Лейла і Меджнун - Гянджеві Нізамі

Настав від'їзду час.

Не Ібн-Селамові судивсь напій,
Розбився біля уст його сулій.

Як не вколотись, ставши на стерню,
Не опектись, узявши в рот вогню?

Хто на свій рід зухвало постає,
Втрачає гідність і єство своє.

Як в палець вжалила тебе змія,—
Одріж його, бо в ньому смерть твоя.

Є лад і не́лад у житті людей,
Любов і смерть є на путі людей.

Було в Лейли і світло для душі —
Вона ж і злом розквітла для душі.

Ібн-Селам приводить Лейлу в свій дім

Підбилось сонце на блакитний пруг
І сяйвом залило квітчастий луг;

Прокинувсь Ібн-Селам в своїм житлі
І кеджаве́ приготував Лейлі,—

Вона ввійшла в закритий паланкін,
І в путь з шанобою подався він.

Він їй вінець і все, чим лиш владав,
Всю владу над добром і злом віддав.

Приборкував гарячий крові тиск,
Щоб стриманістю пом'якшити віск.

Коли дозріти час прийшов плодам,
За фініком потягся Ібн-Селам,—

Та не йому судилась щедра дань!
Не похилилась пальма від страждань,

Свої скарби й щедроти берегла
Від зазіхань набридливих Лейла.

"Коли ти вдруге зважишся на чин,
То тим лише прискориш свій загин!

Клянусь творцем, владикою владик,
Що сотворив мою красу,— повік

Не вдовольню твоїх бажань, хоча
Й загинуть мала б від твого меча!"

Враз Ібн-Селам з цих заповзятих слів
Примарність мрій своїх порозумів,

Упевнивсь Ібн-Селам — надій нема,
Світильник — іншому, йому — пітьма.

Хоч він свої бажання переміг,
Але не думать про Лейлу не міг,—

В дні споглядання й невимовних мук
Своє він серце їй віддав до рук.

І він сказав собі: "Нехай весь вік
Дивитимусь на неї зоддалік,

Все ж споглядання не таке страшне,
Аніж вона покинула б мене!"

Він довго приглядався до Лейли
І гаряче зблагався до Лейли:

"О, не зникай, лишайся при мені —
То й це мої наповнить щастям дні!"

І злагода між ними стала й мир,
Він не чинив Лейлі наперекір.

Лейла щодня виходила на шлях,
Чекала і журилася в сльозах:

Хоч би вітрець, хоч би незнаний гість
Від друга щирого приніс їй вість!

Так сподівалась милого вона,
Так болем повнилась душа смутна,

Так сльози, не ховаючись, лила
Розлучена, засмучена Лейла,

Що таємниця сліз її гірких —
Її любов одкрилася для всіх.

Душа палала, страх із серця зник.
Що батько їй і що їй чоловік!

Як їй було боятися, коли
За золото кохання продали?

Меджнун довідується про шлюб Лейли

Меджнун із серцем, спаленим дотла,
Мов пожилець згорілого села,

Блукаючи без місця й без мети,
Зітхав в сумних кайданах самоти.

Сни про Лейлу, легкі, як вітер, сни,
Були для нього леготом весни,

Той легіт ніжності, той вітер снів
Безщасного гірким вином п'янив.

Меджнун, немов повержений бичем,
Упав під мугиляновим кущем,—

У безумі своєму з давніх днів
Не відрізняв він квітів од тернів.

Тінь вершника зненацька й спроквола
Меджнуна, мов змія, переповзла,

І вершник верблюдиці поводи
Напнув, уздрівши обранця біди,

І, наче у людській подобі див,
Страшним Меджнуна риком розбудив:

"Ти, що в житті блукаєш без мети,
Вклоняючись кумирові, гей ти!

Кохаєш ти й караєшся дарма,
Адже в коханні вірності нема.

У тьмі блукаєш ти, живеш у сні,
А друг твій розкошує вдалині!

Ти осуд сам собі обрав тяжкий,—
Вже краще самота, ніж друг такий!

Краса, якій ти серце віддаєш,
Якій душею вірний ти без меж,

Вона твій потаємний лиходій,—
На неї більш не покладай надій,

Вона на муку віддала тебе,
Забула й зрадила Лейла тебе,

А ти їй віриш і тепер, коли
Твою невірну заміж віддали.

Вона до тебе щире почуття
Забула задля шлюбного життя!

Вона зливає з ним уста в уста,
А твій приділок — вічна самота.

Вона в обіймах розкошує з ним,
А ти від горя свій покинув дім.

Ну що тобі до неї? Сліз не лий!
Кохання чашу об скалу розбий!

Вона не згадує — і ти забудь,
Ти вірний був, віднині вільний будь.

Чи тисячі жінок, а чи одна —
Всім їхнім обіцянкам гріш ціна.

Хотіли вірність приписать жінкам,
Аж тут у писаря зламавсь калям.

У тебе жінка висить на горбі,
Покіль не знайде іншого собі.

Шаги нової шал п'ючи до дна,
Про тебе вже не згадує вона.

Жінки в коханні — наші вороги,
Відомий їм лише закон жаги.

Нещирістю обурюють жінки,—
Бажаючи, обдурюють жінки.

Через жінок страждали ми не раз,
Про інших їхня вірність — не про нас.

Жінки, хоч зброя в них лиш морг та кив,
Підступніші за нас, чоловіків.

В душі — тиранка, з вигляду — раба,
Одверто — мир, а потай — боротьба,

Зненавидить вона — зведе на тлін,
Полюбить — і прискорить твій загин.

І сперечатись з нею марна річ,
Ти скажеш — день, вона одкаже — ніч.

Вона сміється, коли ти в журбі,
І журиться, як весело тобі!

Праворуч — огріх, і ліворуч — гріх,
Чого ж чекати від жінок лихих?"

Меджнун вжахнувсь од цих облесних слів,
Йому вогонь всю душу обпалив,

Неначе вражений стрілою птах,
Від болю в грудях він упав на шлях

І так чолом об камінь бивсь без сил,
Що кров'ю замісив гарячий пил.

І засоромивсь вершник — лютий див —
Своїх жорстоких безсоромних слів;

Меджнуна не покинув він, покіль
Не вщух безумцеві у грудях біль.

І він сказав: "Провина на мені —
Тяжкий і невідплатний гріх брехні.

Мене за ту брехню, за твій одчай,
Якою хочеш карою скарай,

Але я свідчу, що Лейла в журбі
З розбитим серцем плаче по тобі.

Хоч з примусу за нелюба пішла,
Тобі лишилась вірною Лейла.

Твоє ім'я у неї на устах,
Все — прах, лиш ти живеш в її думках.

Крім тебе, у Лейли немає мрій,
Немає сну, щоб ти не снився їй.

Зашлюблена Лейла вже цілий рік,—
Не всолодився нею чоловік,

Вона для тебе береже свій цвіт
І збереже, хоч западеться світ!"

Як відрізнити правду від брехні?
Як знати, в яві ти живеш чи в сні?

Меджнун, мов птах з поламаним крилом,
Кульгав безсило між добром і злом,

Як у подвійне люстро заглядав,
Складав про зраду вірші і ридав,

І в снах його не кидала Лейла,
Але про те не відала Лейла.

Батько відвідує Меджнуна

Меджнунів батько у нічних думках
Вже переходив свій останній шлях.

Засумував в земній він тісноті,
Заслаб, змарнів, зневірився в житті:

Смерть неминуча стане на поріг,
А він свого Меджнуна не зберіг...

Взяв посоха й подався в путь старий,
Розшукувать зорю своїх надій,

Свого Меджнуна, кров свою і плоть,
Усе прийнявши, що судив господь.

Він перейшов і гори, і степи,
Не оминув ні стежки, ні тропи,

Зблукав пустелі і піски сходив,
Та не знайшов ніде його слідів.

Нарешті від людей довідавсь він,
В якій лихій норі конає син,

В якому лігвищі Меджнун лежить,
Поклавши більше між людей не жить,

В якій ховається пекельній млі,
В якій кипить розпеченій смолі,—

І кволий батько, ухопивши слід,
За день пробіг триденний перехід,

Побачив сина на порозі тьми
І вмився кров'ю серця і слізьми!

Меджнун з життям порвав усі зв'язки,—
Лишились тільки шкіра і кістки

Від того, хто себе занапастив,
Коли коханню серце присвятив.

До мрій своїх прикутий на ланцюг,
Забувши слово "брат" і слово "друг",

Програвши з щастям безнадійний спір,
Меджнун в печері жив, як дикий звір,

Він на повільну смерть себе прирік
І втратив глузд, і розум в нього зник.

Нещасний батько біля сина сів
І синове чоло слізьми зросив,—

Неначе з серця пролились вони,
З його скривавленої глибини.

Меджнун схопився, подививсь навкруг,—
Побачив, що над ним схилився друг,

І затремтів — безумця страх стинав,
Він у старому батька не пізнав!

Той, хто забув себе в пітьмі руїн,—
Як пам'ятати інших може він?!

Меджнун сказав: "Як ти мене знайшов?
І хто ти є, і звідки ти прийшов?"

І відповів Меджнунові старий:
"Я — спалений стражданням батько твій!"

Приглянувшись до батькових сивин,
У ноги впав йому безумний син.

Обидва спалахнули, наче хмиз,
І пролили удвох потоки сліз,

І довго цілувались батько й син,
І гірко обнімались батько й син.

Наплакавсь батько і від сліз знеміг,
Оглянув сина з голови до ніг,—

Той голий перед ним в своїй біді
Стояв, як грішник на страшнім суді.

Сакви свої з добром одкрив старий,
Вдягнув Меджнуна у пристойний стрій,

Нові кафші на ноги взув йому,
І пов'язав на голову чалму,

І притчами, яких колись вивчав,
Напучувати сина розпочав:

"О сину мій! Не час дрімати в сні!
На буйних конях пролітають дні!

З шляху, де трави гострі, як мечі,—
Біжи удень і геть тікай вночі!

В облозі ти і до страждання звик.
Минає місяць, і минає рік —

Стріл не шкодує темний небосхил,
І ти, скривавлений, лежиш без сил!

Ти всі страждання зносив дотепер,
Але в'яви, що ти уже помер,—

Коли навіки твій погасне зір,
Тебе пожре, мов падло, хижий звір!

Псом краще бути в рідній стороні,
Аніж поневірятись в чужині.

Ти поспішав, ти біг, допоки міг...
Куди ж прибіг? До смерті на поріг!

Життя не варте горя і страждань,
Ні сліз пекучих, ні тяжких ридань.

Глянь, джерело прозорої води
В сипких пісках зникає назавжди.

Могутні схили дикої гори,—
Дарма, і їх розколюють вітри.

Будь хоч залізний, хоч камінний будь —
В житті тебе на порох перетруть.

Упертістю себе ти вславив скрізь,
Вже треба й заспокоїтись — змирись.

Шаліючи, немов свавільний див,
Ще молодий, ти серце вщент спалив!

Живи й терпи — так розум нам велить.
Умій всміхатися, коли й болить.

І сонце — радість, і трава, й вітрець.
Радіє з радощів малих мудрець.

Хоч мить одну в житті щасливий будь.
Хто знає, як скінчиться наша путь?

Іще сьогодні, поки ти живий,
Правдивий підсумок собі підбий,

Бо завтра, в неминучий смертний час,
Хто вибачить, хто зрозуміє нас?

Тобі до уст в останню мить страждань
Приставлять дзеркало твоїх діянь.

Свого піткання жінка не мине,
І чоловік, що сіяв, те й пожне.

Сьогодні ладан добрих справ пали,
Щоб не почути в смертний час хули.

Свої діяння зважуй за життя,
Щоб в смертний час не знати каяття.

Триває наша радість тільки мить,
І горе свій кінець в собі таїть.

У птаха є гніздо, у пса свій двір.
Людина ти чи здичавілий звір?

Людиною тебе я породив,—
На дива схожий будь, коли ти див,

Коли ж людина з людським серцем ти,
Йди до людей з своєї самоти.

Мій за тобою поспішає кінь,
Моїх стремен від себе не відкинь.

Я твого роду — ми товариші,
Будь втіхою старечої душі.

Вночі від мене поженеш коня —
І вже не знайдеш завтра в світлі дня.

А що тобі важкий тягар цих слів,
Не нарікай — то так господь велів.

Коли приходить смерть — без боротьби
Змирися з кругообігом судьби.

Щасливий будь — кінчається мій лист.
Впивайсь вином — зруйновано мій міст.

Я залишаю світ, нема надій,—
Убитий горем я, а ти радій.

Пожовкле сонце крізь вечірній пил
До заходу схиляється без сил.

Минув мій день, уже я гину, глянь!
Дійшла душа до уст, мій сину, глянь!

Покіль не вдарив Азраїл крилом,
Батьківський дім зігрій своїм теплом.

Боюсь, ти вернешся, як час мине,
Та в ньому не застанеш вже мене.

Впадеш чолом на мій нужденний прах,
Квилити будеш, як підбитий птах,

Та хоч твій подих буде наче дим,
Уже мене ти не зігрієш ним.

Коли ти горем навіть спалиш світ,
Мене не вернеш — вже пропав мій слід".

Меджнунова відповідь батькові

Меджнун зотлів від цих скорботних слів,
Він догодити батькові хотів,

Блукання кинути, себе скорить,
Терпінням біль і тугу обдурить,

Але Меджнун себе не поборов —
Вернулася й перемогла любов.

І він сказав: "О батьку, твій урок
Розплутує вузли моїх думок!

Мій бідний розум — твій слухняний раб,
Душа тобі скоритися могла б,

Але твого світильника вогні
В пітьмі пекельній світять не мені.

Я мушу волю виконать твою,
І ось безсилий, як дитя, стою.

Ти хочеш розум повернуть мені,
Але себе вже не збагнуть мені.

На розум мій упав кохання гніт,
Для мене й шеляга не вартий світ.

Таких ударів долі я зазнав,
Що все забув, що в світі чув і знав,

Всі спомини розвіялись давно,
Зосталось тільки забуття одно...

Спитай у мене, хто я й де мій дім,—
На це тобі "не знаю" відповім.

Що ти мій батько, пам'ятаю я,
Але твого ім'я — не знаю я.

З моєї пам'яті не ти лиш зник,
Від мене й пам'ять подалась навік.

Не знаю, ким і звідки гнаний я,
Закоханий а чи коханий я.

Мене любов нещадно обпекла,
Її вогонь спалив мене дотла.

У курені, в зеленій глушині,
Сухий плескач став наїдком мені.

Млин долі зупинився назавжди,
Немає вже ні збіжжя, ні води.

Згубився в здичавілості Меджнун,
Бо не живе поміж людей дикун.

Кого між звірів оселив одчай,
Той перейняв у звірів їх звичай.

Коли гнилизною береться плід,—
Його від гілки відітнути слід,

Щоб не розносився отруйний прах
Від подуву по молодих садах.

До руйнування думкою я звик,
Тож хай в руїнах мій минає вік.

Гадай, що менше на одне стебло
На щедрій ниві на твоїй зросло.

Забудь той шал, якого ти зазнав,
Вважай, що ти мене не зачинав.

Подумай, що я вмер в п'янкому сні
Й ти сам могилу викопав мені,

І не питай в безумного ума —
Відкіль він зник, вже там його нема.

Ти кажеш, путь кінчається твоя,
Але помру раніш від тебе я.

Живі тебе оплачуть у журбі,—
Що вже від мене, мертвого, тобі!

Батько прощається з Меджнуном

Побачив батько, що загине син,
Переконався, що причинний він,

Що способу нема його зцілить —
Так сплуталась та вузлувата нить.

"В тобі початок мій і мій кінець,
Ти — і ярмо залізне, ти — й вінець!

Я розумію твій гіркий одчай,
І я тобі й собі кажу: "Прощай!"

Дивись, твій батько помирає,— плач!
Надходить ніч, мій день минає,— плач!

Схилися наді мною, сину мій,
На мене воду сліз своїх пролий,

Щоб я останнє омиття здійснив,
Відходячи в колиску вічних снів.

Прощай! Уже в дорогу склався я,
І з білим світом розпрощався я.

З оцього світу, де панує гніт,
Переселився я у кращий світ.

О світло віч, о сонце осяйне,
Прощай! Ти не побачиш більш мене.

Прощай! Я вже зложив свої скарби,
Мій корабель готовий до плавби.

Прощай! Ми розлучаємось в біді,
Зустрінемося на страшнім суді.

Прощай! Вже нас не в'яже наша кров,
Спізнились ми, а караван пішов.

Прощай навіки! Зустрічі не жди!
Ми розлучаємося назавжди!"

Останніх слів гірких гірка пора!
Старий вернувся до свого шатра.

Вже не було для існування сил
В його душі легкій, немов той пил.

Знеможений, він ще прожив два дні
В глибокій самоті — серед рідні,

Аж раптом смерть, як з засідки, одним
Важким ударом покінчила з ним.

Птах долі притьмом вирвався з сільця,
Шукаючи дороги до творця.

Душа його витала в небесах,
І з порохом земним змішався прах.

Щасливий той, хто на шляхах земних
Не мав добра і скарбу не беріг,

Хто не вбивав, не гарбав і не жер,
Мов блискавка, родився і помер.

Ти вічний в'язень, світ — твоя тюрма,
Не дбай про спокій, бо його нема.

Тому, хто оселився в цім селі,
Забути слід про спокій на землі.

Прийшов кінець — не піддавайсь журбі,
Не ти загинув, світ помер в тобі.

Світ — лютий див, він жде на твій загин,
Тебе доконче мусить вбити він.

Сердець чимало в нього в чаші є:
Чекай, ти в ній побачиш і своє.

Світ сіє горе й пожинає біль,
В його траві — мечі, у водах — сіль.

Докіль же нам карать себе плачем,
Брести в неволі, наче під бичем?

Радій же світлом, радістю життя,
Скорботи нас провадять в небуття.

Хто уникає радощів,— не муж,
А в поросі земнім холодний вуж.

Троянди цвіт на запашних вітрах,
Не будь вужем, що пожирає прах.

Життя — мета.