Лейла і Меджнун - Гянджеві Нізамі

Тримайся за життя.
Що після нас лишається? Сміття.

У схованку нічого не складай,
Будь жорном у млині — візьми й віддай.

З пустого воза мита не беруть.
Чи брав харадж із згарища хто-будь?

Хто випасав з тобою табуни,—
Глянь в записи, де ділися вони?

Цвіт одцвітає, одмирає плід,—
Вогнепоклонників пропав і слід.

Де люди гір і де народ степів?
Де Кеяніди? Хто їх заступив?

Остерігайся зла, твори добро —
І прийде щастя у твоє шатро.

Від лиходійства не чекай дарів,
Хто зло створив,— собі його створив.

Створи добро й хоч в прірву кинь — воно
Повернеться до тебе все одно.

Від себе не сховаєшся ніде,
За кожний вчинок нас відплата жде.

Людині, що горі звіряє вість,
Гора тією ж вістю відповість.

Меджнун довідується про батькову смерть

Одного разу пізній звіролов
По здобич поночі у гори йшов.

Меджнун сидів одлюдно на горі,
Подібний до самітної зорі.

Уздрівши лева, добрий чоловік
На нього люто вигострив язик,—

Він сік, немов мечем, і не щадив:
"Гей ти, безрідний, божевільний див!

Чи ти про кого згадуєш коли?
Чи є для тебе хто, окрім Лейли?

Ти кинув батька, кинув рідний край,
О безсоромний, з сорому спалай!

Вже краще б ти в сирій землі зогнив,
О найнегідніший з-поміж синів!

Ти молодий, коли твій батько жив,
З нерозуму ти ним не дорожив,

Немає в тебе батька — він помер,
То ти б хоч пом'янув його тепер.

Ти за життя від нього відрізнивсь,
То хоч тепер труні б його вклонивсь,

Пролив сльозу на похололий прах
І виблагав пробачення в сльозах!"

Слова мисливця зрозумів Меджнун,
Він застогнав, немов дутар без струн,

На землю впав, себе у тім'я бив
В сльозах по найдорожчому з скарбів.

Ще не наплакавсь він, не наридавсь
І на могилу батькову подавсь...

Душа в пітьмі блукала, мов алмаз
В ній притьмом розколовся і погас.

В темницю в'язня вдень приходить ніч,
Вночі недужий не склепляє віч,—

Меджнун весь вік жив під ярмом чуття,
Він бранцем горя був усе життя,—

Гіркого світу під'яремний гість,
Як він переживе сирітства вість?

Хто міг тепер йому допомогти?
Тяжка недоля — осуд сироти!

Меджнун не батька — горб землі спіткав,
Шукав розради і не відшукав,—

Розрадити його не міг ніхто,
В журбі йому не допоміг ніхто,

І стільки він кривавих сліз пролив,
Що кров'ю землю щедро замісив.

"О батьку,— він волав,— невже ти вмер?
Де твій вінець? І де ти сам тепер?

Розраднику, де я тебе знайду?
З ким втишу скорб і поділю біду?

Ти в безсинівстві спокій свій знайшов
І через те у кращий світ пішов.

Мені важкий безбатьківства тягар,—
Страшніших в світі не буває кар.

На поміч! Де ти є? Допоможи!
Кінець мій настає, допоможи!

Мій захисник, моя розрада — ти!
Моя відвага й вища влада — ти!

Моїм наставником завжди був ти,
Моїм притулком од біди був ти.

Від тебе в тьмі відстав я на путі,
Без проводу упав я на путі!

Цей горб землі — гіркий докір мені
За всі мої безумства навісні.

Тебе згадаю — і душа кричить:
О, хто тепер і як мене навчить!

Навчать мене було тобі не лінь,
А я пручавсь, як норовистий кінь.

Ти діяв лиш добро, а син твій — зло,
Я сіяв холод, ти дарив тепло.

Постіль приготував ти запашну,
А твій Меджнун безглуздо зрікся сну.

Для мене розіклав ти килими,
Упав на камінь я — в обійми тьми.

Я згадую твою любов і смерть —
І серце горем сповнюється вщерть.

Я старості твоєї не жалів —
Мене спіткали тисячі жалів.

Ти серцем звав мене,— в хвилину злу
Навіщо ж в серце ти пустив стрілу?

Якщо твоє я серце, то молю —
Не спалюй власне серце без жалю!

Коли мене ти серцем в грудях мав,
Навіщо в землю ти його сховав?

Кров мого серця ти сьогодні п'єш,—
Навіщо ж серцем ти мене зовеш?

В твоєму серці відпалав огонь,—
Мені до серця ти поклав огонь.

Я зруйнував твої надії й сни,
І став я бранцем власної вини.

Але страшну покару ти обрав —
Своєю смертю ти мене скарав!"

Так він ридав, і скарживсь, і волав,
Покіль над світом день не відпалав.

Покіль не розгорнула чорний стяг
Пустельна ніч, кипів Меджнун в сльозах.

Коли ж погасло тьмяне сяйво зір
І сонце обпалило схили гір,

Меджнун облив слізьми могильний прах
І знов на Неджд подавсь по чагарях.

Все втративши, нічого він не ждав,
На волю осуду себе віддав,—

І так минали, як в страхітнім сні,
Його похмурні ночі й темні дні.

Меджнунова дружба з дикими звірами

Творець цієї казки, чародій,
Розповідав про дальший хід подій:

Оплакавши в печалі рідний прах,
Меджнун блукав по горах і степах.

Стежки його до селища Лейли
З вигнання степового привели.

Там він побачив поруч із своїм
Ім'я Лейли на аркуші однім.

Той аркуш нігтями Меджнун роздер,
Своє ім'я лишив, Лейли — зітер.

Спитав у нього хтось з товаришів,
Чом з двох імен одне він залишив.

Він відповів: "Коли кохаю я,
Своє ім'я навік втрачаю я.

Закоханий хай буде раб чи шах,
Лише кохана в нього на устах".

Спитали люди: "Але чому ти
Своє ім'я волієш зберегти?"

І відповів Меджнун: "Чи хто з вас чув,
Щоб безум розуму покровом був?

Лейла мій розум і моя любов,
Вона мій зміст, а я її покров".

Так той безумець серця не беріг,—
Він геть пішов шляхами й без доріг,

Пісні складав і по степах блукав,
Від болю в серці лікаря шукав.

В одлюдності здичавівши украй,
Людей забувши і людський звичай,

Меджнун, мов дикий звір, живитись став
В пустельному степу корінням трав.

Він ніс з собою злагоду і мир,
І не страшив його захланний звір,—

Вовки його охороняли вдень,
І поруч з левом уночі олень,

Лисиця й заєць, тигр і ніжна лань
До нього йшли, як друзі, без вагань.

Коривсь йому тварин і звірів стан,
Він царював над ним, як Сулейман.

Над ним орел простер своє крило
Для затінку, щоб сонце не пекло.

Найбільшого спромігсь він досягнуть —
У звірів зникла їх хижацька лють.

Вівці не пожирав голодний вовк,
І лева рик нічний на вловах змовк.

Осла і пса скінчилася гризня,
Левицю ссало боязке ягня.

Меджнун блукав простором степовим,
А звірі йшли за ним і перед ним.

Де мав Меджнун на спочинок лягти,
Лис поспішав те місце підмести.

Тигр узголів'я владаря стеріг,
Газель лягала в нього біля ніг.

Онагра він за шию обнімав,
А голову на круп оленя клав.

Лев не склепив біля Меджнуна віч,
Чатуючи, як джура, цілу ніч.

Вовк віддано у темному степу
Виходив авангардом на тропу.

Загони вірні допоміжних сил
Оберігали пильно фланги й тил.

Меджнун, як проводир своїх полків,
Сидів у центрі війська хижаків.

Ніхто не смів Меджнуна турбувать —
Страшила всіх його хижацька рать.

Непроханих прибульців на шматки
Захланні розривали хижаки,

Зате коли приходив щирий друг,
Лежали звірі лагідно навкруг.

Без дозволу ні сестри, ні брати
Не сміли до Меджнуна підійти,

Він, як чабан,— без зброї й без хортів,—
Гнав череду свою, куди хотів.

Відколи з хижаками запізнавсь,
Меджнун людей вже більше не боявсь,

А на його орду з усіх усюд,
Немов на чудо, йшов дивитись люд.

Де був закоханий, до нього біг —
Не бачити Меджнуна він не міг.

Побіля нього, не минало дня,
Щоб хтось не зупиняв свого коня,

Приносив хліб чи винограду пліть,
Щоб разом із залюбленцем спожить,

А той прочанин ніжний, світлий див,
Що найхоробріших перестрашив,

Для наїдку свого — для себе — брав
Найменшу крихту з найдорожчих страв,

А інше все своїм захисникам —
Що ланям віддавав, а що вовкам,

І звірі всі схилялись перед ним,
Неначе перед божеством своїм.

Тому, що хижакам добро робив,
Меджнун перетворив їх на рабів.

Коли чаклун собаці кість дає,
Той з відданості кішкою стає.

Оповідання

Про давні дні і випадки старі
Розповідають нам повістярі:

У Мерві древньому всевладний шах
Скажених псів тримав на ланцюгах,—

На кого шах злостивсь, того він сам
На ікла кидав кровожерним псам.

У шаха був улюбленець-юнак,—
Порозумів він з багатьох ознак,

Що приязнь шахова мине, як дим,
Згордує шах улюбленцем своїм.

І псам його призначить залюбки,
Щоб перевірить їхні різаки.

Не маючи надії на царя,
Юнак поклавсь на доброго псаря.

Він на годівлю псів ходив щодня
І сам їм кидав на покорм ягня.

До щедрих ласощів з його руки
Призвикли поступово хижаки,

Йому не лиш корилися вони,
З ним вдячно примирилися вони.

І сталося, як завбачав юнак.
Був день, і шах подав сторожі знак,—

Жорстоким був в тім покиві наказ;
Мов пси, яких обпав у спеку сказ,

Сторожа ухопила юнака —
Вмить закінчилась боротьба тяжка,

Його жбурнули, як різницький крам,
Смердючі пси — на розтерзання псам.

Вже ті вовки з наказу ватажка
Хотіли кинутись на юнака,

Але спинилися, впізнавши враз
Того, хто годував їх довгий час.

І пси навколо юнака лягли,
І лащитись до нього почали,

І не страшний їм був дозорця бич,—
Так день минув, і так минула ніч.

А коли ранок світич засвітив
І ночі шовк вогнем позолотив,

У каятті, з сльозами на очах,
Засмучений, до слуг промовив шах:

"Учора я безвинного звелів
Впровадити в барліг на ікла псів.

Довідайтесь мерщій, що стало з ним,
Покараним улюбленцем моїм!"

Почувши це й погамувавши страх,
Прийшов до шаха псар: "Могутній шах!

Юнак твій — ангел, певно, що господь
Створив йому із благодаті плоть!

Піди й поглянь — не впала навіть тінь
На те найкраще з божих сотворінь.

Його ми кинули в хижацький рів,
Та пси, яким добро він сотворив,

Оті дракони, мов перед святим,
Навколішки упали перед ним!"

Шах наказав псареві тую ж мить
З страшного рову юнака звільнить.

У песький рів біжать воротарі —
І вже юнак у шахському дворі!

Підвівся з місця можновладний шах
І запитав з сльозами на очах:

"Повідай, сину розуму й краси,
Чому тебе не розірвали пси?"

Юнак цареві гідно відповів:
"Не дурно годував я лютих псів.

Я щедро кидав їм смачні шматки
Й тим притупив їх дикі різаки,

Тобі служив я чесно десять літ,
За те й віддячив ти мені як слід!

Ти за ніщо на смерть мене прирік,—
Володар пам'ятать добро не звик.

Пес другом став, ти — недругом мені.
Пес має вдячність, а володар — ні.

За кістку пес лягає радо в прах,
За вірність — зрадою нам платить шах".

І шах порозумів: не зло — мета,
А тільки людяність і доброта,

Він од пихи навік протверезів,
Забув про вчинки, гідні лютих псів.

Цієї притчі зміст навчає світ:
Добро і щедрість — найміцніший щит.

Так добротою і Меджнун зміцнив
Любов і щиру дружбу хижаків.

Коли навчишся й ти добро творить,
Кривавих сліз життя не будеш пить.

Твори добро без винятку усім —
І стане сам халіф рабом твоїм.

Меджнун одержує листа від Лейли

Був день, як промінь, що з висот гірських
Дарує сяйво для очей людських.

Його світання дихало, мов рай,
Під вітром пробудивсь щасливий гай.

Той день підвівся з правої ноги
І щастям все наповнив навкруги.

Те щастя, хоч спізнившись, а прийшло
І розлилось, неначе джерело.

Меджнун, що досі лиш злигодні знав,
Що сіяв серце й муки пожинав,

Між хижаків на недждському горбі,
Один як перст, хилився у журбі —

Аж раптом шлях пустельний закуривсь
І дивний вершник з пилюги з'явивсь,

Шляхетний вершник на баскім коні,
Весь — наче блиск в летючому огні.

На віддалі зіскочив він з коня,
Затьмаривши красою сяйво дня.

Меджнун озвавсь привітом на привіт,
Про вершників дізнавсь шляхетний рід,

Дав звірам знак — великі і малі,
Вони припали нишком до землі,

А сам обійми вершнику відкрив
І так з прихильністю проговорив:

"О зоре Ємену, відкіль твій шлях?
Добро чи зло тримаєш ти в устах?

Твій зір ясний і усмішка м'яка,—
Та як вгадаєш думку хижака?

Хто був змією вжалений колись —
І мотузка звикає стерегтись.

Мене дракон ужалив — не змія,
З жалом в душі живу й караюсь я.

Коли і ти приніс мені відчай,
Даремно, гостю, слів не витрачай!"

Шляхетний гість здолать жалю не міг,
Як тінь, упав Меджнунові до ніг:

"О серед славних вславлений в світах,
Ти вистеляєш ласкою свій шлях!

З вовками ти газелі примирив
І лева гордовитого скорив;

Забудь про сум і жаль, доволі сліз —
Чимало я новин тобі приніс,—

Повір, що я не тільки гість тобі,
Що я приніс таємну вість тобі!

Осідланий мене чекає кінь —
Казать чи ні? Я жду твоїх велінь".

Меджнун сказав, схвильований украй:
"Коли ти щось приніс, то віддавай".

І вісник до кінця йому відкривсь:
"Твоєї долі гордий кінь змиривсь!

Дорогою, далеко від шатрів,
Твою кохану вчора я зустрів.

Подібна до ранкової зорі,
Вона сиділа у легкій чадрі,

Струнка, неначе райський кипарис,
Що в неземних садах принадний зріс.

Як починала мовити Лейла —
Змовкало дзюркотіння джерела.

Очима, що небесне сяйво ллють,
Вона могла б приспати й лева лють.

Її волосся чорне — наче двім,
Стан — аліф, а уста чарівні — мім.

Твоя Лейла — казковий чародій,
Рейхан, що нам дарує пахощ свій;

Солодка, як буття, гірка, як смерть,
П'янким вином сулій налитий вщерть;

Чого ж зігнувсь той стан, стрункий, як спис,
І побілів онікс очей від сліз?

Їй, серцем відданій тобі навік,
Світ зав'язав нелюбий чоловік!

Так плакала і скаржилась вона,
Що душу збурила мою до дна,

І я спитав: "Хто ти і де живеш,
Чому і через кого сльози ллєш?"

Вона відповіла, здолавши біль:
"Твій запит — для моєї рани сіль!

Лейлою нарекли мене колись,
Мої з кохання муки почались,

Меджнуна зір прискорив мій загин,
І я тепер безумніша, ніж він.

І хоч він також до страждання звик,
Але ж за жінку дужчий чоловік.

Відважний на шляху кохання він,
Не мусить крить свого палання він,—

Не тане від тортур, як я в сльозах,
Куди захоче — свій прямує шлях,

А я завжди одна, на самоті,
Без друга і розради у житті...

Ім'я і честь, боюсь, що втрачу я —
І гірко, й безрозсудно плачу я.

Питво моє отрутою стає,
І сон мені спочинку не дає,—

Скорблю за тим, кого я так люблю,
Й щодня від споглядатаїв терплю.

Через міцні дві сув'язці оці,
Неначе пташка, б'юся я в сільці.

Втекти од чоловіка? Дожене.
Не прийме й батько зганьблену мене.

Велить любов: о пташко, не чекай,
Від ворона і яструба тікай!

Та інша думка серце обпече:
Від сокола голубка не втече.

Хоч жінка й піде в бойові ряди,
А жінкою лишається завжди.

Хоч жінка й кров наважиться пролить
А все ж з левиці лева не зробить.

Коли для горя народилась я,—
Своєму осуду скорилась я.

А серце не скорилося в мені,—
Де милий мій, в якій він стороні?

Чиї листи тепер читає він?
Свою Лейлу чи пам'ятає він?

Яким шляхом прямує? Чий він гість?
І де він воду п'є, і з ким він їсть?

Самотній він чи є у нього друг?
Чи лиш пустеля й хижаки навкруг?

Тобі про нього чути довелось?
Про друга розкажи мені хоч щось!"

Яка була в цій мові гіркота!
І я не міг не відімкнуть уста,

І все, що про твоє кохання знав,
Немов печать, на серце їй поклав.

"Боїться сам себе безумець твій,
Без друзів він живе і без надій.

Що в нього є? Лиш вітер у руках!
І тільки ти одна в його думках.

Його палка любов — його одчай.
Смерть батькова його зломила вкрай.

Хисткий, по колючках він править крок,
Все в нього сплуталось в один клубок:

То він оспівує твій сум і жаль
І сльози ллє прозорі, мов кришталь,

То плаче так за батьком, що й граніт
Міг заридати б і струснути світ".

Коли ж твої касиди я згадав
І необачно їх читати став,—

Такий пройняв їй бідній груди жаль,
Таким зітханням вирвалась печаль,

Так затремтіла в розпачі Лейла,
Що я подумав — ось їй смерть прийшла.

Та смерть минула те ясне чоло,—
Нове зітхання груди їй звело,

Заплакала вона, згадавши знов
Твоє карання і твою любов,

Про втрату батька й самоту твою
В степах і горах, в дальньому краю.

Багато сліз пекучих пролила,
Покіль мені довірилась Лейла:

"Я низько впала, зглянься — підведи
Мене з землі і визволь із біди!

В той день, коли ти рушиш звідси в путь,
Мого шатра, мандрівче, не забудь

(Вона вказала на своє шатро),
Коли ти добрий, сотвори добро —

Про все, чим дихають мої уста,
Меджнунові я напишу листа,

А ти лиш досить дружби в серці май,
Моєму другові його віддай".

І зникла, бідна, видивом сумним,
А я також подавсь шляхом своїм.

Рушати в путь мені прийшла пора,
І я наблизивсь до її шатра.

З'явилась в синім одязі Лейла,
Листа мені таємно віддала,

Поклавши на той лист журби печать,
Як тому нас звичай і мудрість вчать".

Листа поцілував незнаний друг
І передав Меджнунові до рук.

Зміст листа Лейли до Меджнуна

"Цей ніжний лист, мій страднику, тобі
Від полонянки, що живе в журбі,

Від бранки, що в ув'язненні сидить,
До тебе, що зумів розбити кліть.

О друже старовинний мій, де ти?
О світочу єдиний мій, де ти?

О дружби й відданості вартовий,
Ти, що віддав коханню відблиск свій!

О джерело надії в царстві тьми,
Метелик вранішній поміж людьми!

Ти, через кого сколихнувся світ,
Кому приносять звірі свій привіт!

Мета моїх докорів і надій,
В час воскресіння душ супутник мій!

О ти, що тіло до страждань прирік,
Вогонь на власний свій пустивши тік!

Ти — вірний стражця дум і снів моїх —
Став притчею на язиці у всіх!

Що дієш ти? З ким справу маєш ти?
Люблю тебе...