Герой нашого часу (фрагменти) - Лермонтов Михайло

Ми їхали мовчки.
— Чи написали ви свою духівницю? — раптом спитав Вернер.
— Ні...
— Невже у вас немає друзів, яким би ви хотіли послати своє останнє прощай?.. Я похитав головою.
— Невже нема на світі жінки, якій ви хотіли б залишити що-небудь на спогад?..
— Чи хочете, лікарю, — відповів я йому, — щоб я розкрив вам свою душу?.. З життєвої бурі я виніс лише кілька ідей — і жодного почуття. Я давно вже живу не серцем, а головою. Я зважую, розглядаю свої власні пристрасті і вчинки з суворим інтересом, але без почуття. В мені дві людини: одна живе в повному розумінні цього слова, друга мислить і судить її; перша, можливо, через годину попрощається з вами і світом назавжди, а друга... друга?.. Подивіться, лікарю: чи бачите ви — на скелі праворуч чорніють три постаті? Це, здається, наші супротивники?..
Ми пустилися риссю.
Біля підошви скелі в кущах було прив'язано троє коней; ми своїх прив'язали тут-таки, а самі вузькою стежечкою вибралися на площинку, де чекав нас Груш-ницький з драгунським капітаном і другим своїм секундантом, якого звали Іваном Гнатовичем; прізвища його я ніколи не чув...
Кілька хвилин тривала важка мовчанка; нарешті лікар урвав її, звернувшись до Грушницького.
— Мені здається, — сказав він, — що обидва, показавши готовність стрілятися і заплативши цим борг умовам честі, ви могли б, панове, порозумітися й закінчити цю справу полюбовно.
— Я згоден, — сказав я.
Капітан моргнув Грушницькому, і той, думаючи, що я боюся, набрав гордого вигляду, хоч до цієї хвилини тьмяна блідість вкривала його щоки. З того часу, як ми приїхали, він вперше підвів на мене очі; але в погляді його був якийсь неспокій, що викривав внутрішню боротьбу.
— Поясніть ваші умови, — сказав він, — і все, що я можу для вас зробити, то будьте певні...
— Ось мої умови: ви сьогодні ж прилюдно відмовитесь від свого наклепу й будете просити в мене пробачення...
— Ми будемо стрілятись. Я знизав плечима.
— Очевидно; тільки подумайте, що один з нас неодмінно буде вбитий.
— Я бажаю, щоб це були ви...
— А я ось певен у протилежному...
Він збентежився, почервонів, потім вимушено зареготав. Капітан узяв його під руку й відвів убік; вони довго шепталися. Я приїхав у досить миролюбному настрої, але все це починало мене дратувати.
Стурбований лікар радив Печоріну сказати, що він знає про змову. Натомість Печорін запропонував стрілятися на вузенькій площинці на вершині стрімкої скелі. За таких умов навіть легка рана буде смертельною, бо поранений упаде вниз на каміння і розіб'ється. Лікар витягне кулю, тож це скидатиметься на нещасний випадок. Дуель
можна буде зберегти в таємниці.
— Гаразд! — сказав капітан, подивившись виразно на Грушницького, який кивнув головою на знак згоди. Обличчя його щохвилинно змінювалось. Я поставив його в скрутне становище. Стріляючись за звичайних умов, він міг цілити мені в ногу, легко мене поранити й задовольнити в такий спосіб свою помсту, не обважнюючи занадто своєї совісті; а тепер він повинен був вистрілити в повітря або зробитися вбивцею, або нарешті облишити свій підлий задум і нарази-тися на однакову зі мною небезпеку. В цю хвилину я не бажав би бути на його місці. Він одвів капітана вбік і став говорити йому щось з великим запалом; я бачив, як посинілі губи його тремтіли; та капітан від нього відвернувся з презирливою усмішкою. "Ти дурень! — сказав він до Грушницького досить голосно. — Нічого не розумієш! Вирушимо ж, панове!"
Вузька стежечка вела поміж кущами на кручу; уламки скель становили хиткі східці цих природних сходів; чіпляючись за кущі, ми стали дертися на гору. Грушницький ішов попереду, за ним його секунданти, а далі ми з лікарем.
— Я дивуюся з вас, — сказав лікар, міцно потиснувши мені руку. — Дайте помацати пульс!.. О-го! гарячковий!.. але на обличчі нічого не помітно... тільки очі у вас блищать яскравіше, ніж звичайно.
Раптом дрібне каміння з гуркотом покотилося нам під ноги. Що це? Грушни-цький спіткнувся; гілка, за яку він вчепився, зламалася, і він скотився б донизу на спині, якби його секунданти не підтримали.
— Стережіться! — гукнув я до нього, — не падайте зарані; це погана прикмета. От ми вибралися на вершину скелі, що виступала з гряди; площинка була
вкрита дрібним піском, наче навмисне для поєдинку. Навколо, гублячись у золотому тумані ранку, юрмилися вершини гір, як незчисленна череда, і Ельбрус на півдні стояв білим громаддям, замикаючи ланцюг льодистих вершин, між якими вже блукали, набігши зі сходу, волокнисті хмарки. Я підійшов до краю площинки й подивився вниз, голова в мене ледве не запаморочилась; там унизу здавалося темно й холодно, як у домовині; моховисті зубці скель, скинутих грозою і часом, чекали свою здобич.
Площинка, на якій ми мали стрілятися, являла майже правильний трикутник. Від виставленого кута відмірили шість кроків і вирішили, що той, кому доведеться першим зустріти ворожий вогонь, стане на самому розі спиною до прірви; якщо його не буде вбито, то супротивники поміняються місцями.
Я наважився надати всіх вигід Грушницькому; я хотів випробувати його; в душі його могла прокинутися іскра великодушності, і тоді все влаштувалося б на краще; та самолюбство і слабкість характеру мали взяти верх... Я хотів дати собі цілковите право не щадити його, якби доля мене помилувала. Хто не укладав таких угод зі своєю совістю?
— Киньте жереб, лікарю! — сказав капітан.
Лікар вийняв з кишені срібну монету і підняв її вгору.
— Решка! — вигукнув Грушницький поспішно, як людина, яку раптом збудив дружній поштовх.
— Орел! — сказав я.
Монета майнула і впала, дзенькнувши; всі кинулись до неї.
— Ви щасливі, — сказав я Грушницькому, — вам стріляти першому! Але пам'ятайте, що коли ви мене не вб'єте, то я не схиблю — даю вам слово честі.
Він почервонів; йому було соромно вбити людину беззбройну; я дивився на нього пильно; з хвилину мені здавалося, що він кинеться мені в ноги, благаючи пробачити; але як признатися в такому підлому замірі?.. Йому залишався один спосіб —вистрелити в повітря; я був певен, що він вистрелить у повітря! Одне могло цьому перешкодити: думка, що я зажадаю повторного поєдинку...
Капітан тим часом зарядив свої пістолети, подав одного Грушницькому, з усмішкою шепнувши йому щось; другого мені.
Я став на розі площинки, міцно впершись лівою ногою в камінь і нахилившись трохи вперед, щоб, у разі легкої рани, не перекинутись назад.
Грушницький став навпроти мене і на поданий знак почав піднімати пістолета. Коліна його тремтіли. Він цілив мені просто в лоб... Незбагненна лють закипіла в грудях моїх. Раптом він опустив дуло пістолета і, збліднувши як полотно, обернувся до свого секунданта.
— Не можу, — сказав він глухим голосом.
— Боягуз! — відповів капітан. Постріл пролунав. Куля дряпнула мені
коліно. Я мимоволі зробив кілька кроків уперед, щоб скоріше віддалитися від краю.
— Ну, брат Грушницький, жаль, що схибив! — сказав капітан, — тепер твоя черга, ставай! Обійми мене раніш: ми вже не побачимося! — Вони обійнялися; капітан ледве міг втриматися від сміху. — Не бійся, — додав він, хитро глянувши на Грушницького, — все дурниці на світі!.. Життя гроша ламаного не варте... Двом смертям не бути, а однієї не минути!
Після цієї трагічної фрази, вимовленої з відповідною статечністю, він відійшов на своє місце; Іван Гнатович також зі слізьми обійняв Грушницького, і він залишився сам-один навпроти мене. Я досі намагаюся з'ясувати собі, яке почуття кипіло тоді у грудях моїх: то було й досада ображеного самолюбства, і презирство, і злість, породжувана думкою, що ця людина, яка тепер так упевнено, так зухвало на мене дивиться, дві хвилини тому, не піддаючи себе жодній небезпеці, хотіла мене вбити, як собаку, бо, поранений в ногу трохи дужче, я неодмінно впав би зі скелі.
Я кілька хвилин пильно дивився йому в лице, намагаючись помітити бодай легкий слід каяття. Але мені здалося, що він стримував усмішку.
— Я вам раджу перед смертю помолитися Богу, — сказав я йому тоді.
— Не турбуйтеся за мою душу більше, ніж за свою власну. Про одне вас прошу: стріляйте скоріше.
— І ви не відмовляєтесь від свого наклепу? не просите мене пробачити вам?.. Подумайте гарненько: чи не каже вам чого-небудь совість?
— Пане Печорін! — вигукнув драгунський капітан, — ви тут не для того, щоб сповідати, дозвольте вам зауважити... Давайте закінчимо швидше, а то хто-не-будь проїде ущелиною — і нас побачать.
— Добре. Лікарю, підійдіть до мене.
Лікар підійшов. Бідний лікар! Він був блідіший за Грушницького десять хвилин тому.
Наступні слова я промовив навмисне повільно, голосно й виразно, як виголошують смертний вирок:
— Лікарю, ці панове, мабуть, через поспіх, забули покласти кулю в мій пістолет: прошу вас, зарядіть його знову — і добренько!
— Не може бути! — кричав капітан. — Не може бути! Я зарядив обидва пістолети; хіба що з вашого куля викотилась... Це не моя провина! — А ви не маєте права переряджати... ніякого права... це зовсім проти правил, я не дозволю...
— Гаразд! — сказав я до капітана, — якщо так, то ми будемо з вами стрілятися на тих самих умовах...
Він зам'явся.
Грушницький стояв, опустивши голову на груди, збентежений і понурий.
— Облиш їх! — сказав він капітанові, який хотів видерти мого пістолета з лікаревих рук... — Ти ж сам знаєш, що їхня правда.
Марно капітан робив йому різні знаки — Грушницький не хотів і дивитися. Тим часом лікар зарядив пістолета й подав мені. Побачивши це, капітан сплюнув і тупнув ногою.
— Дурень же ти, братику, — сказав він, — справжній дурень!.. Якщо вже поклався на мене, то слухайся в усьому... Так тобі й треба! Здихай собі, як муха...-Він одвернувся і, відходячи, промимрив: — А все-таки це зовсім проти правил.
— Грушницький! — сказав я. — Ще є час, відмовся від свого наклепу, і я тобі прощу все. Тобі не вдалося пожартувати зі мною, і моє самолюбство вдоволене; згадай — ми були колись друзями...
Обличчя в нього спалахнуло, очі заблискотіли.
— Стріляйте! — відповів він. — Я до себе відчуваю презирство, а вас ненавиджу. Якщо ви мене не вб'єте, я вас заріжу вночі з-за рогу. Нам на землі вдвох немає місця...
Я вистрелив...
Коли дим розійшовся, Грушницького на площинці не було. Тільки порох легким стовпом ще вився на краю урвища.