Лейла і Меджнун - Гянджеві Нізамі

Кого кохаєш ти?

Безщасний ти — живу в розлуці я.
Твоя кохана — в вічній муці я.

Мій лал в журбі я бережу для нас.
Його нічий ще не торкавсь алмаз.

Я мов скарбниця перлів. Садівник
Ще не плекав мій росяний квітник.

Хотіла б я, коли настане мить,
Моє гніздо з тобою розділить.

Коли ж удвох не можна жити нам,
Кохання іншому я не віддам.

Твоє кохання — цілий світ мені,
З твого шляху тернина — цвіт мені.

Я — лиш зоря, ти — сонце в висоті,
Здаля тебе я бачу на путі.

Коли помер шляхетний батько твій,
Роздерла я в скорботі одяг свій.

О смерть жахна, що діять нам тепер?
Мені здалось, що батько мій помер.

Мої зіниці пропалив одчай,
Мій одяг — синій, як велить звичай.

Із співчуттям, як подруга твоя,
Обряд жалоби виконала я,—

Що ж не могла до тебе підійти,
Не винна я — чудово знаєш ти.

Хоч доля нас зуміла розлучить,
Душею я з тобою кожну мить.

Я добре знаю твого серця біль.
Терпи, бо шлях життя тяжкий суціль.

В корчмі цього життя що діять нам?
Коритися жорстоким хазяям.

Не литиме розумний сліз гірких,
Бо їх здіймають вороги на сміх.

Мудрець не згадує про лихо все,
Що недругові радість принесе.

Дехкан у землю кидає зерно,
І проростає навесні воно.

На ріст повільний пальми не зважай
Вона ще принесе тобі врожай.

Та брунька, що на гілочці тремтить,
Вона також розквітне в слушну мить.

О, не сумуй з своєї самоти!
З тобою я, зо мною вічно — ти.

Мов блискавка, нас попелить одчай.
По батькові, мов хмара, не ридай.

Вмирає батько — зостається син,
Запала рудня — залишивсь рубін!"

Від цих надійних, життєдавчих слів
Меджнун, неначе рожі цвіт, розцвів,

Сліз пролилась пекуча течія,
Він лиш повторював Лейли ім'я,

І так тривало декілька годин,—
Не міг від щастя спам'ятатись він

І вісника від себе не пускав,
Йому і руки, й ноги цілував.

Пора складати відповідь, пора!
Немає ні паперу, ні пера...

А вісник вже схилився перед ним,
Немов векіль, з пуделком поясним.

Меджнун схопив до рук швидкий калям,
Почав думки свої звірять словам,

І сотні скарг, і тисячі жалів
Він, мов разок намиста, переплів,

Скінчив листа Меджнун, поклав печать
І ледве зваживсь віснику віддать...

І вісник вже з листом, як вітер, зник,
І до Лейли примчав той чоловік.

Взяла із рук його Лейла листа.
Й слізьми своїми облила листа.

Лист Меджнуна до Лейли

"Володарці своїх думок і справ
Цього листа безумець написав.

Холоднокровній — від шаленця лист!
В яких словах я викажу свій зміст?

Шле джерело, заковане в скалі,
Лист тій, що має всі скарби землі.

Я прах земний, мене гнітить біда,
Ти — шахська, найпрозоріша вода.

До ніг твоїх несу я сум чола,
А ти кому обійми простягла?

Я поділяю твого серця біль,
А ти мені на рани сиплеш сіль.

Я Ка'би віч твоїх покірний раб,
Поріг твого житла — ось мій міхраб

Моє одужання й моя бадьорість — ти,
Для мене ліки — ти, і хворість — ти.

О ти — вінець не на моїм чолі,
Докіль страждатиму я на землі?

О скарбе милий, ти в чужих руках,
А у моїй скарбниці — тільки прах.

Ти — замкнутий на ключ Іремів гай,
Ти — недосяжний і незримий рай.

Ключ од моїх кайданів маєш ти,
Але мене не визволяєш ти.

Подай мені надію хоч малу,
Я біля ніг твоїх лежу в пилу.

Пригорнеш ти — і розцвіте весна,
Пораниш — зразу ж одцвіте вона,

Уважним мусить бути садівник:
Він ніжністю викохує квітник.

Я голову свою тобі приніс,—
Зроби, щоб я позбувсь жалю і сліз.

Коли зникають сорому сліди,
Приходить безсоромність назавжди.

Уславивсь я покорою тобі:
Мене ти робиш ворогом собі.

Я — раб твій, на мені — ярмо раба,
Я не звільнюся від свого горба.

З тобою я — і я тобі корюсь,
Мене ти кинеш — я за меч візьмусь.

Отож своєї зброї стережись,
Свавільно з власним військом не сварись.

Володар той, хто ласкою зумів
Перетворити вільних на рабів.

Хвала, коли куповані раби
Володарям не завдають ганьби.

Хто нехтує звичаєм давнім цим,—
Не має влади над рабом своїм.

Хто ж добрість правилом своїм зробив,
Той має некупованих рабів.

Я в вільнім рабстві в тебе, пам'ятай,—
Не проганяй мене, не продавай.

Ти під чужим крилом тепер навік,
Твій вільний обранець — твій чоловік.

Ти не для мене берегла сулій,
І не мені припав п'янкий напій.

Мій день на ніч перевертаєш ти,
Поранила мене й зітхаєш — ти!

Ти в мене серце підступом взяла,
Ще й душу візьмеш, спалену дотла?

В нещирості твоїй моя біда,
Я — полум'я, ти — крижана вода.

Не кожний красномовності владар
Від себе може відвернуть удар.

Згадай оту лілею, що з плачем
На лезо впала, бавлячись з мечем.

Коли приходить дружній покупець,
Він підозрілість зводить нанівець,—

А що чекать від тебе маю я,
Коли думок твоїх не знаю я?

Ти присягалася мені, Лейла,
Але під владу іншого пішла.

Мені несеш ти слів нещирих дань,
Ти віддана раба його бажань!

Коли мене ти любиш, як колись,
Чом наші душі досі не злились?

Коли немає відгуку мені,
Це — панування, не кохання, ні!

Я серце втратив — байдуже тобі.
Ти — в радощах, я — ночі й дні в журбі.

До тебе погляди очей моїх.
Я голову поклав на твій поріг.

Спокійний той, хто зрить красу твою,
А я неспокій у душі таю.

Твій чоловік багач, бо має він
Поміж скарбів своїх і твій рубін.

Що ж, солов'ї оспівують сади,
А вороння розкльовує плоди.

Не до ладу влаштовано цей світ —
В землі, в пилу найкращий самоцвіт!

Чи я діжду колись, що мій шафір
На волю виб'ється з тісноти гір?

Чи звільниться зоря очей моїх
Із пазурів драконових страшних?

Усе дарма, зруйновано мій храм,—
Хай довгий вік живе твій Ібн-Селам!

Моє добро і зло навіки — ти,
Мій біль тяжкий і кращі ліки — ти.

Без тебе зник для мене зміст життя,
Мій шлях веде до самозабуття.

Любов без відгуку, любов смутна
Не варта і найменшого зерна.

Хай буде так. В крові душа моя.
А ти живеш — і тим щасливий я".

Дядько Меджнуна Селім Амірит
прибуває до нього на побачення

З тих, хто тримає на собі весь рід,
Меджнуном піклувавсь поважний дід

Меджнунів дядько, знаний чоловік,
Що й владувати, і коритись звик.

Селімом звавсь шляхетний Амірит,
Що вславивсь розумом на цілий світ.

Засмучував його безумця стан,
Він був бальзамом небожевих ран,

Щомісяця сідав він на коня
І віз в пустелю їжу і вбрання.

Одного разу верхи, сам-один,
На розшуки в піски подався він.

Із долу в діл, поміж сипких пісків,
Він мчав і сіяв іскри з-під підків,

Покіль знайшов в ущелині гірській
Відлюдника, що втратив супокій.

Чужий життю і клопотам землі,
Меджнун сидів між звірів на скалі.

Злякавшись звірів, дядько зупинивсь
І зоддалік Меджнунові вклонивсь.

Сумний Меджнун його селям прийняв,
Відкіль прибув і хто він, запитав.

"Я звусь Селім,— озвався Амірит,—
Пограбував мене жорстокий світ:

Мій небіж, рідний і близький мені,
Не хоче знать ні роду, ні рідні!"

Коли Меджнун пізнав його — зрадів,
Провів од звірів, поруч посадив,

Почав про свій розпитувати рід,
Неначе знову народивсь на світ.

Селім не витрачав даремно слів —
Весь одяг на Меджнунові зотлів,—

Свої сакви він розмотузував
І ввічливо безумцеві сказав:

"Цей одяг носять в нашій стороні,
Вдягни його, будь щирий до рідні".

І відповів Меджнун: "Цей одяг — дим
Над бідним тілом спаленим моїм.

Я можу одягти його на мить,—
Однаково він на мені згорить".

Але наполягати став Селім,
І він змирився з одягом новим.

І знов Селім розкрив свої сакви,
Здобув припасу — хліба і халви,

Став щедро частувати юнака,
Та не спожив Меджнун ані шматка.

Він більше їжі не потребував
І все, що брав, те звірам віддавав.

Спитав Селім: "О бідний хлопче мій,
Якщо людина ти — чим ти живий?"

Сказав Меджнун: "Тепер живий я тим,
Що чую дружній твій привіт, Селім!

Без їжі висох я, немов ковил,
І їсти й пити вже не маю сил.

Мій хліб гіркий і непоживна сіль,
І викликає кожна крихта біль.

Так я знеміг, так змучився, так схуд,
Що годувать мене — даремний труд.

Та я не відхилю твоїх дарів
І нагодую тих, кого скорив.

Вже звик я споживати день у день
Отого наїдку, що їсть олень".

Меджнунові Селім не дорікав,
А лиш сказав споживачеві трав:

"Чим радше пташка на зерно летить,
Тим швидше бідна потрапляє в сіть.

У кого більш бажань на цій путі,
У того більш і небезпек в житті.

Хто ж впав у прах і прославляє прах,
Той у твоєму світі — падишах".

Оповідання

"Могутній цар, відомий між царів,
Раз мандрував звичаєм владарів.

В дорозі він уздрів відлюдний скит,
Де жив пустельник, що покинув світ.

Цар здивувавсь: з якої це біди
Подавсь бідар в пустелю назавжди?

Спитав у почту владний падишах:
"Цей чоловік, як він обрав свій шлях?"

Відповіли йому: "Цей чоловік
Від їжі і від сну давно відвик,

Байдужий він до наших людських справ
І горе, й біль терпінням подолав".

Цар зброєносця вирядив у скит,
Той ґречно склав пустельнику привіт,

І отака розмова в них зайшла:
"Ти, що обрав руїну для житла,

Що робиш ти без допомоги тут,
Коли прожить немає змоги тут?"

Пустельник зброєносцеві подав
Послідок стравлених козою трав

І відповів: "Оце вже довгий час
Мій наїдок і мій увесь припас".

Змінився зброєносець на виду:
"Навіщо терпиш ти таку біду?

На царську службу стань — замісто трав
Ти будеш мати безліч різних страв!"

І він почув пустельника слова:
"Та це ж квітковий мед, а не трава!

Коли б ти міг цю тайну зрозуміть,
То зрікся б служби царської ту ж мить".

Слова пустельника почув і шах,
І він упав перед святим у прах,

Молився ревно й сльози проливав,
І бідакові ноги цілував.

В відреченості вища велич є,
Сама величність їй рабом стає".

Меджнун цій притчі, як дитя, зрадів,
Схопивсь на ноги й потім знову сів,

Про друзів і про родичів питав
І заридав, бо матір пригадав:

"О бідна птиця з трудними крильми!
Як їй без чоловіка між людьми?

Невдячний син, я став слугою мрій,
Хоч мав, як раб, служити вічно їй.

У рідний край летять думки мої,—
Коли б я міг побачити її!"

Селім зрадів, коли ж запевнивсь він,
Що рідну матір щиро любить син,

То не позбавив бідака скарбів
І матір з ним побачитись привів.

Побачення Меджнуна з матір'ю

На сина матір глянула — і враз
Їй серце розкололось, мов алмаз,—

Так перецвівсь її рожевий цвіт,
Так в дзеркалі душі затьмився світ!

Зломився стан її, стрункий колись,
І руки, й ноги притьмом віднялись,

Мов літеплом, сльозами почуття
Обмила мати дороге дитя,

Перев'язала рани й пухирі
Своєму синові — своїй зорі;

Олії трохи в слоїку було —
Вмастила сонцем спалене чоло;

Терни далеких і важких доріг
Із синових повибирала ніг;

Вона усе зробила, що могла,
І до Меджнуна руки простягла,

І мовила: "Вернись в свій дім, пора!
Кохання — гра, але життя — не гра.

Меч смерті наді мною вже завис,
А ти ще й досі п'єш похмілля сліз.

Зі скаргою на тебе батько вмер,
Надходить вже й моя черга тепер.

Встань і вернись зо мною в рідний дім.
О, не руйнуй свого гнізда, ходім!

Адже і лютий звір, і дикий птах
В своє житло вертають по ночах.

Знаходить кожна ніч мету свою,
І знає кожен птах гніздо й сім'ю.

А ти, докіль ховатимешся ти
Від сну й спочинку, від сім'ї й мети?

Короткі дні життя, минуть вони,—
В своєму ліжку ноги простягни.

Докіль ти матимеш притулок свій
В печерах темних між вужів та змій?

Життя лиш раз дається нам, спочинь!
Не ворогуй з своїм життям, спочинь!

Жени з душі і серця сум і жаль:
Не камінь — серце, і душа — не сталь".

І скарги матері Меджнун почув,
І полум'ям на вітрі спалахнув:

"Ти — мій вінець, і щастя, і краса,
І сонце ти для мене, і роса!

Одним один у тебе, мати, син,
Чи ж винний він, що нерозумний він?

Повір, провина в тому не моя,
Що в тім'я вжалила мене змія.

Карай мене жалем чи не карай:
Що мало статись — сталося.