Отелло, венеціанський мавр - Шекспір Вільям

Що за день!

Емілія
Невже на те відмовила вона
Таким шляхетним, славним женихам,
Лишила батька, друзів, рідний край,
Аби її повією назвали?
Та кожен би заплакав гірко з горя!

Дездемона
Така у мене доля нещаслива...

Яго
Нехай він буде проклятий за це!
І як таке найшло на нього?

Дездемона
Знає
Єдиний бог!

Емілія
Я дам себе повісить,
Якщо на неї наклепу не звів.,
Бажаючи здобуть досаду вищу,
Якийсь запеклий лиходій, якийсь
Гидкий нероба, спритний підлабузник,
Якийсь шахрай, огидний і лестивий!
Коли не так — нехай мене повісять!

Яго
Пхе! Ні, таких людей нема на світі;
Це неможливо.

Дездемона
А як є такий —
Хай бог йому простить!

Емілія
Ну, ні! Не так!
Нехай йому мерщій прощає зашморг!
І пекло хай всі кості обгризе!
За що Отелло так узвав її?
Із ким вона бувала вкупі? Де?
Коли? І як? Де та нагода слушна?
Якийсь мерзотник мавра обдурив!
О небо! Викрий ти цю людську погань
І бич вложи у кожну чесну руку,
Щоб гнати голими таких падлюк
По всій землі, зі сходу і на захід!

Яго
Тебе на вулиці почують. Цить!

Емілія
Ат! Тьху! Щоб він пропав! Такий паскуда
І вас колись так само з глузду збив,
Що ви мене до мавра ревнували!

Яго
Та ти здуріла! Годі! Забирайся!

Дездемона
О добрий Яго! Що мені робити,
Щоб мужа привернути знов до себе?
Підіть до нього, добрий друже мій!
Клянуся вічним сонцем, я не знаю,
Не відаю, як втратила його...
Я на колінах... Як його любов
Образила я думкою чи ділом;
Якщо ці очі, вуха й почуття
Заполонилися хоч раз кимсь іншим;
Якщо його я не люблю й тепер,
Як і раніш любила, і довіку
Любитиму його, хоч би зі мною
І розлучився він,— нехай тоді
Навік з душі моєї зникне радість!
Зробить багато може людський гнів,
Та гнів мого Отелло тільки може
Життя мені зламати, а кохання
Не заплямує і не вирве з серця!
Мені так тяжко мовити "повія"...
Гидка його образа, а зробитись
Тією, що це слово означає,
Я не змогла б за всі скарби на світі!

Яго
Я вас прошу, синьйоро, заспокойтесь.
Поганий настрій в нього. Непокоять
Його державні справи. А на вас
Він гнів зганяє.

Дездемона
Коли б то тільки так!

Яго
Це так. Ручуся.
Сурми.
Ви чуєте? Сурмлять вже на вечерю!
Чекають вас посли венеціанські.
Ідіть до них. Не плачте — буде добре!

Дездемона й Емілія виходять.
Входить Родріго.

Ну, що, Родріго?

Родріго
Мені здається, що ти поводишся зі мною не так, як слід.

Яго
Чого це?

Родріго
Щодня ти вигадуєш якусь нову причину, ти хитруєш зі мною, Яго, і (як мені тепер здається) більше віддаляєш від мене всяку надію, ніж наближаєш мене до здійснення моїх бажань. Ні, я довше не хочу цього терпіти; до того я ще не вирішив, чи можна пробачити тобі все те, що я, як дурень, уже витерпів через тебе.

Яго
Може, ти вислухаєш мене, Родріго?

Родріго
Та я вже й так надто багато слухав; твої слова й діла не в ногу йдуть, між ними немає ніякого зв'язку.

Яго
Ти звинувачуєш мене дуже несправедливо!

Родріго
Ні, справедливо. Маю для того поважні підстави. Я протринькав усі мої гроші. А з тих коштовностей та самоцвітів, які я передав тобі для Дездемони, й половини вистачило б, щоб спокусити навіть черницю. Ти мені сказав, що вона прийняла їх, і подав мені надію на її прихильність і на скоре здійснення моїх надій та бажань; проте я ще й досі нічого не бачу.

Яго
Добре. Ну, далі. Дуже добре!

Родріго
"Дуже добре"! "Ну, далі". Я далі так не можу, чоловіче! Зовсім не дуже добре. Паскудно, а не добре, їй же богу! Я починаю помічати, що мене дурять!

Яго
Дуже добре!

Родріго
А я тобі кажу, що зовсім не дуже добре! Я сам з'ясую все з Дездемоною: якщо вона поверне мені мої коштовні подарунки — я відмовлюся від моїх любовних запобігань і покаюся в моїх незаконних домаганнях; а якщо ні — будь певен, що я вимагатиму сатисфакції від тебе.

Яго
Ти все сказав?

Родріго
Так, і я не сказав нічого такого, чого б я не вирішив твердо зробити.

Яго
Е! Тепер я бачу, що в тобі й справді є порох, і з цієї хвилини починаю думати про тебе краще, ніж думав досі. Дай мені руку, Родріго; твої сумніви щодо мене мають, звичайно, підставу, а проте, запевняю тебе, я чесно старався у твоїй справі.

Родріго
Щось не видно.

Яго
Так, справді не видно! І ти маєш рацію, що не зовсім мені довіряєш. Але, Родріго, якщо в тобі справді є те, чого я сподіваюся знайти в тобі тепер багато більше, ніж колись,— я маю на думці силу волі, мужність і відвагу,— то покажи їх цієї ночі. І якщо ти наступної ночі не зазнаєш з Дездемоною насолоди — зганяй мене зрадою зі світу і вигадуй для мене які схочеш катування.

Родріго
Гаразд, а в чому річ? Чи це щось розумне і чи можливе до виконання?

Яго
Синьйоре, з Венеції прислано наказ про призначення Кассіо на місце Отелло.

Родріго
Це правда? То виходить, Отелло й Дездемона повернуться до Венеції?

Яго
Та де! Він їде до Маврітанії і бере з собою прекрасну Дездемону, якщо тільки щось несподіване не затримає його тут; а цього можна найкраще досягти, спритно усунувши Кассіо.

Родріго
Як же ти гадаєш усунути його?

Яго
А дуже просто! Треба зробити його нездатним заступити Отелло — розчерепити йому голову.

Родріго
І ти хотів би, щоб це зробив я?

Яго
Так, якщо ти зважишся подбати про свою користь і право. Він вечеряє сьогодні в однієї хвойди, і я теж туди піду. Він ще й досі не знає про своє почесне призначення. Якщо ти схочеш підстерегти його, коли він повертатиметься звідти (а я влаштую так, що це буде між дванадцятою і першою годиною), то зможеш зробити з ним усе, що тобі заманеться. Я буду десь недалечко, щоб тобі допомогти, і він опиниться між нами двома. Ну й чого ти ото так дивуєшся? Ходім краще зі мною; дорогою я так добре доведу тобі, що смерть його конче потрібна, що ти й сам уважатимеш за свій обов'язок усунути його з дороги. Давно вже час іти на вечерю, та й ніч не за горами. Ходім!

Родріго
Я хотів би почути, які ти ще маєш причини для цього.

Яго
І я виконаю твоє бажання.

Виходять.

СЦЕНА З

Інша кімната в замку.
Входять Отелло, Лодовіко, Дездемона, Емілія та почет.

Лодовіко
Прощу вас, генерале, не турбуйтесь.

Отелло
О ні, простіть! Мені пройтись корисно.

Лодовіко
Синьйоро, на добраніч! Щира дяка!

Дездемона
Ми завжди раді вам, синьйоре.

Отелло
Що ж,
Ходім, синьйоре мій? О... Дездемоно!..

Дездемона
Що, пане мій?

Отелло
Лягайте зараз же спати. Я скоро повернусь. Відпустіть Емілію; вашу компаньйонку. Глядіть, зробіть: усе, як я
сказав.

Дездемона
Я виконаю все, мій володарю!

Отелло, Лодовіко й почет виходять.

Емілія
Ну, як тепер? Немов на вигляд м'якший?

Дездемона
Він обіцяв відразу ж повернутись.
Звелів мені мерщій лягти у ліжко
І наказав, щоб відпустила вас.

Емілія
І відпустить мене?

Дездемона
Такий наказ.
Тепер, Еміліє хороша, дай
Нічне убрання; й прощавай, голубко,-
Не треба гнівати його...

Емілія
Вже краще б ви його не стріли зовсім!

Дездемона
Я так не думаю, бо я ж його
Кохаю глибоко, і все оце —
І гнів його, і впертість, і докори,-
Будь ласка, відшпили,— я все люблю,
І все мені привабне в ньому...

Емілія
Я
Ту саму постіль, постелила вам,
Що ви мене просили.

Дездемона
Добре... Боже!
Які буваємо дурні ми часом!
Якщо раніше я помру за тебе,
Будь ласка, загорни мене в одно
3 цих простирал, як в саван...

Емілія
Годі, годі!

Дездемона
У матері була колись служниця,
Барбара називалася; і в неї
Коханець був, та зрадив він її
І кинув бідну. Пам'ятаю я,
Вона співала про вербу зелену
Таку чудову пісню старовинну
І виливала в ній свою скорботу,
Та так і вмерла з нею на устах...
Ось і мені сьогодні цілий вечір
Чомусь не йде та пісня із думок:
Все хочеться схилитися й співати,
Як бідна та Барбара... Ну ж бо, швидше!

Емілія
Вам принести нічний ваш одяг, пані?

Дездемона
Ні, ростебни отут...
А той Лодовіко нівроку з себе...

Емілія
Так, він вродливий.

Дездемона
І говорить добре.

Емілія
Я знаю в Венеції одну синьйору, яка пішла б босоніж аж у Палестину за один дотик його нижньої губи.

Дездемона
(співає)
У тузі сиділа вона край струмка,
Ой вербо, ой вербо зелена!
Схилила голівку, на грудях рука,
Ой вербо, ой вербо, ой вербо зелена!
Струмочок дзюрчав і підспівував їй,
Ой вербо, ой вербо, ой вербо зелена!
І падали сльози на камінь твердий...[12]

Це прибери...

Ой вербо, ой вербо, ой вербо зелена!

Будь ласка, швидше: зараз прийде він...

(Співає)

З вербових гілок хай сплетуть мій вінок.
Йому я прощаю, що кривдить мене...
Ні, щось не так... Це далі... Чуєш?.. Стукіт!

Емілія
То вітер.

Дездемона
(співає)
Кажу — "ти невірний!" ...а він — лиш одне
(Ой вербо, ой вербо, ой вербо зелена!):
"Як зраджу тебе я — ти зраджуй мене".

Ну, добре вже, іди; добраніч, мила!
Чогось мені так засвербіли очі...
Чи не на сльози це?

Емілія
Та що ви? Ні!

Дездемона
Так кажуть, чула. О чоловіки,
Чоловіки!.. Еміліє, скажи,
Чи є жінки, що зраджують так явно
Чоловіків своїх?

Емілія
Звичайно, є.

Дездемона
А ти зробила б це за цілий світ?

Емілія
А ви хіба так не зробили б?

Дездемона
Ні!
Ніколи, присягаюсь неба світлом!

Емілія
Адже ж і я при світлі не зробила б,-
У темряві робити це зручніш.

Дездемона
І ти зробила б це за цілий світ?

Емілія
Весь світ — ціна велика аж занадто
За гріх такий дрібний.

Дездемона
Не вірю я.
Ніколи б ти такого не зробила!

Емілія
Слово честі, мені здається, що таки зробила б. А зробивши це, я зробила б так, наче й не робила. Звичайно, не зробила б я цього за якусь нікчемну каблучку, ні за шматок батисту, ні за убрання, спіднички або чепчики, ані за всякі інші дрібнички. Але за цілий світ — ого! Хто б не схотів оздобити свого чоловіка рогами, аби тільки зробити його королем чи імператором? Та я заради цього й чистилища не злякалася б!

Дездемона
Хай проклянуть мене, коли це зло
Змогла б зробити я за цілий світ.

Емілія
Адже зло вважається за зло лише в світі; а якщо ви в нагороду за ваш труд одержите цілий світ, то це зло опиниться у вашому власному світі, і, таким чином, ви швидко зможете обернути це зло на добро.

Дездемона
Не вірю я, що є такі жінки.

Емілія
Авжеж є, з десяток знайдеться; і ще на додачу стільки, що ними можна б наповнити цілий світ, заради якого вони розважаються.
Проте я переконана в одному:
Як зраджують жінки, то це вина
Самих лише чоловіків, коли
Вони свою повинність забувають,
Зсипаючи в чужий поділ ті блага,
Які належать тільки нам; або
Коли, безглуздям ревнощам піддавшись,
Вони тиранять нас і навіть б'ють;
Або на зло нам зменшують прибутки,
Які належать тільки нам по праву.
Таж є і в нас у тілі жовч, і ми,
Хоч і покірні, все ж до помсти здатні,
І хай усі чоловіки те знають,
Що й у жінок, як і в чоловіків,
Є почуття ті самі й не слабкіші:
І зір, і нюх, і смак,— і можем ми
Від кислого солодке відрізняти,
Як і вони.