Лейла і Меджнун - Гянджеві Нізамі

Твоя дочка
До джерела подібна, до струмка.

Оспраг мій син, знесилився в пісках,
До джерела йому закрито шлях,—

Хай вип'є він цілющої води
І спрагу серця втишить назавжди.

Шукають перли на морському дні,—
Так я кажу, й не соромно мені.

Про мене і про мій славетний рід —
Ти добре знаєш — відає весь світ.

Скарби й розкоші світу маю я,
Шлях помсти й шлях привіту знаю я.

Перлина в тебе є — продай мені,
Не гаючись відповідай мені,

А ціну можеш призначати сам —
Я вдвічі дам тобі і втричі дам!"

У відповідь йому слова були
Від батька нещасливої Лейли:

"Тебе я вислухав, але для нас
Твоє палке бажання не наказ.

Ми прагнемо, але з своїх долонь
Нас доля може скинути в вогонь,

Обійми дружби радо б я відкрив —
Не хочу радувати ворогів!

Нехай твій син з найкращих на землі,
Та щастя він не принесе Лейлі.

Безумець він! Подумай сам, чи слід
Приймати нам безумного в свій рід?

Лікуй його і молитви твори,—
Про вірність і про шлюб не говори!

Перлину з вадою хто б купувати став,
Хто б на разок її низати став?

Прощати похибок араб не звик
Тому, хто сам себе на глум прирік.

Я все тобі сказав. Який почин —
Такий кінець!" І змовк на цьому він.

Після такої мови амірит
Додому повернув свій славний рід.

Ображені, позбавлені надій,
Вертались амірити в табір свій.

Турбота рушила за ними в путь:
Безумцеві як розум повернуть?

Меджнун їх слухав, танучи від сліз,—
Вогню не може погасити хмиз!

"Є наречені в нашому краю
Чудові, наче гурії в раю.

Вуста — рубін, агат — безодні віч;
Лице їх — день; волосся — наче ніч.

Поглянь, немов мальовані вони,
Привітніші від ранньої весни;

Між ними обирай, своїм радій,—
Навіщо ти вклоняєшся чужій?

Дозволь — і ми просватаєм тобі
Найкращу з них, щоб ти не ник в журбі,

Щоб темний день страждань і осоруг
На рай тобі змінив солодкий друг!"

Плач Меджнуна

Наслухавшись гірких порад рідні,
Неначе у розпачливому сні,

Меджнун роздер сорочку на собі,—
Навіщо саван, коли мрець в ганьбі?

Кому і той і цей збайдужів світ,
Того обвинувачувать не слід.

По-тюркськи склавши у сакви добро,
Меджнун полишив батькове шатро

І, як в Азру закоханий Вамік,
Себе крізь гори і піски волік.

Кольчугу він порвав і щит розбив,
Спалив усе, що за життя любив,

Мандрівцем стомленим блукав навкруг,—
І навіть ворог, а не тільки друг,

Гукав, забачивши його, в сльозах:
"О всемогутній, змилуйся, Аллах!"

Куди любов безумця привела?
Він пам'ятав одне ім'я — Лейла!

З чолом невкритим, босий, мов жебрак,
Меджнун позбувсь усіх людських ознак,

І по шляхах його, мов пил, несло,
Забув він про добро, забув про зло

І серед сонцем спалених степів
Про єменську зорю підносив спів!

І кожний вірш, що він із уст ронив,
Всіх чарував і кожного п'янив,

І кожний — здалеку і поблизу,—
Забачивши його, втирав сльозу,

А він людей забув, зневажив світ,
І не гнітив його осуди гніт.

І виписався він із книг буття,
І це було не смерть і не життя.

Знесилений, на камінь він упав,
І камінь на душі його лежав.

Він тілом став прозорий, як зерно,
Коли між жорнами лежить воно;

Мов віск, що біля ґноту розтопивсь,
Неначе птах, що від ключа одбивсь.

На серці — вся печаль, весь сум землі,
Всі муки й горе світу — на чолі.

Стомившись горем, хворий від журби,
Відлюднившись в пустелю від юрби,

Меджнун ридав: "Мені нема надій!
Що діяти? Де порятунок мій?

Відбився я від дому й від рідні,
Забув я путь відому до рідні,—

Мені вже не притулок рідний дім,
І з другом не зустрінусь я своїм...

Упав на камінь і розбивсь сулій
Моєї слави і моїх надій!

Благих вістей не хоче барабан,
Про мій кінець гуркоче барабан!

Я — тільки дичина в очах Лейли,
Мета для тополевої стріли!

Вона мій друг, і я відкрився їй,
Скарби віддав і покорився їй.

"Ти п'яний",— скаже,— п'яно плачу я.
"Безумець",— скаже,— розум трачу я.

Я п'яний і безумний, що й казать!
Де ж розуму в безумного шукать?

Не так мене збентежив любий друг,
Щоб заспокоїть міг мене ланцюг!

Не так мої зруйновано мости,
Щоб міг колись я знову процвісти!

О, коли б швидше на лихих вітрах
Розвіявся, розсіявся мій прах!

О, коли б грізні блискавиці й грім
Мій скарб розбили і спалили дім!

Я течії життя не зупиню,—
Нема для мене смерті і вогню!

Мене минає грізний меч судьби,
І нікуди сховатись від ганьби!

Я став вінцем терновим для батьків!
Я вкрив неславою товаришів!

О друзі днів, як я не знав біди,
Прощайте всі, прощайте назавжди.

З легким вином упав із рук сулій,
І вибіг з нього дорогий напій,

А на дрібні скалки розбите скло
З потоком сліз моїх гірких спливло,

Щоб друг і ворог, щоб ніхто не міг
Поранити побіля мене ніг!

О ви, кого минають горе й біль,
Лишіть мене і геть ідіть звідсіль!

Навіщо вам мене шукати знов?
Що вам з моїх страждань, моїх розмов?

Ви досить кривдили мене в житті,
Тепер лишіть мене на самоті,

Не виганяйте з ваших володінь —
Вже й так осідланий стоїть мій кінь.

Аж ось я вбогий, знищений стою...
Кохана, руку простягни свою!

І серце болем повне вщерть — тобі,
Й життя моє і смерть моя — тобі.

Я в цьому світі тимчасовий гість —
Подай мені привіту й ласки вість!

Не забувай в біді свого раба.
У світі темно, і сліпа судьба.

Врятуй мене, хоч погляд кинь мені
В сухий колодязь, де лежу на дні.

Дивитись байдуже на муки — гріх,
В кутку сидіти склавши руки — гріх.

Чому минаєш ти моє шатро?
Твори добро й зустрінеш ти добро!

Спокійний той, кого минає сум,
Хто спить вночі й важких не знав дум.

Все бачить в світі ситий на свій штиб,
Голодному потроху кришать хліб.

І кажуть правду люди про вогонь:
Без сорому він спалює долонь.

У чому злочин мій, скажи, молю —
Чим согрішив я, що тебе люблю?

Із тисячі ночей усі забудь,
Одну коротку ніч моєю будь!

В твоєму полум'ї я вже згорів,—
Я збожеволів, бо тебе зустрів.

Твоїм життям у світі вславивсь я,
Але від тебе ж і біда моя.

Зустріть тебе — не бачу я надій,
Але я жду й не трачу я надій.

Так і дитина у щасливім сні
Холодну воду бачить в кушині,

Прокинеться — навколо ночі тьма,
Лишилась спрага, а води нема!

Нема води, але криниця є,
В моєму серці таємниця є:

Кохання вічне, народивсь я з ним —
Воно скінчиться лиш з життям моїм".

Так він сказав і так на землю впав,
Хто бачив це, за нього потерпав.

І невідомий друг схиливсь над ним
І в батьківський його спровадив дім.

Кохання, що спливає, наче шум,—
Це забавка юнацьких мрій і дум.

Кохання не минає до тих пір,
Покіль живе закоханого зір.

Воно не мрія, не химерний спів,
А те, що не мине повік-віків!

І тим уславивсь між людьми Меджнун,
Що глибш пізнав любов, ніж ми, Меджнун.

Покіль життя — він ніс тягар її,
Мов рожа, цвів у ньому жар її.

Він серед нас зостався назавжди
Краплиною рожевої води.

Хай пахощі її сповняють світ
І в повісті моїй лишають слід!

Батько везе Меджнуна
до храму Ка'би

Коли кохання переможний стяг
Меджнунові затьмарив світ в очах,

На нього все одвертіше щодня
Гнівитись почала його рідня.

Статечний люд труждався навкруги,
А він порвав турботи ланцюги.

Удар судьби важкий, долонь тверда,
Обпала серце батькове біда,—

Молився і в поклонах гнувся він,
Щоб з ночі в день його вернувся син,

І не було навкіл вже місць святих,
Куди б на прощу він сходить не встиг,

І родичі ходили разом з ним,
Одним стурбовані — шляхом одним.

На безпорадність батькову вони
Порадою озвались: "З давнини

У мудрості своїй говорить люд,
Що Ка'ба розкриває двері скрут —

Вона і неба, і землі міхраб,
Вона й Меджнунові допомогла б!"

Коли прийшов час хадджу, знарядив
Печальний батько дужих верблюдів,

Поклав у ноші сина силоміць
І вирушив до Мекки з рідних місць.

Схвильований надією, коли
До Ка'би амірити прибули,

Меджнунів батько калитки́ відкрив,
Розсипав перли на людей пісків,—

І від скарбів, що він приніс до брам,
Скарбницею зробився Ка'би храм.

Сподобившись уздріть її красу,
Не став він марно гаяти часу,

За руку сина лагідно узяв
І в затінкові Ка'би так сказав:

"О сину мій! Твоїм стражданням край!
У Ка'бі твій рятунок, поспішай!

Її святе кільце візьми до рук —
У ньому звільнення твоє від мук.

Благай Всевишнього: "Безумних дій
Позбав мене і мною володій!

Під свій покров святий мене візьми
І виведи на світлий шлях з пітьми!

Я гину від кохання — порятуй!
І від мого страждання порятуй".

Меджнун на ці слова зареготав,
І сльози лити, і ридати став,

Немов змія, з землі ту ж мить схопивсь,
За вказане йому кільце вхопивсь

І заволав, схиляючись над ним:
"І я сьогодні став кільцем дверним!

Ось в зашморзі кохання я стою
Й немиле існування продаю!

"Покинь кохати",— чую раду я,
Але вважаю це за зраду я.

В коханні бачу я життя — не гру,
Коли помре кохання, я помру.

Коханням сповнене єство моє,
В коханні буде торжество моє!

Те серце, що не вимовить "люблю",
Хай змиють хвилі суму і жалю.

О судія! Клянусь життям в імлі
І владою твоєю на землі:

Довершеність, що є в моїм чутті,
Хоч я й помру, залишить слід в житті.

Любові промінь кинь мені з пітьми!
Дай для очей цілющої сурми!

Я п'яний від кохання, та молю:
Зроби, щоб я любив більш, ніж люблю!

Велять мені, щоб не кохав Лейли,
Щоб я забув, немов не знав Лейли!

Навчи мене, правічний судія,
Кохати глибше, ніж кохаю я!

Навіщо жить мені без тями вік?
Продовж Лейлі моїми днями вік!

Хай чаша повниться її вином моя!
Хай знаю я лише її ім'я!

Хай буду жертвою її красі,
І хай простяться їй гріхи усі!

І хоч з журби по ній я спаленів,
Хай без журби по ній не буде днів!

Мого кохання вбить не може світ,—
Воно живе і переможе світ!"

Меджнунові ні слова не посмів
Сказати батько, бо порозумів,

Що загибає від кохання син,
Не ліків хоче, а страждання син.

І повернувся батько в рідний дім,
І гірко родичам сказав своїм:

"Кайдани долі син мій розірвав,
У Ка'бі так він клявся і ридав,

І для благань таких знаходив слів,
Що з горя я, немов Земзем, скипів!

Я думав, він благатиме творця,
Щоб розлучив закохані серця,

А він надії обдурив мої,
Прокляв себе й благословив її!"

Батько Меджнуна довідується
про заміри роду Лейли

І ці слова у світ пішли, як лист,
В якому був палкий і щирий зміст:

Про те, що довела любов палка
До безуму й до сказу юнака.

І множились, і ширились чутки,
В один клубок спліталися плітки,—

І не виходила з шатра Лейла,
І сліз гірких багато пролила.

Два родичі із племені Лейли
До шейха вкрай обурені прийшли.

"Один безумець, бог його скарай,
Неславою укрив наш рід, наш край.

Щодня не сам сюди приходить він —
Безумців за собою водить він,

То починає з горя танцювать,
То кидається землю цілувать,—

Виспівує газелі той юнак
(Він добрий віршотворець і співак),

І замість того щоб його спинить,
Народ газелі ті напам'ять вчить,

Ті вірші безсоромні і гидкі,
Легкі на зміст, солодкі і гіркі!

Самум його жаги Лейлу спалив,—
Нехай на нього упаде твій гнів!"

Шахна́, наслухавшись таких порад,
Склав рішенець, як на злочинця кат,

Схопив меча, не притаївши злість:
"Перед мечем злочинець відповість!"

Якийся невідомий амірит
Про небезпеку сповістив свій рід,

Сказавши так про заміри шахни:
"Біду од сина, батьку, відверни!

В жорстокого шахни рука тверда,
Лихий, мов жар, він бистрий, як вода,—

Боюсь, що про його до помсти хіть
Меджнун довідається в смертну мить.

Ось прірва, батьку, не чекай біди
І порятунок синові знайди!"

Не міг Меджнуна батько не любить,
Він розгубивсь — не знає, що робить.

Покликав друзів, родичів і слуг,
Звелів їм обшукати все навкруг,

Звелів Меджнуна будь-що-будь знайти
Й, не кривдячи, до нього привести.

На розшуки шарпнулися гінці,
Але ні з чим вернулися гінці.

"Чи сам помер він, чи від хижаків,—
Довідатись не можна у пісків!"

І друзі, горем з'єднані одним,
Зітхали й побивалися за ним,

І плакали батьки, й ридав весь рід,
Що загубивсь по юнакові слід,—

А той відлюдник від турбот і справ
Себе, мов скарб, в пустелі заховав;

Від всіх скорбот, що зазнавав в житті,
Він ліки бачив тільки в самоті.

На вгіддях дичини ховався він,
Та тільки пилом вдовольнявся він.

Нехай у вовка й лева сила є,—
Наївшись, він, мов кволий лис, стає.

Голодному й сухий плескач — м'який,
А ситому і білий хліб — гіркий.

Меджнун охляв і з тінню схожий став,
Він, як отруту, свій шматок ковтав.

Він перейшов страждання й горя грань,
Вже гірших бути не могло страждань,

Бо пільга болю й грамота біди
Його від мук звільняли назавжди.

Скарбів шукаючи, Меджнун скорбив,
Але не наближався до скарбів.

Один араб із роду бені-са'д
З пустелі повертався без завад,

Він біля джерела серед пісків
Меджнуна здичавілого зустрів

І зрозумів його, як вірш, як лист,
Де рима зрідка обіймала зміст:

"Самотність — шлях мій і моя мета,
Вивільнює людину самота.

Зігнувся я, та не схилив чола,
Я лук — в молитві, в вірності — стріла,

А знак мого кохання до Лейли —
Пересікання лука і стріли".

Зболілий у біді, гіркий бідак,
Арабові сподобався юнак.

Араб його розпитувати став —
Мовчанкою Меджнун відповідав.

До чого ця мовчанка привела б?
Лишив його й подався в путь араб,

Меджнунового батька розшукав
І про безумця вість йому подав,

Мовляв, ген там, поміж тамтих руїн,
Мов вуж на камені, лежить ваш син,

Безумний, хворий, темний, наче ніч,
Ховається, як див, од людських віч,

Душею зранений, без їжі й сну,
Усіх страждань він знає глибину!

Нещасний батько, ухопивши слід,
Не гаючись, полишив плем'я й рід,

Немало перейшов лихих пустель,
В пісках шукав, в печерах поміж скель

І сина розшукав поміж руїн,
Де на пісок чолом схилився він.

Безумець то сміявся, то ридав,
То вірші про свою любов складав,

То знов криваві сльози серця лив,
Чоло підводив і чоло хилив,—

Вином відречення сп'янілий вщерть,
Він про життя не знав, забув про смерть.

Вжахнувся з того батько, але все ж
З любові й щирості зрадів без меж,

А син, його впізнавши, тільки й зміг,
Як тінь, до батькових упасти ніг.

"О мій вінець! Пробач і зрозумій,—
Мені нести несила осуд мій,

Ти бачиш, як я глибоко упав,—
Такий мені від долі пай припав.

Чи думав я коли, чи я хотів,
Щоб в отакій біді мене ти стрів?

Я спаленів від сорому в цю мить,
Не знаю, як пробачення просить!

Ось підсумок моїх скорбот і мук —
Нить випала давно у мене з рук!"

Батькова порада Меджнунові

Як сина скорб відкрилася йому,
Зірвавши з себе в розпачі чалму,

Заквилив батько, мов ранковий птах,
І день потьмарився в його очах,

І він сказав: "Я прочитав твій лист,
Порозумів його скорботний зміст!

Безумче, де межа твоїх зусиль?
О спалений, палатимеш докіль?

Чий зір лихий на вроду впав твою?
Чий злий прокльон судьбу прокляв твою?

Злигодні є і горе в світі є —
Їх лихо перевершило твоє.

Чи сум тебе і досі не зв'ялив?
Чи до душі тобі глум ворогів?

Чи ще не повне горем серце вщерть?
Чи в судний день ти подолаєш смерть?

Забудь її, ту пристрасть без надій,
Що мій терпець сточила й камінь твій.

В шатрі звичайних радощів і дум
Навіщо нам велике горе й сум?

Хоч, може, й ліпше приховати гріх,
Та люстро друга — краще від усіх.

Воно нам правду каже кожну мить,
Допомагає нам по правді жить.

Йому байдужі і добро і зло,
Все те, що в поросі землі зросло.

Із серця вирви невблаганний біль,
Кувать холодний меч — шкода й зусиль!

Припустім, сину, що безсилий ти
Розлуку перетерпіти й знести,

Але невже й для того ти погас,
Щоб іноді відвідувати нас?

У самоті сп'янів ти без вина.
Бажань твоїх приреченість сумна.

На вітер кинув ти зерно снаги,
Але ж цього й бажали вороги!

Надії гріш у нас ще є в руці,—
Ходім на шлях, покиньмо манівці.

Ти б'єш у руд, а я у груди б'ю,
Ти одіж рвеш, я душу рву свою.

Душа твоя палає від журби,
А в мене жовч стліває від журби.

Та не втрачай надії на зерно,
Надійде час — і проросте воно.

Можливо, що безумний розпач твій —
Це тільки шлях до здійснення надій.

І в безнадії нам надія є.
Минає ніч, і ранок настає.

З щасливими водись, живи, та й край,
Кого життя минає — тих минай!

Не випускай, мій сину, щастя з рук,
Воно для серця краща з запорук;

Воно вузли найтяжчі розрива,
Воно — туркеза в персні божества!

Широке море — невичерпне дно,
З малих струмків зібралося воно.

Ота гора, що майорить в імлі,
Зібралася з малих частин землі.

Терпи, кріпись, змагайся повсякчас —
Кінець кінцем, ти знайдеш свій алмаз,

Розважний будь, бо нерозумні й злі,
Немов черва, плазують по землі.

Навіщо серце віддавати тій,
Що не залишила тобі й надій?

Вона цвіте, а ти лежиш без ніг,
На тебе камінь її серця ліг.

Хто намовляв тебе, щоб ти любив?
Він ошукав тебе й мене зганьбив!

Берись до діла, не тримайсь на злі —
І ти зазнаєш щастя на землі!

Вернись, щоб я спокою мить зазнав.
Ти — найдорожчий скарб, що я надбав!

Що дасть тобі лиха пустеля ця?
Хіба той піт, що упаде з лиця?

Каміння й прірви є на цім шляху,
Дивись та обминай тропу лиху,

Ти мусиш вирватись з облудних пут,
Бо помста й кат тебе шукають тут!

Сповняє сум твоє життя слабе,—
Дивись на меч і бережи себе.

Вернись до друзів, серцем володій,
Живи й, на заздрість ворогам, радій!"

Меджнунова відповідь

Меджнун його слова порозумів
І так на мову батька відповів:

"Коханий батьку! Велетню цноти!
Ти зміг небесну велич осягти!

Ти шах житла, а я твій вірний раб,
Твоїм життям вщасливлений араб.

Я, мов на прощу, йду на твій поріг,
Ти дав життя мені й буття зберіг.

Моє бажання в тім, щоб жив ти вік,
Щоб по тобі й слід існування зник!

Твої поради — скарб.