Зниклий Безвісти - Кафка Франц
Зі страху перед ударами йому хотілося тримати грубникові руки, якими той вимахував, та ще радше він би відтіснив його в кут, щоби прошепотіти на вухо кілька тихих, гамівних слів, яких не слід було чути більше нікому. Та грубник наче з ланца зірвався. Тепер уже Карл намагався знайти щось на кшталт утіхи в думці, що в разі потреби грубникові самою силою свого відчаю вдасться здолати всіх сімох присутніх чоловіків. Щоправда, на столі, як засвідчував погляд у той бік, стояв пристрій із безліччю ґудзиків електричного дроту; і навіть одна рука, натиснувши на нього, могла підняти на ноги весь корабель з усіма його коридорами, заповненими ворожими людьми.
Враз той досі геть незацікавлений пан із бамбуковим ціпком підступився до Карла й запитав — не надто голосно, але виразно посеред усього цього грубникового галасу: "А як, власне кажучи, Вас звати?" Цієї миті, ніби хтось за дверима тільки й чекав цього вислову пана з ціпком, у двері постукали. Служник зиркнув на капітана, і той кивнув. На це служник підійшов до дверей і відчинив. Там у старому цісарському сурдуті стояв чоловік середніх габаритів, що на вигляд, властиво, не надто пасував до праці з машинами, але однак був — Шубаль. Якби Карл не зрозумів цього за виразом очей усіх присутніх, у яких читалась якась втіха і перед якою не встояв навіть капітан, він мусив би, на превеликий свій жах, помітити це з грубникового вигляду, бо той так стиснув кулаки випростаних рук, ніби цей стиск був у ньому найважливішим, і він ладен був принести йому в жертву всю свою життєву снагу. Ось де тепер зосередилася вся його сила, навіть та, що взагалі тримала його на ногах.
І тут з'являється його ворог, сильний і свіжий у святковому вбранні, з конторською книгою під пахвою, де, мабуть, платіжні й звітні відомості грубника, і, безстрашно визнаючи, що йому передусім ідеться про те, щоби з'ясувати настрій присутніх, дивиться їм усім по черзі просто у вічі. Всі семеро й справді вже були його друзями, бо якщо капітан і мав раніше якісь закиди до нього чи принаймні ними прикривався, то після всіх страждань, яких завдав йому цей грубник, йому, мабуть, здавалося, що до Шубаля взагалі ні в чому неможливо прискіпатися. Не було заходів надто суворих до такого чоловіка, як цей грубник, і якщо Шубалеві й можна було чимось дорікнути, то тільки тим, що за весь той час йому не вдалося зламати грубникову осоружність настільки, щоби той уже не зміг сьогодні наважитися постати перед капітаном.
Можливо, тепер іще й справді можна було би припустити, що очна ставка грубника і Шубаля перед цими людьми не схибить у впливі, якого їй надавав вищий форум, бо навіть за умови, що Шубаль добре вміє вдавати, то ж ніхто не сказав, що він обов'язково протримається до кінця. Короткого зблиску його зіпсутости мало би вистачати, щоби зробити її очевидною для цих панів, про це Карл уже подбає. Адже він побіжно вже знайомий із метикуватістю, слабкостями, примхами окремих панів, і під цим оглядом проведений тут час аж ніяк не втрачено даремно. Ось якби тільки грубник був у кращому стані, але здавалося, той геть не здатний до боротьби. Якби йому піднесли Шубаля і потримали, він, мабуть, зміг би потовкти кулаками його ненависну довбешку. Та от пройти декілька кроків до нього він уже ледве спроможеться. Чому ж тоді Карл не передбачив так легко передбачуване, що Шубаль урешті-решт мусить прийти, якщо не за власним бажанням, то на поклик капітана? Чому ж дорогою сюди він не обговорив із грубником ретельнішого плану бойових дій, замість того щоб, як вони це зробили, насправді шалено непідготовленими просто увійти кудись, де були двері? Чи грубник іще взагалі міг говорити, казати "так" і "ні", як це треба буде — щоправда, лише в найсприятливішому випадку —зробити на перехресному допиті? Ось він стоїть, широко розставивши ноги, непевний у колінах, із ледь піднятою головою, а повітря перетікає його розтуленим ротом, ніби всередині й немає легенів, які це повітря переганяли б.
Карл натомість почувався таким сильним і спритним розумом, яким, певно, удома ніколи не бував. Ох, якби тільки його могли побачити батьки, як він у чужій країні перед поважними особами обстоює добро, і хоч він і не довів справу до переможного кінця, та все ж цілком готовий до останнього звершення! Чи змінили би вони думку про нього? Чи посадили б між собою і похвалили? Хоч раз, хоч разочок подивилися б у його такі віддані очі? Непевні питання і щонайнеслушніша мить на них!
"Я прийшов, бо мені здається, що грубник звинувачує мене в якихось безчинствах. Одна дівчина з кухні сказала мені, що бачила його дорогою сюди. Пане капітане і Ви всі, панове, я готовий спростувати будь-яке звинувачення на підставі цих записів, а якщо знадобиться, то й за допомогою показань неупереджених свідків, що зібралися за дверима". Ось так говорив Шубаль. Зрештою, це була ясна мова мужа, і за змінами виразів облич присутніх можна було здогадатися, що вони вперше за довгий час почули людську мову. Щоправда, вони не помічали, що навіть ця прекрасна промова мала свої прогалини. Чому перше вагоме слово, яке він ужив, було "безчинства"? Може, грубникові слід було скерувати звинувачення саме на це, а не на якісь національні упередження? Якась дівчина з кухні побачила грубника на шляху до бюра, і Шубаль відразу все зметикував? Чи то, бува, не свідомість своєї провини так вигострила його розум? Та й свідків він привів одразу, ба ще й називає їх вільними та неупередженими? Шахрайство, суцільне шахрайство! І ці панове терплять це і мають за праведну поведінку? Навіщо йому, поза сумнівом, знадобилося стільки часу між повідомленням дівчини з кухні та приходом сюди? Таж тільки для того, щоби грубник тим часом так вимучив цих панів, аби вони поступово втратили здатність ясного судження, якої Шубалеві слід було боятися найбільше. Хіба ж він, що вже довго простояв за дверима, не постукав щойно тоді, коли внаслідок стороннього запитання того пана вирішив, що з грубником покінчено?
Усе зрозуміло, і все це Шубаль змалював, попри власну волю, але цим панам усе слід було продемонструвати якось інакше, ще намацальніше. їм треба якогось струсу. Отож, Карле, мерщій, скористайся принаймні з часу, заки зайдуть свідки і заповнять собою приміщення!
Та саме тепер капітан наказав Шубалеві зачекати, і той, позаяк здавалося, що його справа ненадовго відсувається, тут-таки відійшов набік і завів тихеньку розмову зі служником, який відразу приєднався до нього, і в цій розмові не бракувало скісних поглядів у грубників і Карлів бік, а також щонайпромовистіших жестів. Здавалося, в такий спосіб Шубаль вправляється в наступній промові.
"Ви, здається, хотіли щось запитати в цього молодого чоловіка, пане Якоб?" — сказав капітан серед загальної тиші панові з бамбуковим ціпком.
"Саме так", — сказав той, легенько вклонившись на знак вдячности. А тоді знову запитав Карла: "А як, власне кажучи, Вас звати?"
Карл, гадаючи, що в інтересі великої справи слід швидко полагодити цей інцидент із прискіпливим розпитуванням, відповів коротко, не подаючи, як то він звик, паспорта, якого довелося б іще шукати: "Карл Росман".
"Але ж", — проказав той, до якого зверталися "Якоб", відступаючи назад і усміхаючись майже так, ніби не йме віри почутому. Капітан, старший касир, корабельний офіцер, ба навіть служник виразно виявляли неймовірний подив Карловим іменем. І лише панове з портової управи та Шубаль поводилися так, ніби нічого не трапилося.
"Але ж, — повторив пан Якоб і трохи штивними кроками рушив до Карла, – в такому разі я твій вуйко Якоб, а ти — мій коханий небіж. Так я собі весь цей час і гадав!" — сказав він у бік капітана, перш ніж обійняти і поцілувати Карла, що без жодного слова дозволив на те, що відбувалося.
"А Вас як звати?" — відчувши, що його відпустили, запитав Карл, щоправда дуже ввічливо, але геть незворушно, докладаючи всіх зусиль, аби відгадати всі наслідки, які ця нова подія могла би мати для грубника. Наразі ніщо не віщувало, щоби Шубаль якось міг цим скористатися.
"Але ж, молодий чоловіче, усвідомте Ваше щастя, — сказав капітан, якому здалося, що це Карлове запитання якось зачіпає гідність пана Якоба, що тим часом став біля вікна, вочевидь, щоби не показати свого схвильованого обличчя, яке він до того ж втирав хустинкою. — Це сенатор Едвард Якоб признається до Вас як вуйко. І тепер Вам — мабуть, цілком усупереч Вашим дотеперішнім сподіванням — відкривається блискуча кар'єра. Спробуйте це збагнути, наскільки зможете в цю першу мить, і схаменіться!"
"Це правда, я маю вуйка в Америці, — сказав Карл, обернувшись до капітана, — та якщо я правильно розумію, то Якоб — це просто прізвище пана сенатора".
"Так воно й є", — сказав капітан із гідністю.
"Натомість мого вуйка Якоба, брата моєї мами, звати Якоб, а прізвище його, звісно, таке саме, як і в мами, з дому Бендельмаєр".
"Панове!" — вигукнув сенатор, бадьоро повертаючись із місця перепочинку при вікні, і цей вигук стосувався Карлового пояснення. Всі, за винятком портового урядника, вибухнули сміхом, хто зворушено, а хто цілком непроникно.
"У тому, що я сказав, немає нічого сміховинного", — подумав собі Карл.
"Панове, — повторив сенатор, — попри мою і Вашу волю Ви стали свідками невеличкої родинної сценки, і тому мені не залишається нічого іншого, як дати Вам пояснення, бо, здається, лише пан капітан, — наслідком цієї згадки був узаємний уклін, — повністю посвячений в цю справу".
"Ну, тепер мені вже справді слід пильнувати кожного слова", — сказав собі Карл і зрадів, бачачи боковим зором, як у грубникову постать починає повертатися життя.
"Усі ці довгі літа мого американського побуту — зрештою, слово "побут" кепсько пасує американському горожанину, яким я є цілим серцем, — усі ці довгі літа я жив цілком осібно від моїх європейських родичів, із причин, котрі, по-перше, тут ні до чого, а по-друге, розповідати які мені було би справді надто виснажливо. Я навіть боюся тієї миті, коли, може, буду змушений розповісти їх моєму любому небожеві, і тоді вже, на превеликий жаль, аж ніяк не вдасться уникнути відвертого слова про його батьків і їхню рідню".
"Він мій вуйко, тепер у цьому немає сумніву, — сказав собі Карл, дослухаючись.
