Лейла і Меджнун - Гянджеві Нізамі

І край.

Таке гірке кохання, як моє,
В житті не випадково постає.

В той час, коли душі моєї птах
З одної клітки рветься, ти в сльозах

У другу звеш мене — у свій куток,
Щоб став я полоненим двох кліток.

Не клич, я не вернуся в рідний дім,
Бо вб'є мене — боюся — рідний дім.

Я хворий безнадійно, йди відсіль,
Лиши мені моє страждання й біль".

Меджнун, мов тінь, чолом на землю впав
І ноги матері поцілував.

І подалася мати в рідний край,
А він вернувся в свій пустельний рай.

І серце болем виповнилось вщерть,
І час прийшов — її прибрала смерть.

О невблаганний осуд! Плач не плач,
Він, наче землероб, отой сівач,

Що зерна кидає в ріллю свої
І пожинає щедрі врожаї.

Меджнун довідується про смерть матері

Коли державний вершник ворогів
На полі небозводу розгромив,

Розверзлася блакитна глибина
Й на небо викотився глек вина,—

Бентежний ранок вже чекав давно,
Розбив той глек, і розлилось вино...

Меджнун не спав, співав своїх касид,
А барабан вже віщував похід,—

Про бідну матір звістки він не мав.
Вона померла. Він цього не знав.

І вдруге доброзичливий Селім
Прибув до того, хто забув свій дім,

Вдягнув, нагодував, на землю сів
І голосильником заголосив:

"Живи, о мій Меджнуне, безліч літ!
Без тебе мати залишила світ.

Коли посиротив твій батько дім,
Зібрала скарб вона й пішла за ним".

Меджнун в скорботі похилив чоло,
І серце сина кров'ю підпливло,

Мов на світанні ченг, він заридав,
На камінь, наче скло тонке, упав.

За батьком і за матір'ю в сльозах
Подався він одвідать рідний прах,

Припавши на могилах до землі,
Він виливав свої гіркі жалі.

Погасло сонце, закінчилась путь,—
І після смерті ліків не дають!

На плач його увесь зійшовся рід.
Побачивши, як схуд Меджнун, як зблід,

Як він знеміг і як стомився жить,
Як в розпачі важкім в пилу лежить,—

Хто б стримати криваві сльози міг?
І впали родаки йому до ніг.

Коли ж прочутивсь він, його звели
І від душі благати почали,

Щоб він покинув свій одлюдний світ,
І знав свій дім, і шанував свій рід.

Але Меджнун подався від юрби,
Рятуючи самотності скарби.

В пустелях він блукав і по ярах
З журбою в серці, з тугою в очах,—

Не ворог людям, та й собі не друг,
І звірі йшли за ним і наокруг.

Він молитовний килим свій роздер,
Добра в тім злі не знаючи тепер,

І поспішив чимдуж, без вороття,
Від блискавки короткої життя.

Життя, що лиш руїн лишає слід,
Пусте — хоч би й тривало сотні літ.

В народженні присутня смертна вість,—
Яка ж тоді нам від життя користь?

О безтурботний, зваж на свій кінець:
Зжинає душі невблаганний жнець.

Допоки хизуватимешся ти?
Припасу мало, а далеко йти.

Невже не бачить мисль твоя, куди
Ти квапишся, щоб зникнуть назавжди?

Величні гори й атоми малі —
Все має міру на оцій землі.

А ти, одну коротку мить живий,
Ти лиш стебло на ниві світовій.

Ось небозвід у величі й красі,—
Що перед ним твої страждання всі?

Покинь надію і печаль облиш —
У всесвіті ти порошинка лиш.

На власну долю найпильніше глянь:
Твоє життя мала й коротка грань.

Переступи цю жалюгідну вись —
І не помислиш, що ти жив колись.

Ти — прах і ляжеш в прах, тож кинь журбу,
Прах все прикриє — горе і ганьбу.

Ти зможеш слави досягти завжди,
Коли байдужим будеш до нужди.

Живи, працюй і лиш собі корись,
На пса за кістку не перетворись.

Своїм вогнем палай, мов смолоскип,
Гори, як свічка, їж завжди свій хліб,

Тоді ти переможеш в боротьбі
Й султани світу вклоняться тобі.

Заклик Лейли до Меджнуна

Лейла, о ні, ув'язнена краса,
Під згубним сонцем вранішня роса,

Діставши лист безумця, вчула біль,
Неначе опекла їй рану сіль.

Її володар у пітьмі ночей
Зі свого скарбу не спускав очей,

Він пильнував Лейлу, як тільки міг,
Сп'янілу від похмілля він беріг,—

Із співчуття до неї Ібн-Селам
Готовий був пожертвувать життям,

Вона ж дивилась холодно в той бік,
Де скнів її нелюбий чоловік.

Раз уночі, коли поснули всі
І місяць згас, як іскорка в росі,

Лейла, зборовши в серці тугу й страх,
За селище пройшла на битий шлях

І зупинилась в сутінках нічних
На віддалі від ворогів своїх,—

Можливо, пройде подорожній гість
І щось їй про Меджнуна розповість.

І на шляху з'явився верхівець,
Що проїздив той край з кінця в кінець,—

Неначе Хизр, на дужому коні,
Перемагав він відстані земні.

Звернулася Лейла до верхівця:
"Що чув ти про роз'єднані серця?

Що кажуть люди на твоїй путі
Про юнака, що гине в самоті?"

"О зоре,— відповів їздець старий,—
Юсуф і досі ще в криниці твій,

В тяжкій журбі гукає він: "Лейла!"
Лише тебе шукає він, Лейла,

Бо тільки ти живеш в його думках,
Бо шлях Лейли — того безумця шлях".

Лейла почула про Меджнунів стан,
Мов очерет, її хитнувся стан,

Зачувся плач, і від пекучих сліз
Почервонів її очей нарцис.

"Я та, кому Меджнун життя віддав,—
Він через мене одержимим став.

Хоч я також не вільна від страждань,
Але нас відрізняє зрима грань:

На дні криниці я, де твань і слизь,
А він в пісках і горах — вільний скрізь".

Ковтки перлові із ушей Лейла
Старому вершникові віддала:

"Візьми ці перли і подайсь мерщій
В ті гори, де страждає милий мій;

Вернися з ним сюди, на край села,
Щоб я те сяйво бачити могла.

Де буде він, у полі чи в саду,
Звісти мене — і потай я прийду,

На нього погляд кину хоч один
І знатиму, чи й досі вірний він.

Можливо, заспіває він мені
Так, як співав в щасливі давні дні,

І щира пісня, сповнена снаги,
Мої важкі розірве ланцюги".

У пояс перли загорнув старий
І, наче вихор, наче буревій,

Помчав чимдуж між гір і між долин,
Повз селища і поблизу руїн.

Здається, був він близько від мети.
А все не міг безумного знайти.

Їздець спинився пізньої пори
Біля підніжжя дикої гори.

Меджнун лежав, як мрець, серед пісків
У невсипущім колі хижаків.

Побачивши старого зоддаля,
Потягсь до нього, наче немовля,

Гукнув на звірів — звірі одійшли
І осторонь слухняно полягли.

Їздець, що змірив довгий шлях в сідлі,
Меджнунові вклонився до землі,

За давнім звичаєм хвалу воздав
І з вибачень та величань почав:

"О ти, володарю держави мрій!
Покіль живе кохання — будь живий!

Окраса світу в любощах — Лейла
За тебе радо душу б віддала.

Давно замовк її веселий сміх —
Вона бажає слова з уст твоїх,

Забути хоче тугу навісну,
Побачити тебе на мить одну!

Ходім зо мною до Лейли — ти теж
Ланцюг розлуки і журби порвеш,

Своїх пісень ти заспіваєш їй,
Ви для нових оживете надій!

В одній долині гай чудовий зріс,
Немов глухий і прохолодний ліс.

До неба підвелися дерева,
Дзюрчить струмок, колишеться трава.

Покинь журбу і самоту свою —
Зазнаєш щастя ти у тім гаю".

Коли старий усе це розповів,
Здобув він одяг із своїх саквів,—

І сперечатися Меджнун не став,
І мовчки пояс згоди пов'язав.

Як від Євфрату спраглий побіжить?
Хто занедбає свого щастя мить?

До джерела цілющої води
Прослались по пісках його сліди.

Покірні слуги — звірі — йшли за ним,
Мов вірне військо за царем своїм.

Скорилась доля, затишів одчай!
Меджнун прибув у визначений гай,

Під пальму сів, чекаючи Лейли,
І вірні звірі поруч з ним лягли.

Тим часом розповів Лейлі старий
Про здійснення її таємних мрій.

Окраса світу, що в шатрі жила,
Полинула у гай — на край села.

В чеканні все завмерло наокруг —
Вона летить, її чекає друг!

"Спинись на мить, старий, не поспішай,—
Я душу й серце вичерпала вкрай.

Коли я так палитиму свічу,
Згорю, покіль до нього долечу.

Загибель жде мене в ділах моїх,
Переступить закон кохання — гріх.

Від грішних слів, судьбі наперекір,
Хай чистим мій залишиться папір,

Щоб в час, коли покличе судія,
Від сорому не спалахнула я.

Меджнун — довершено кохає він,
Гріха в коханні не шукає він.

Нехай він пригадає давні дні
І, як колись, присвятить вірш мені.

Він заспіває — серце затремтить,
Він дасть мені вина — я буду пить".

І знов із царства снів у царство мрій
З цим закликом подавсь чимдуж старий.

Меджнун лежав півмертвий на землі
І дотлівав, неначе жар в золі.

Старий підвів його, в обіймах стис,
Безумця окропив водою сліз,

Переказав Меджнуну вість Лейли.
І зчутився коханий гість Лейли,

І пролунав закоханого спів
У тишині розчулених гаїв.

Меджнунова пісня для Лейли

"Я жду тебе! О, де ти, світич мій?
Кому належиш ти? Я завжди твій!

Єдиний скарб віддав би я — пісні,
Коли б я знав, що віриш ти мені.

За щиру душу — я купив біду,
В дранті, а не в шовках життям бреду.

Та не корюсь я, не боюсь біди,
Ми побратими з лихом назавжди.

Оспраглий — у сльозах втопаю я.
Сліпий — із сонцем розмовляю я.

З дороги збився я, сумний водій,—
Володар селищ, де ж притулок мій?

Тобі в думках звіряю я свій жаль —
І радісна мені моя печаль.

"Помри за мене!" — чую я твій клич
І кожний день вмираю, кожну ніч.

Але життя й скорбот не вічний бран,
Я незабаром вдарю в барабан.

"Добраніч" не кажи мені, не смій,—
Як бути доброю без тебе їй?

Не живши, як вмирать? — питаю я.
Не сіявши, як жать? — не знаю я.

О душе, чом не прийдеш хоч на мить?
Двом душам в тілі одному не жить.

Покіль живе душа в мені, потіль
Не прийдеш ти,— і мій не згасне біль.

Ти безліч маєш на землі рабів,
Я ж сам себе твоїм рабом зробив.

Покіль про тебе пам'ятаю я,
Спокійна й радісна душа моя.

Тебе забуду — тую ж мить моє
У грудях серце каменем стає.

За тебе серце радо я віддам.
На двох одного серця досить нам.

В твоєму скарбі всі скарби́ мої,
Думки про тебе — ось раби мої.

Владичице! Який посміє тать
Своє ім'я в диргем твій вкарбувать?

Душа моя, немов швидкий загін,
Мчить за тобою, не за мною він.

О, скільки б снів здійснилось, скільки мрій,
Коли б озвалась ти на поклик мій!

В ніч місячну, прозору і дзвінку,
Сиділи б ми з тобою в квітнику,

Устами б я торкавсь твого чола,
Ти б радісно моє вино пила,

Очей твоїх мене п'янив би хміль,
В мені б замовк мій невсипущий біль!

Сядь поруч мене, другом будь моїм,
Свою журбу тобі я розповім.

Життя, мов друг, всміхається до нас.
Зроби, щоб мій вогонь горів, не гас!

Від спраги по твоїй красі, Лейла,
Забув я інші думи всі, Лейла!

Ні зерна радості в душі нема,
Лиш безнадія та пекельна тьма.

Без тебе я в тяжкій журбі знеміг,
А я вино з тобою пити б міг,

Бо ти — мій рай, а сказано давно,
Що дозволяється в раю вино!"

Скипіла у Меджнуна в серці кров,
І він в піски пустель подався знов,

І, наче в сні тяжкому, побрела
В своє шатро знеможена Лейла.

Смерть Ібн Селама, чоловіка Лейли

До слова, що в собі вміщає суть,
Стремління волі владно нас ведуть.

У світовому русі є мета,
З якої зміст конечний вироста.

Поділено на дві сторінки лист,
На кожній списано окремий зміст.

На одній — список замірів і мрій,
На другій — підсумок підбито твій.

Чи в підсумку хто помічав колись,
Щоб наміри і звершення зійшлись?

Троянду любимо за пелюстки —
І наражаємось на колючки.

Але ж зелена виноградна пліть
Солодку зрілість у собі таїть,

Буває, й голодом у слушний час
Розумні лікарі лікують нас.

На протиріччя ці зважати слід,
Коли ти хочеш зрозуміти світ.

Щоб ухопити цього твору суть,
В'яви, що оцет може медом буть.

Для інших скарб — довершений клейнот,
Для себе — джерело гірких скорбот,

Лейла каралася на самоті,
Мов лал, похований в гірськім хребті.

І пильнував красуні чоловік,
І потерпати біля неї звик,—

Але й вона терпіла біль і жах,
Мов пері у залізних ланцюгах.

При мужі усміхалася Лейла,
Без нього — сльози без кінця лила.

Оплакати одверто осуд свій
Сміливості не вистачало їй.

Вбиває душу потаємний біль,—
Лейлу обстало горе звідусіль,

Постійний сором і постійний жах
Тривогою жили в її очах.

Коли нічна приходила пора,
Лейла на шлях виходила з шатра,

І тільки глупа ніч і темний гай
Довідувались про її одчай,

Бо, тихий крок зачувши вдалині,
Вона ховала сльози, як в труні,

Лунав прозорий безтурботний сміх —
Вона дурила родичів своїх.

Отак жорстоке небо завчасу
Вбивало ту незайману красу,

І в серце їй врізав кривавий слід
Невпинний кругообіг днів і літ.

Немилий був красуні чоловік,
Їх дивний шлюб тривав уже не рік,

І тяжко занедужав Ібн-Селам;
В могутнім тілі стався прикрий злам,—

Від п'ят вогонь піднявся до чола,
І лихоманка мозок сповила.

З'явився лікар, наче добрий див,
Хворобу Ібн-Селама дослідив,

Його оглянув з голови до ніг,
Узявсь до справи й справі допоміг.

Минула в'ялість в тілі, жар прочах,
Вже одкривався до здоров'я шлях,

Та коли хворий розпочав ходить
І схудле тіло стало вже повніть,

Не постерігся лиха Ібн-Селам
І свій сумний кінець прискорив сам.

Хоч він прожив ще в світі кілька днів,
Та смертний час його уже приспів.

Огнисті очі заволік туман,
Об камінь він розбив свій повний дзбан,

Розкидав руки, затремтів, затих —
Душа звільнилась від тортур земних.

Як він помер, так помремо і ми.
Боргів не має смерть перед людьми.

А в тебе є борги перед життям?
Воно нічого не прощає нам.

Що набір брав,— не гаючись, віддай
І сміливо останню мить стрічай.

Коли на світовому гармані
Щоранку загораються вогні,

Коли щоночі над житлом земним
До неба зводяться вогонь і дим,—

Це вірний нагад, і говорить він,
Що все на цій землі — лиш прах і тлін.

Спалала, наче на вогні, Лейла —
Скорботна вість їй радість принесла,

Для неї одкривався шлях надій,
Але не личило радіти їй.

Оплакувала Ібн-Селама прах,
А потай був Меджнун в її думках.

Для перлів, що ронила з-під повік,
Був приводом нелюбий чоловік,

Вона ридала, і ніхто навкруг
Не знав, що в неї в серці — любий друг.

Лейлу кохання сповнювало вщерть:
Це знов життя перемагало смерть.

Прихід осені і смерть Лейли

Вітрів у листопаді свист і рев,—
Криваві сльози падають з дерев,

Темніють очі зимної води,
І пажовтю вкриваються сади.

Галуззя почорніло, все в вузлах,
Стліває листя золоте на прах.

Зіходить з трону бук.