Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Роулінг Джоан
Ми маємо випробовувати закляття "Круціатус" на учнях, яким призначено покарання...
— Що?
Гаррі, Рон і Герміона вигукнули це разом, і їхні злиті воєдино голоси луною прокотилися тунелем.
— Ага, — сказав Невіл. — Так я, до речі, заробив оце, — показав він на особливо глибоку рану на щоці, — бо відмовився виконувати це закляття. А от декому це дуже подобається. Креб і Ґойл отримують море кайфу. Це, мабуть, уперше вони хоч щось роблять краще за інших.
— Алекта, Амікусова сестра, викладає маґлознавство, це тепер обов'язковий предмет. Ми мусимо слухати її базікання, що маґли схожі на тварин, що вони тупі й брудні, і що вони загнали чаклунів у схованки, бо жорстоко до них ставились, але тепер відновлюється природний порядок речей. А оце я заробив, — він показав іншу рану на обличчі, — коли поцікавився, скільки маґлівської крові у неї та її брата.
— Нічого собі, Невіле, — сторопів Рон, — може, іноді варто притримувати язика?
— Ви її просто не чули, — не погодився Невіл. — Ви б теж не стерпіли. Крім того, якщо не дозволяєш їм сісти собі на голову, то це дає надію усім. Я це помітив ще по тобі, Гаррі.
— Але ж вони тебе використовували як точила для ножів, — зіщулився Рон, коли вони проходили повз ліхтар, і Невілові страшні рани стало видно ще чіткіше.
Невіл знизав плечима.
— Нічого. Вони не хочуть проливати багато чистої крові, тому катують нас потроху, коли ми стаємо занадто язикаті, але все одно вбивати нас не збираються.
Гаррі навіть не знав, що гірше — страхіття, про які розповідав Невіл, чи його буденний тон.
— Справжня небезпека загрожує лише тим, чиї друзі або родичі завдають їм серйозного клопоту за межами школи. Ці учні стають заручниками. Старий Ксено Лавґуд забагато дозволяв собі в "Базікалі", і смертежери зняли Луну прямо з поїзда, коли вона поверталася додому на Різдво.
— Невіле, з нею все нормально, ми її бачили...
— Та я знаю, вона передала мені звістку.
Він витяг з кишені золоту монетку, і Гаррі впізнав у ній фальшивий ґалеон — один з тих, що ними Дамблдорова армія користувалася для обміну інформацією.
— Вони просто класні, — усміхнувся Невіл Герміоні. — Керроу так і не розкусили, як ми підтримуємо зв'язок, і це їх страшенно бісило. Раніше ми ночами прокрадалися надвір і залишали на мурах написи типу "Дамблдорова армія, оголошується набір". Снейп від цього просто казився.
— Раніше прокрадалися? — перепитав Гаррі, помітивши, що Невіл сказав це в минулому часі.
— Ну, з часом це стало складніше робити, — пояснив Невіл. — На Різдво ми втратили Луну, після Великодня не повернулася Джіні, а наша трійця була тут ніби лідерами. Керроу, здається, здогадувалися, що я багато до чого був причетний, тому почали серйозно мене діставати, а потім ще впіймали Майкла Корнера, коли він скидав ланцюги з першокласника, якого вони закували. Майкла дуже жорстоко катували. Багатьох це налякало.
— Не дивно, — пробурмотів Рон. Тунель тим часом пішов угору.
— Я ж не міг вимагати, щоб хтось ризикнув опинитися у Майкловій шкурі, тому ми всі ті наші вибрики припинили. Але боротися не перестали, пішли ніби як у підпілля. Проте кілька тижнів тому довелося й це припинити. Смертежери вирішили, що мене можна вгамувати одним-єдиним способом — і напали на мою бабусю.
— Вони що? — одночасно вигукнули Гаррі, Рон і Герміона.
— Еге ж, — зітхнув Невіл, важко дихаючи, бо підйом був доволі крутий, — ну, ви ж знаєте хід їхніх думок. У них непогано все виходило, поки вони викрадали дітей, щоб угамувати батьків, тому рано чи пізно дійшло б і до зворотного варіанту. Але так сталося, — повернувся він до друзів, і здивований Гаррі побачив усмішку на його обличчі, — що з бабусею вони трохи не розрахували своїх сил. Моя старенька жила сама-самісінька, тож вони, мабуть, подумали, що з нею впорається хто завгодно. Так чи так, — засміявся Невіл, — але Доліш і досі оклигує у Святого Мунґа, а бабуся десь ховається. Прислала мені листа, — він поляпав по нагрудній кишені мантії, — пише, що мною пишається, що я гідний син своїх батьків, і щоб я продовжував у тому ж дусі.
— Круто, — зрадів за нього Рон.
— Ага, — відповів щасливий Невіл. — Та коли вони збагнули, що мене вже нічим не стримати, то вирішили, що Гоґвортс може взагалі обійтися без мене. Не знаю, вбити вони мене хотіли чи кинути в Азкабан, але я зрозумів, що пора зникати.
— Але ж, — геть розгубився Рон, — хіба... хіба ми зараз ідемо не у Гоґвортс?
— А куди ж, — сказав Невіл. — Самі побачите. Вже прийшли.
Вони звернули за ріг і побачили, що перехід закінчується. Ще один короткий сходовий марш вів до дверей, дуже схожих на ті, що були за Аріаниним портретом. Невіл їх штовхнув і поліз у отвір. Поки Гаррі ліз за ним, Невіл комусь гукнув:
— Дивіться, які гості! Хіба ж я не казав?
Гаррі вигулькнув у приміщенні за тунелем, і його зустріли захоплені крики...
— ГАРРІ!
— Це Поттер, це ПОТТЕР!
— Роне!
— Герміоно!
Він розгублено побачив перед собою барвисті гобелени, ліхтарі, численні обличчя. Його, Рона й Герміону оточили, обіймали, попліскували по плечах, куйовдили волосся, потискали руки не менше, ніж двадцять душ народу. Таке було враження, ніби вони оце щойно виграли фінальну гру з квідичу.
— Усе, все, заспокойтесь! — крикнув Невіл.
Коли юрба випустила їх з обіймів, Гаррі зміг нарешті роздивитися, де вони опинилися. Приміщення було йому геть незнайоме — величезне, і нагадувало інтер'єром радше якийсь розкішний курінь чи, можливо, велетенську корабельну каюту. Різнобарвні гамаки звисали зі стелі й балкончика, що тягнувся вздовж глухих стін, обшитих темними дерев'яними панелями й завішаних яскравими гобеленами. Гаррі побачив на цих гобеленах золотого ґрифіндорського лева на яскраво-червоному тлі, чорного гафелпафського борсука на жовтому і бронзового рейвенкловського орла на синьому. Не було лише срібних і зелених слизеринських кольорів. Ще стояли переповнені книжками шафи, кілька мітел, спертих на стіну, а в кутку — великий дерев'яний радіоприймач.
— Де це ми?
— У кімнаті на вимогу, де ж іще? — відповів Невіл. — Вона перевершила саму себе, скажи? За мною гналися обоє Керроу, і я зрозумів, що більше ніде не сховаюся, тож зумів зайти в двері, і от що я тут знайшов! Ну, коли я прибув, вона ще не була така — була значно менша, висів тільки один гамак і лише ґрифіндорські гобелени. Але що більше прибувало воїнів Дамблдорової армії, то просторішою вона ставала.
— А Керроу сюди не можуть проникнути? — запитав Гаррі, шукаючи очима двері.
— Ні, — сказав Шеймус Фініґан, якого Гаррі не впізнав, доки той не заговорив. Набрякле Шеймусове лице вкривали синці. — Це надійна схованка. Поки тут є хоч один наш, чужий сюди не зайде, бо двері не відчиняться. Це Невілова заслуга. Він справді розуміє цю кімнату. Її треба попросити точнісінько про те, що тобі потрібно... скажімо: "Я не хочу, щоб сюди могли потрапити Керроу чи їхні посіпаки"... і кімната все це виконає! Треба лише стежити, щоб були перекриті всі можливі ходи! Невіл тут незрівнянний!
— Це все доволі просто, — скромно пояснив Невіл. — Я тут просидів майже півтори доби і страшенно зголоднів, тому й подумав, що непогано було б щось з'їсти — тоді й відкрився цей перехід до "Кабанячої голови". Я пішов туди й зустрів там Еберфорса. Він забезпечує нас харчами, бо це єдина послуга, якої кімната чомусь не хоче надавати.
— Це тому, що їжа належить до одного з п'яти винятків Ґемпового закону природної трансфіґурації, — пояснив Рон, викликавши цим загальний подив.
— Ми тут переховуємося майже два тижні, — сказав Шеймус, — і щоразу, як нам потрібно, тут з'являються додаткові гамаки, а коли сюди почали прибувати дівчата, тут навіть виникла цілком пристойна ванна кімната...
— ...бо дівчата вирішили, що непогано зрідка митися, — додала Лаванда Браун, яку Гаррі досі не помічав. Він ще раз уважно подивився на присутніх і впізнав чимало знайомих облич. Тут були обидві близнючки Патіл, а також Террі Бут, Ерні Макмілан, Ентоні Ґольдштейн і Майкл Корнер.
— Розкажіть, що ви замислили, — сказав Ерні, — бо тут уже ходило стільки чуток! Ми про вас дізнаємося з "Поттерварти". — Він показав на радіо. — Ви ж не вдиралися в "Ґрінґотс"?
— Вдиралися! — вигукнув Невіл. — І про дракона теж правда!
Хтось заплескав у долоні, а хтось захоплено зойкнув. Рон жартівливо вклонився.
— А що ви там шукали? — очікувально запитав Шеймус.
Перш ніж Рон чи Герміона встигли кинути якесь зустрічне запитання, щоб уникнути прямої відповіді, Гаррі раптом відчув жахливий, нелюдський біль у шрамі-блискавці. Він різко відвернувся від усіх заінтригованих і захоплених облич, кімната на вимогу щезла, і він опинився у зруйнованій кам'яній хатині, під ногами валялися зогнилі, видерті з підлоги дошки, викопана з землі золота коробка лежала біля вилому відкрита й порожня, а Волдемортів дикий вереск розривав голову.
Неймовірним зусиллям він вирвався з Волдемортової свідомості й, захитавшись, отямився в кімнаті на вимогу. Піт заливав обличчя, під руку його підтримував Рон.
— Що з тобою, Гаррі? — допитувався Невіл. — Хочеш сісти? Мабуть, дуже втомився?..
— Ні, — заперечив Гаррі. Він подивився на Рона й Герміону, самими очима намагаючись дати їм зрозуміти, що Волдеморт щойно виявив пропажу одного свого горокракса. Часу лишалося все менше. Якщо Волдеморт зараз вирішить податися у Гоґвортс, то вони нічого не встигнуть.
— Нам треба йти, — сказав він, і з виразів облич обох друзів побачив, що вони все зрозуміли.
— То що ти задумав, Гаррі? — запитав Шеймус. — Які в тебе плани?
— Плани? — перепитав Гаррі. Він зібрав усю волю в кулак, щоб не піддатися знову Волдемортовому безумству. Шрам болів. — Ну, ми просто... Рон, Герміона, я... нам треба дещо зробити, а тоді ми звідси зникнемо.
Ніхто вже не сміявся й не вигукував захоплено. Невіл розгубився.
— Як це "зникнете"?
— Ми прибули ненадовго, — Гаррі розтирав шрам, щоб притлумити біль. — Ми повинні зробити щось важливе...
— І що ж це?
— Я... я не можу вам сказати.
Усі забурмотіли, а Невіл насупив брови.
— Чому не можеш сказати? Ще щось пов'язане з Відомо-Ким?
— Ну, так...
— То ми вам допоможемо.
Інші воїни Дамблдорової армії закивали головами — хто з ентузіазмом, а хто урочисто. Дехто аж з місць позіскакував, щоб продемонструвати свою готовність до негайних дій.
— Ви не розумієте, — за останні кілька годин Гаррі, здається, вже не раз повторював цю фразу.
