Отелло, венеціанський мавр - Шекспір Вільям

Назви мене козлом,
Як душу я свою віддам твоїм
Нікчемним і порожнім підозрінням.
Ревнивцем не зроблюсь, хоч би й сказали,
Що жінка в мене гарна, їсть усмак,
Легка в розмові й любить товариство,
Співає, грає і танцює гарно;
Де є чеснота — нахили такі
Чесноту тільки прикрашають. Хай
І невеликі я заслуги маю,
Та не боюсь і в ній не сумніваюсь,
Бо має очі й вибрала мене.
Ні, Яго: мушу я раніш побачить;
Побачу я — тоді візьму під сумнів;
А сумнів довести мені ще треба;
А вже коли я маю справжній доказ,
Тоді кохання вирву я з душі,
А з ним і ревнощі відразу знищу!

Яго
Я радий, що тепер нагоду маю
Вам виявить любов мою й пошану
Із щирим серцем; і скажу вам те,
Що я сказать повинен вам, дарма що
Я певних доказів іще не маю.
Слідкуйте за дружиною, синьйоре;
За нею й Кассіо уважно стежте —
Без ревнощів, але й не вірте в чесність;
На оці майте їх обох, бо я...
Я не хотів би, щоб така людина,
Шляхетна й щира, та зазнала кривди
Лиш через власну добрість; тож пильнуйте!
Я знаю звичай нашої країни:
Венеціанки богу появляють
Таке, що й чоловіку не покажуть...
Сумління їх не стриму научає,
А як нечестя скоєне таїти.

Отелло
Ти так гадаєш?

Яго
Адже вона вже одурила батька,
Коли пішла за вас; і не лякав
Ваш вид її — подобавсь їй насправді.

Отелло
Так, це було...

Яго
Ось бачите самі!
Така ще молода і так лукаво
Уміла прикидатися вона.
І очі батькові мов засліпила,
Свій замір затаївши так, що той
Все пояснив чаклунством... А проте,
Зайшов я задалеко... О, простіть!
Простіть мені, що— надто вас люблю!..

Отелло
Повік тобі я дякувати буду.

Яго
Я бачу — це вас трохи стурбувало.

Отелло
О ні! Нітрохи!

Яго
Я боюсь, що так.
Ви розумієте, я сподіваюсь,
Що відданість примусила мене
Так говорити. Ні, я бачу, ви
Схвильовані насправді. О, благаю,
Не надавайте ви моїм словам
Ні значення великого, ні сили,-
Це все лише підозри.

Отелло
Ні, ні!

Яго
Якщо це станеться, синьйоре,-
Мої слова спричиняться до лиха,
До наслідків небажаних, що їх
Не мав на думці я. Адже, повірте,
Мікеле Кассіо— мій друг достойний.
Я бачу, ви хвилюєтесь, синьйоре.

Отелло
Ні, ні, не дуже! Певен я, проте,
Що чесна і невинна Дездемона.

Яго
Пошли їй боже довгий чесний вік!
А вам вік довгий — вірити в ту чесність!

Отелло
А що, як зрадила себе природа...

Яго
У тому й суть! Насмілюся сказати...
Вона ж все відмовлялася від шлюбу
Із женихами із її країни,
Від рівних їй, достойних, білошкірих,-
В природі ж скрізь гармонія існує...
Розбещеною думкою тут пахне,
Чи збоченим смаком, а чи бажанням
Протиприродним... Тьху! Але пробачте...
Я взагалі кажу, а не про неї;
Проте боюсь,— як розум гору візьме
Над почуттям її, то щоб вона
Не прирівняла вас до земляків —
І не пожалкувала.

Отелло
Ну, прощай!
Прощай! Коли помітиш щось — скажи;
Нехай твоя дружина стежить, Яго.
Ну, а тепер — облиш мене.

Яго
(йдучи)
Прощайте.

Отелло
Навіщо з нею одружився я?
Мій чесний Яго знає, бачить більше,
Багато більш, ніж він мені сказав.

Яго
(повертаючись)
Насмілюся благати вашу честь —
Не вдумуйтесь заглибоко в цю справу;
Хай діє час; а Кассіо хоч варто
Вернуть назад (він добрий офіцер),
Проте не вадило б і почекати;
Тим часом можна б вивідати все —
Хто він такий і що на думці має.
А як почне просити вас дружина
Й проситиме за нього невідступно,
То тут не все гаразд. Ну, а тим часом
Мене вважайте надто підозрілим
(Боюсь, що й справді я такий), але
Її вважайте чистою, благаю!

Отелло
Себе тримаю я в руках, не бійся.

Яго
Моє вам шанування ще раз.

(Виходить)

Отелло
Який він кришталево чистий, чесний
І як уміє розумом глибоким
У людських душах розбиратись — він
Причини їх поводження пізнав.
Моя сокілко, як побачу я,
Що ти здичавіла,— порву я пута!
Хоч пута ті із струн моїх сердечних —
Я розірву їх і пущу тебе...
Лети за вітром і ширяй на волі!
Це, може, через те, що чорний я,
Що солодко не вмію говорити,
Як ті придворні франти; може бути,
І через те, що я почав поволі
Спускатися в долину літ похилих...
Ну що ж!.. Нема дружини!.. Все обман!
Тепер моя утіха — це ненависть!
Ах! Ось воно яке, прокляття шлюбу:
Істоти ніжні ми звемо своїми,
Але бажання їхні нам чужі!
О, я волів би жабою вродитись
І в підземеллі вогкім животіти,
Ніж з того, що кохаю я, комусь
Віддати хоч малесеньку частину!
Але така вже кара душ високих —
Вони не мають прав простого серця,
Їх доля неминуча, як і смерть:
Ще від колиски нам судилось лихо...
Рогате лихо... Дездемона йде!

Входять Дездемона й Емілія.

Якщо вона невірна — о, тоді
З самого себе насміялось небо!
Ні, я цьому не вірю!

Дездемона
Мій Отелло!
Обід ваш і шляхетні остров'яни,
Яких ви запросили, вас чекають

Отелло
Так, винен я.

Дездемона
Чому так тихо голос ваш звучить?
Ви хворі?

Отелло
Так. Болить отут чоло.

Дездемона
Від ночі то безсонної напевно.
Це все мине. Дозвольте, любий, я
Чоло перев'яжу вам; за годину
Ви будете здорові.

Отелло
Ні, облиште!
Ця хустка замала...

(Відштовхує від себе хустку, та падає додолу)

Мине і так.
Облиште це. Ходім зі мною разом.

Дездемона
Як прикро це, що ви заслабли, друже.

Отелло й Дездемона виходять.

Емілія
Як рада я, що хустку цю знайшла;
Це ж перший подарунок їй від мавра.
Химерний муж мій сто разів просив,
Щоб я цю хустку вкрала... А синьйора
Так любить, береже хустину,— мавр
Вік берегти просив той знак любові,-
З собою завжди носить, і цілує,
І розмовляє з нею. Я зніму
Оцей узор та й вишию, і Яго
Її віддам.
Що з нею зробить він — те небо знає.
Я тільки примху мужа вдовольняю.

Входить Яго.

Яго
Ну як? Ви що тут робите самі?

Емілія
Не гримайте; я маю щось для вас.

Яго
Для мене щось? Ну, то звичайна річ...

Емілія
Яка ж?

Яго
Та річ — безглузда жінка.

Емілія
О!
Це все? А що мені тепер дасте
За хустку цю чудову?

Яго
Хустку? Як?

Емілія
Так, хустку!
Дарунок перший мавра Дездемоні...
За хустку цю, що ви просили часто,
Щоб я її для вас украла?

Яго
Ви
Її украли в неї?

Емілія
Не зовсім так. Вона необережно
Її впустила щойно тут, а я
Побачила і підібрала. Гляньте!

Яго
Розумнице! Сюди її давайте!

Емілія
Та нащо вам вона, що так мене
Просили ви її украсти?

Яго
Вам
Нема до того діла!

(Вихоплює у неї хустку)

Емілія
Як не дуже
Вона потрібна вам — верніть її.
Моя синьйора бідна втратить розум,
Коли помітить, що її немає!

Яго
А ви мовчіть! Вона мені потрібна.
Ідіть собі.

Емілія виходить.

Впущу цю хустку в Кассіо господі;
Він знайде там її. Такі дрібниці,-
Хоч і легкі вони, як те повітря,-
Для ревнощів багато важать... Так!
Це може вплинути на справу... Вже
Моя отрута діє на Отелло;
А для такої вдачі підозріння,
Непевні здогади — також отрута,
Спочатку непомітна і на смак
Ледь чутна, та коли у кров потрапить —
Палитиме, неначе поклад сірки.
Я так і знав... Ось він іде сюди!
Ні мак, ні мандрагора, ані всі
На світі зілля більше не повернуть
Тобі солодкого спокою-сну,
Що ним ти вчора спав!

Повертається Отелло.

Отелло
Мені! Невірна!

Яго
Ну, генерале, Годі вже про це!

Отелло
Геть! Геть! Мене ти кинув на тортури!
Клянусь, великої зазнати зради
Багато легше, аніж знати трохи!

Яго
Як, генерале?

Отелло
Так. Не мав я діла
До крадених годин її розпусти!
Не бачив їх, не думав, і вони
Не мучили мене; спокійно спав;
Веселий, вільний був до цього часу!
І Кассіо цілунків на устах
У неї ще ні разу не знаходив...
Отак і пограбований не може
Вважати пограбованим себе,
Аж поки він цього не усвідомить!

Яго
Мені те прикро чути.

Отелло
Ох, я б щасливий був, якби весь табір,
Якби з солдатів кожен володів
Її солодким тілом, тільки я...
О, тільки б я про те не знав! Тепер
Прощай навік, сердечний мій спокою!
Прощай, утіхо! Розуме, прощай!
Прощайте, плюмажі, війська, бої,
Де честолюбство переходить в доблесть!
Прощай, мій коню, що іржеш до мене!
І клич сурми, і гуркіт барабана!
І флейти гострий свист, і стяг величний!
Вся слава, почесті, і велич вся,
І мужність, і тривоги славних січ!
І ви, гармати із захриплим горлом,
З якого виліта смертельний грім,
Як грізний грім безсмертного Зевеса,-
Прощай усе, для чого жив Отелло!

Яго
Чи це ж можливо, генерале?

Отелло
Падлюко, доведи мені, що шльондра —
Моя любов! Ти певний доказ дай!

(Хапає його за горло)

Або, клянуся вічною душею,
Вже краще псом ти був би народився,
Ніж люті, що росте у мене в грудях,
Давати відповідь.

Яго
Дійшло до цього?

Отелло
Я хочу бачить сам! Або дай доказ,
Щоб жодної петлі там не було,
Де б міг найменший сумнів причепитись,
Або з життям прощайсь!

Яго
Мій генерале...

Отелло
Коли ж ти наклеп зводиш на невинність
І наклепом мені шматуєш душу,
Тоді навіки перестань молитись;
Зречись свого сумління; нагромаджуй
Страшне злочинство на страшне злочинство;
Хай через тебе й небо заридає,
Хай вражена земля тремтить від жаху,-
Бо більшого не зможеш ти додати,
Щоб засудить себе на вічні муки!

Яго
О, змилуйтесь! Рятуй мене, о небо!
Людина ви чи ні? Чи є у вас
Душа і розум? Схаменіться! Боже,
Не покидай його! Я більш не можу
Служити вам. О, я нещасний дурень,
Доживсь до того, що мені на карб
Мою вже ставлять чесність! О жахливий,
Нікчемний світ! Дивись, дивись, о світе,
Як небезпечно чесним бути й щирим!
Спасибі за науку вам. Тепер
Вже досить! Дружбу прожену відразу,
Якщо таку породжує образу!

Отелло
О ні, стривай! Ти мав би чесним бути.

Яго
Волію буть розумним я, бо чесність —
То дурість, генерале, що ніколи
Мети своєї досягти не може.

Отелло
Клянуся всім, що тільки є на світі!
Мені здається, що дружина чесна,
І знов здається — зрадила вона;
Мені здається, що сказав ти правду,
І знов здається — неправдивий ти.
Я вимагаю доказів! Ти чуєш?
Ясне ім'я її було пречисте,
Як світлий лик Діани, а тепер
Воно і заплямоване, і чорне,
Як і моє лице. Коли ще є
Ножі, й вогонь, і зашморг, і отрута,
І хлань бездонна — я цього не стерплю!
Не стерплю, ні! Упевнитись я хочу!

Яго
Як бачу я, вас ревнощі вже душать,
І каюсь, що до цього вас довів.
Хотіли б ви упевнитись?

Отелло
Хотів би?
Ні, хочу я!

Яго
І можете, синьйоре,
Та як же? Як упевнитись, мій пане?
Хотіли б ви тримать над ними свічку
Й заскочить їх на ділі?

Отелло
Смерть! Прокляття!

Яго
Гадаю, що було б нелегко вельми
Примусити їх це вам показати.
О, сто чортів! Хіба ж вони дозволять,
Щоб очі ще чиїсь, крім їхніх власних,
Їх бачили у ліжку! Що ж?..