Герой нашого часу (фрагменти) - Лермонтов Михайло

Коли він повертався назад, звернув увагу на гамірний військовий бенкетик в одному з будинків. Він підкрався до вікна і підслухав, як драгунський капітан запропонував його провчити. Оскільки Грушницький сердитий на Печоріна, бо останній відбив у нього княжну, було вирішено випробувати хоробрість Печоріна. Грушницький повинен причепитися до чогось і викликати Печоріна на дуель з шести кроків. У дуельні пістолети кулі не будуть покладені.
...Я повернувся додому, хвилюючись двома різними почуттями. Перше було смуток. "За що вони всі мене ненавидять? — думав я. — За що? Чи образив я кого-небудь? Ні. Невже я належу до числа тих людей, що самим виглядом уже викликають недоброзичливість?" І я почував, що отруйна злість потроху наповнювала мою душу. "Стережіться, пане Грушницький! — говорив я, проходжаю-чись туди й сюди по кімнаті. — Зі мною отак не жартують. Ви дорого можете заплатити за потакання вашим дурним товаришам. Я вам не іграшка!.."
Я не спав цілу ніч. На ранок я був жовтий, як померанець.
Вранці я зустрів княжну біля колодязя.
— Ви хворі? — сказала вона, уважно подивившись на мене.
— Я не спав ніч.
— І я також... я вас звинувачувала... може, дарма? Але поясніть, я можу вам простити все...
— Чи все?..
— Все... тільки кажіть правду... тільки скоріше... Бачите, я багато думала, намагаючись пояснити, виправдати вашу поведінку; може, ви боїтеся перешкод з боку моїх рідних... це нічого; коли вони дізнаються... (її голос затремтів) я впрошу їх. Чи ваше власне становище... але знайте, що я всім можу пожертвувати для того, кого люблю... О, відповідайте скоріш, — згляньтеся... Ви не ставитесь до мене з презирством, правда ж?
Вона схопила мене за руку.
Княгиня йшла попереду нас із Віриним чоловіком і нічого не бачила; але нас могли бачити, гуляючи, хворі, найцікавіші плетуни з усіх цікавих, і я швидко звільнив свою руку від її пристрасного потиску.
— Я вам скажу чисту правду, — відповів я княжні. — Не буду виправдовуватись, ні пояснювати своїх вчинків; я вас не кохаю.
Її губи трошки зблідли...
— Залиште мене, — сказала вона ледве чутно. Я знизав плечима, повернувся й пішов.
14 червня.
Я іноді ставлюсь до себе з презирством... чи не тому я ставлюся з презирством і до інших?.. Я став нездатний до благородних поривів; я боюся здатися смішним самому собі. Інший би на моєму місці запропонував княжні son coeur et sa fortune1, a наді мною слово одружуватись має якусь чарівну владу: хоч як би пристрасно я любив жінку, якщо вона мені дасть тільки відчути, що я повинен з нею одружитися, —прощай, любов! моє серце перетворюється на камінь, і ніщо його не розігріє знову. Я ладен на всі жертви, крім цієї; двадцять разів життя своє, навіть честь поставлю на карту... але волі своєї не продам. Чому я так дорожу нею? що мені з неї?.. куди я себе готую? чого я чекаю від майбутнього?.. Далебі, нічогісінько. Це якийсь вроджений страх, незбагненне передчуття... Адже є люди, які несвідомо бояться павуків, тарганів, мишей... Чи признатися?.. Коли я був ще дитиною, одна стара ворожила про мене моїй матері; вона напророчила мені смерть від злої дружини; це мене тоді глибоко вразило; в душі моїй постала непоборна огида до одруження... Тим часом щось мені говорить, що її пророцтво справдиться; принаймні я буду дбати, щоб воно справдилося якомога пізніш.
Оскільки чоловік Віри поїхав з міста, а всі інші були на виставі заїжджого фокусника, вона запросила Печоріна до себе ввечері (вона жила в тому ж будинку, що й Ліговські). Коли Печорін підійшов до будинку княжни, йому здалося, що він почув чиїсь кроки. Віра переживала, щоб Печорін не одружився з Мері, адже дівчині здається, що вона закохана в нього до божевілля. Близько другої години ночі Печорін, зв'язавши дві шалі, спустився з верхнього балкону на нижній. Він опинився біля вікна княжни Мері і побачив дівчину, яка непорушно сиділа на ліжку з очима, сповненими незбагненного смутку. Коли Печорін зіскочив на землю, його хтось з криком: "Попався!.. будеш у мене до княжни ходити уночі!.." — схопив за плече. Це були Грушницький і драгунський капітан. Печоріну вдалося від них утекти. У місті підняли тривогу, шукаючи злодіїв черкесів.
16 червня.
Наступного дня всі тільки й говорили про нічний напад черкесів. Обідаючи в ресторані, Печорін підслухав, як Грушницький розповідав, що хтось вчора о десятій годині вечора прокрався в будинок Ліговських і пробув там до другої години ночі. В будинку в цей час була лише княжна. Оточуючі не повірили. На підтвердження своїх слів Груш-ницький назвав ім'я Печоріна. Печорін звинуватив Грушницького у наклепі. Той стояв на своєму. Печорін викликав Грушницького на дуель. Секундантом Грушницького став драгунський капітан, Печоріна — лікар Вернер. Коли лікар був на перемовинах з драгунським капітаном, він переконався у змові проти Григорія Олександровича. Він запідозрив, що кулі не покладуть лише в пістолет Печоріна.
* * *
Друга година ночі... не спиться... А треба б заснути, щоб завтра рука не тремтіла. А втім, на шести кроках промахнутися важко. А, пан Грушницький! ваша містифікація вам не вдасться... ми поміняємось ролями: тепер мені доведеться відшукувати на вашому блідому обличчі ознаки таємного страху. Навіщо ви самі визначили ці згубні шість кроків? Ви гадаєте, що я вам покірно підставлю свій лоб... та ми кинемо жереб!.. і тоді... тоді... що як його щастя переважить? як моя зоря нарешті мене зрадить?.. І не дивина: вона так довго служила вірно моїм примхам; на небесах не більше сталості, ніж на землі.
Що ж? померти, то померти! втрата для світу невелика; та й мені самому доб-ре-таки вже нудно. Я — як людина на балу, яка позіхає і не їде додому лише тому, що нема ще її карети. Але карета готова... прощайте!..
Пробігаю в пам'яті все моє минуле і питаю себе мимохіть: навіщо я жив? для якої мети я народився?.. А певне, вона існувала, і, певне, було моє призначення високе, бо я відчуваю в душі моїй сили неосяжні... Та я не вгадав цього призначення, мене звабили приманки пристрастей пустих і невдячних; з горна їх я вийшов твердий і холодний, як залізо, але втратив навіки запал благородних прагнень — найкращий цвіт життя. І з того часу скільки разів уже я грав роль сокири в руках долі! Як знаряддя страти, я спадав на голову приречених жертв, часто без злоби, завжди без жалю... Моя любов нікому не принесла щастя, бо я нічим не жертвував для тих, кого любив: я любив для себе, для власного задоволення; я тільки вдовольняв чудну потребу серця, жадібно вбираючи їхні почуття, їхню ніжність, їхні радощі і страждання — і ніколи не міг насититись. Так морений голодом знеможено засинає й бачить перед собою розкішні страви й шипучі вина; він захоплено пожирає химерні дари уяви, і йому здається легше; але тільки-но прокинувся — мрія зникає... залишається подвоєний голод і розпач!
І можливо, я завтра помру!.. і не залишиться на землі жодної істоти, яка зрозуміла б мене цілковито. Одні вважають мене гіршим, другі кращим, ніж я насправді... Одні скажуть: він був гарний хлопець, другі — мерзотник. І те й друге буде неправдою. Після цього чи варто клопоту жити? а все живеш — з цікавості: чекаєш чогось нового... Смішно й досадно!
Ось уже півтора місяці, як я у фортеці N Максим Максимович пішов на полювання... я сам; сиджу біля вікна; сірі хмари закрили гори до самого низу; сонце крізь туман здається жовтою плямою. Холодно; вітер свище й хитає віконниці... Нудно! Буду продовжувати свій журнал, перерваний стількома чудними подіями.
Перечитую останню сторінку: смішно! Я думав померти; це було неможливо: я ще не осушив чаші страждань і тепер відчуваю, що мені ще довго жити.
Як усе минуле ясно й різко вилилося в моїй пам'яті! Жодної риси, жодного відтінку не стер час!
Я пам'ятаю, що протягом ночі перед поєдинком я не спав ні хвилини. Писати я не міг довго: таємний неспокій охопив мене. З годину я ходив по кімнаті; потім сів і розгорнув роман Вальтера Скотта, що лежав у мене на столі; ... я читав спочатку з зусиллям, потім увесь поринув у чарівний вимисел... Невже шотландському барду на тому світі не платять за кожну втішну хвилину, що її дарує його книга?..
Нарешті розвиднілось. Нерви мої заспокоїлись. Я подивився в дзеркало; тьмяна блідість вкривала моє обличчя, що зберігало сліди безсоння; але очі, хоч обведені коричневою тінню, блищали гордо і невблаганно. Я зостався задоволений з себе.
Сказавши сідлати коней, я одягнувся і збіг до купальні. Поринаючи в холодний кип'яток нарзану, я відчував, як фізичні й душевні сили мої поверталися. Я вийшов з ванни свіжий і бадьорий, наче збирався на бал. Після цього скажіть, що душа не залежить від тіла!..
Повернувшись, я застав у себе лікаря. На ньому були сірі рейтузи, архалук1 і черкеська шапка. Я зайшовся від сміху, побачивши цю маленьку постать під величезною кошлатою шапкою: в нього обличчя зовсім не войовниче, а цього разу воно було ще довше, ніж звичайно.
— Чого ви такі сумні, лікарю? — спитав я його. — Хіба ви сто разів не проводжали людей на той світ байдужісінько? Уявіть, що в мене жовчна гарячка; я можу одужати, можу й померти; те й друге звичайна річ; намагайтеся дивитись на мене, як на пацієнта, слабого на хворобу, вам ще не відому, — і тоді ваша цікавість збудиться до вищого ступеня; ви можете надо мною зробити тепер декілька важливих фізіологічних спостережень... Чекання насильної смерті чи не є вже справжня хвороба?
Ця думка вразила лікаря, і він розвеселився...
Я не пам'ятаю ранку блакитнішого і свіжішого! Сонце тільки-тільки виглянуло з-за зелених вершин, і злиття теплоти його променів зі спадаючою прохолодою ночі завдавало всім почуттям якоїсь солодкої знемоги; в ущелину не проходив ще радісний промінь молодого дня; він золотив лише верхи стрімчаків, навислих з обох боків над нами; густолисті кущі, що росли в їхніх глибоких тріщинах, від найменшого подиху вітру обсипали нас срібним дощем. Я пам'ятаю —цього разу, більше ніж будь-коли раніше, я любив природу. З якою цікавістю вдивлявся я в кожну росинку, що трепетала на широкому листку виноградному і відбивала мільйони райдужних променів! Як жадібно погляд мій намагався прозирнути в млисту далину! Там шлях ставав усе вужчим, скелі синішими і страшнішими, і, нарешті, вони, здавалося, сходилися непроникною стіною.