Зниклий Безвісти - Кафка Франц
Там був якийсь довготелесий чолов'яга, що досягав до найвищих кінських спин ледь піднятою рукою, і саме він давав Карлові ці уроки, що завжди тривали заледве чверть години. Карлові успіхи не були неймовірними, і він мав постійну нагоду як слід засвоїти численні англійські прокльони, що їх він під час цієї науки захекано вигукував своєму викладачеві англійської, котрий завжди стояв, прихилившись до незмінно того самого одвірка, і виглядав украй сонно. Втім, майже все невдоволення від їзди припинялося, коли прибував Мак. Довготелесого чолов'ягу відсилали, і вже незабаром у ще напівтемній залі не було чутно нічого, крім копит коней у клусі, і не видно майже нічого, крім піднесеної Макової руки, якою він віддавав Карлові команди. Через пів години такого вдоволення, що проминало, як сон, усе зупинялося, Мак дуже поспішав, прощався з Карлом, іноді плескав його по щоці, коли був особливо задоволений його їздою, і зникав, від того поспіху навіть не виходячи разом із Карлом у двері. Тоді Карл забирав професора до авта, й вони їхали на урок англійської здебільшого довкільними шляхами, бо, їдучи крізь колотнечу великої вулиці, яка навпростець вела від вуйкового дому до манежу, вони згаяли би забагато часу. До речі, принаймні цей супровід професора англійської незабаром припинився, бо Карл дорікав собі, що непотрібно змушує приходити до манежу втомленого чоловіка, тим більше, що спілкування англійською з Маком було вкрай просте, і він попросив вуйка звільнити професора від цього обов'язку. По коротких розмислах вуйко вдовольнив і це прохання.
Минуло відносно багато часу, перш ніж вуйко наважився дозволити Карлові бодай кинути оком на своє підприємство, попри те, що Карл часто просив його про це. То було щось на кшталт комісійного і перевізницького підприємства, що його, наскільки Карл пригадував, в Европі, мабуть, і не знайдеш. Бо ж підприємство займалося посередницькою торгівлею, але не доправляло товари, скажімо, від виробника споживачеві чи, хай буде, торгівцям, а постачало всі товари та первинні продукти великим фабричним картелям і між ними. А відтак це було підприємство, що охоплювало заразом закупівлі, склади, перевезення і збут велетенських обсягів, а тому воно мусило підтримувати дуже докладний безперервний телефонний і телеграфний зв'язок із клієнтами. Зала телеграфів була не меншою, а значно більшою від телеграфного пункту в його рідному місті, куди Карл якось заходив із однокласником, що мав там знайомства. У залі телефонів, куди не глянь, відчинялися і зачинялися двері телефонних кабінок і лунало несамовите дзеленчання. Вуйко відчинив найближчі двері, і там, у сліпучому електричному світлі, було видно службовця, байдужого до всяких звуків дверей; на голові в нього був закріплений сталевий обруч, що притискав йому до вух слухавки. Права рука лежала на столику, мов була якась особливо тяжка, і лише пальці, що тримали олівець, тріпотіли нелюдськи рівномірно і швидко. У словах, що він їх промовляв у мікрофон, він був дуже ощадливий, і часто було помітно, що йому навіть є що заперечити співрозмовникові, докладніше його про щось розпитати, та слова, які він чув, змушували його, перш ніж він міг здійснити свій намір, опускати очі й писати далі. Та він і не мусив говорити, як тихо пояснив Карлові вуйко, бо ті самі повідомлення, які приймав цей чоловік, одночасно приймали ще два службовці, а потім порівнювали, щоби по змозі уникнути помилок. Тієї миті, коли вуйко з Карлом виходили з дверей, туди пірнув якийсь практикант і вийшов із уже списаним папером. Через залу відбувався невпинний рух людей, що сновигали туди-сюди. Ніхто не вітався, вітання тут було скасоване, кожен пристосовувався до кроків попередника і дивився на підлогу, якою прагнув пройти якомога скорше, або вихоплював поглядом не більш ніж окремі слова або числа з паперів, які тримав у руці та які тріпотіли від цього бігу підтюпцем.
"Ти справді багато досягнув", — сказав якось Карл під час одного з цих переходів підприємством; для того, щоби бодай побіжно оглянути його, знадобилось би багато днів, навіть якби просто зазирнути в кожне відділення.
"І все це тридцять років тому започаткував я сам, так і знай. Я мав тоді в портовій дільниці маленьку крамничку, і коли там за день відвантажували п'ять ящиків, то це вже було багато, і я йшов додому, мало не лускаючи з гордощів. А сьогодні в мене треті за величиною склади в порту, а в тій крамничці тепер їдальня і комірчина шістдесят п'ятої групи моїх носіїв".
"Та це межує з дивом", — сказав Карл.
"Тут усе так швидко відбувається", — сказав вуйко, припиняючи розмову.
Одного дня вуйко прийшов якраз перед вечерею, що її Карл, як звичайно, збирався спожити сам, і попросив його негайно вбрати чорний костюм і йти з ним на вечерю, на якій будуть двоє його друзів-підприємців. Заки Карл перевдягався в сусідній кімнаті, вуйко вмостився за письмовий стіл і переглянув саме завершене завдання з англійської, ляснув долонею по столі й голосно вигукнув: "Справді бездоганно!" Без сумніву, одягання пішло краще, коли Карл почув цю похвалу, та він і справді почувався в англійській уже доволі впевнено.
У вуйковій їдальні, яку він пам'ятав іще з першого вечора свого прибуття, йому назустріч підвелися двоє високих огрядних чоловіків, один якийсь пан Ґрін, а другий пан Полюндер, як з'ясувалося в застільній розмові. Бо не у вуйковому звичаї було зронити навіть побіжне слівце про якихось знайомців, і він завжди залишав за Карлом право самому достерегти все потрібне чи цікаве. Оскільки під час самої вечері обговорювали лише ділові справи, що для Карла означало добрий урок підприємницького слівництва, а його самого полишили тихо споживати свою їжу, ніби він дитина, котрій передусім треба як слід попоїсти, пан Ґрін нахилився до Карла і спитав, явно намагаючись говорити якомога виразнішою англійською, про його перші найзагальніші американські враження. Посеред цвинтарної тиші Карл, позираючи на вуйка, доволі докладно відповідав, намагаючись завоювати прихильність іще й ледь по-ньюйоркському забарвленою манерою. На один вираз засміялися впереміш навіть усі троє панове, і Карл уже злякався, що припустився якоїсь грубої помилки, та ні, він, як пояснив йому пан Полюндер, сказав навіть щось вельми дотепне. Цьому панові Полюндеру взагалі, як здавалося, Карл особливо сподобався, і заки вуйко з паном Ґріном знову заглибилися в ділові розмови, пан Полюндер підсунув його крісло ближче до себе, спершу заходився випитувати про його ім'я, походження і подорож, аж поки врешті, щоби дати Карлові трохи перепочити, сміючись і кашляючи, сам завів розповідь про себе, свою доньку, з якою він живе разом у невеличкому маєтку неподалік від Нью-Йорка, де, втім, може проводити тільки вечори, бо ж він банкір, і професія на весь день затримує його в Нью-Йорку. Карла тут-таки якнайсердечніше було запрошено завітати до цього маєтку, такий новоспечений американець, як Карл, із певністю іноді має потребу відпочити від Нью-Йорка. Карл негайно спитав вуйкового дозволу прийняти це запрошення, і вуйко на позір охоче погодився, не називаючи, втім, якоїсь певної дати і навіть не намагаючись поміркувати про неї бодай приблизно, як цього могли би сподіватися Карл і пан Полюндер.
Та вже наступного дня Карла викликали до вуйкового бюра, — тільки в цьому будинку вуйко мав десять різних бюр, — де він застав вуйка і пана Полюндера: обоє лежали у фотелях і були доволі маломовні. "Пан Полюндер, — сказав вуйко, у присмерку кімнати його ледве можна було розгледіти, — пан Полюндер приїхав, щоби забрати Тебе до свого заміського маєтку, як ми говорили вчора". "Я й не знав, що це має бути вже сьогодні, — відповів Карл, — інакше я був би вже готовий". "Якщо Ти не готовий, то ліпше перенесімо ці відвідини на інший раз", — запропонував вуйко. "Але ж які приготування! — вигукнув пан Полюндер. — Молодий чоловік завжди готовий!" "То не через нього, — сказав вуйко, обернувшись до гостя, — але йому все одно довелося б іще піднятися до кімнати, і це Вас затримало би". "І на це є досить часу, — сказав пан Полюндер, — я врахував і цю затримку і навмисно раніше закінчив сьогодні справи". "Бачиш, — сказав вуйко, — які незручності справляють Твої відвідини вже тепер". "Мені дуже прикро, — сказав Карл, — але я миттю повернуся", — і вже хотів був летіти. "Тільки без зайвого поспіху, — сказав пан Полюндер. — Ви не справляєте мені ані найменших незручностей, Ваші відвідини для мене суцільна втіха". "Пропустиш завтра урок верхової їзди, Ти вже скасував його?" "Ні, — сказав Карл. Ці відвідини, якими він так тішився, починали бути обтяжливими. — Адже я не знав...". "І Ти все одно збираєшся їхати?" — запитав вуйко. Пан Полюндер, ця привітна людина, прийшов на допомогу. "Дорогою туди ми затримаємося коло манежу і все залагодимо". "Це вже звучить краще, — сказав вуйко. — Але ж Мак чекатиме на Тебе". "Чекати не чекатиме, — сказав Карл, — але справді прийде". "Отож?" — сказав вуйко, так ніби Карлова відповідь не була жоднісіньким виправданням. І знову вирішальні слова промовив пан Полюндер: "Але ж Клара, — це була донька пана Полюндера, — вона ж чекає на нього вже сьогодні увечері, а вона має першість перед Маком, чи не так?". "Безперечно, — сказав вуйко. — То біжи вже до своєї кімнати", — і він кілька разів, немов проти волі, вдарив руками по бильцях фотеля. Карл був уже в дверях, коли вуйко ще затримав його запитанням: "Але на урок англійської завтра рано Ти ж повернешся?" "Отаке! — вигукнув пан Полюндер і повернувся, наскільки це дозволяла його огрядність, від несподіванки в своєму фотелі. — Хіба не вільно йому принаймні завтрашній день провести за містом ? Я тоді привіз би його післязавтра рано". "В жодному разі, — відповів вуйко. — Я не можу дозволити так занедбувати його навчання. Згодом, коли він уже міцно стоятиме на ногах у налагодженому професійному житті, я радо дозволятиму йому приймати такі люб'язні й почесні запрошення". "Що за суперечності!" — подумав Карл. Пан Полюндер засмутився. "Але ж один вечір і одна ніч — це й справді майже зовсім нічого". "Я теж: такої думки", — сказав вуйко. "Доведеться вдовольнятися тим, що є", — сказав пан Полюндер, уже знову сміючись.
