Зниклий Безвісти - Кафка Франц

Несподівану темряву за вікном можна було пояснити верхівкою дерева, що хиталася на повен розмах. Чутно було пташиний спів. Проте в самій кімнаті, до якої ще не дійшло місячне світло, не можна було розгледіти майже нічого. Карл пошкодував, що не прихопив із собою електричного ліхтарика, подарунок вуйка. Бо ж де-де, а в цьому будинку ліхтарик був би незамінний, якби їх тут було кілька, слуг спокійнісінько можна було би відпустити спати. Він сів на підвіконня, і вдивлявся, і вслухався. Здавалося, крізь листя старого дерева продирається сполоханий птах. Звідкись здалека донісся свист нью-йоркського підміського потяга. Поза тим було тихо.

Однак недовго, бо до нього вже кинулась Клара. Явно розлючена, вона вереснула: "Що це таке?" — і ляснула рукою по спідниці. Карл вирішив відповісти щойно тоді, коли вона згадає про ввічливість. Та вона сягнистими кроками підійшла до нього і закричала: "То Ви йдете зі мною чи ні?" — і чи то навмисне, чи просто від роздратування так штовхнула його в груди, що він випав би з вікна, якби останньої миті не зісковзнув із підвіконня і не торкнувся ногами підлоги. "Я мало не випав з вікна", — сказав він докірливо. "Шкода, що цього не сталося. Чому Ви такий нечемний. Я Вас зараз скину!" І вона справді обхопила його, що від здивування він спершу навіть забув обважніти, своїм сталевим, виспортуваним тілом, і понесла мало не до самого вікна. Але тут він схаменувся, звільнився за допомогою викруту стегнами і тепер обхопив уже її. "Ой, Ви робите мені боляче", — одразу ж сказала вона. Та тепер Карл уважав, що не слід її відпускати. Тож хоч він і дав їй змогу ступати, куди їй заманеться, та все ж ішов разом із нею і не відпускав. Та й легко було охопити її в цій вузькій сукні. "Пустіть, — прошепотіла вона, а її розпашіле лице було так близько від його, йому доводилося напружуватися, щоб її побачити, так близько вона була, — пустіть, я дам Вам щось гарне". "Чому вона так зітхає, — подумав Карл, — адже їй не може бути боляче, я ж її не тисну", — і він усе ще не відпускав її. Та раптом, у мить, коли він неуважно стояв мовчки, Карл знову відчув на своєму тілі її зміцнілу силу, вона випручалася, схопила його вдалим хватом згори, підбиваючи ноги прийомом якоїсь чужинської бойової техніки, і попхала поперед себе, з чудовою розміреністю вдихаючи, на стіну. Але там стояла канапа, і на неї вона вклала Карла й сказала, навіть не надто до нього схиляючись: "А тепер поворухнися, якщо зможеш". "Кішка, дика кішка", — тільки й вдалося видушити Карлові зі свого замішання люті й сорому, в якому він перебував. "Ти збожеволіла. Ти, дика кішко". "Вважай, що кажеш", — сказала вона і посунула одну руку йому до горла, заходившись душити його так сильно, що Карл був зовсім неспроможний щось зробити, тільки хапав ротом повітря, в той час як вона піднесла другу руку до його щоки, торкнулася до неї на пробу, знову, до того ж усе далі й далі відводила її в повітрі, щомиті грозячи повернутися ляпасом. "А що, — питала вона при тому, — якби я за кару за Твою поведінку супроти дами вирішила послати Тебе додому добрячим ляпасом. Можливо, воно придалося б Тобі на Твоєму подальшому життєвому шляху, навіть якби й не було надто приємним спогадом. Адже мені Тебе шкода, і Ти доволі гарненький хлопчик, і якби Ти навчався джиу-джитсу, то, напевно, відлупцював би мене як слід. І все ж, і все ж — мене просто-таки розбирає величезна спокуса дати Тобі ляпаса, як Ти оце тут лежиш. Мабуть, я згодом пошкодую, але якщо таки зроблю це, то знай уже тепер, що зроблю мало не проти волі. А тоді, ясна річ, не вдовольнюся одним ляпасом, а відлупцюю Тебе навідмаш справа і зліва так, що в Тебе щоки набрякнуть. А може, Ти до всього ще й виявишся чоловіком чести — мені майже віриться в це — і не захочеш жити далі з цими ляпасами, і заберешся з цього світу. Але чому Ти був так проти мене налаштований? Я що, Тобі не подобаюся? Невже не варто піти зі мною до кімнати? Обережно! Щойно я вже мало не вліпила Тобі ненароком ляпаса. Отож якщо Тобі сьогодні таки вдасться звільнитися, то будь ласкав, поводься як слід. Я не Твій вуйко, з яким Ти все одно знаходиш спільну мову. До речі, хочу ще звернути Твою увагу на те, що, коли я випущу Тебе, не надававши ляпасів, Тобі зовсім не варто вважати, що твоє теперішнє становище і справжні ляпаси з погляду чести є тим самим, якщо Ти так вважатимеш, то я волію таки справді надавати Тобі ляпасів. Цікаво, що ж скаже Мак, коли я йому все це розповім". На згадку про Мака вона відпустила Карла, в його невиразних думках той видався йому справжнім рятівником. Якусь часину він іще відчував на шиї Кларине волосся, а відтак ледь відвернувся, а тоді лежав непорушно.

Вона зажадала, щоби Карл встав, він не відповідав і не ворушився. Вона запалила десь свічку, кімната освітилася, на плафоні з'явився зиґзаґоподібний візерунок, але Карл лежав, спершись головою на подушку софи, так як його вклала Клара, не пересунувши її ані на палець. Клара ходила кімнатою туди-сюди, сукня шелестіла об її ноги, мабуть, коло вікна вона затрималася надовше. "Навпертюхувався?" — почулося її запитання. Карл дуже важко сприймав те, що в цій кімнаті, яку пан Полюндер призначив на цю ніч йому, він так і не знайде спокою. Тут бродило це дівчисько, зупинялося і говорило, а воно ж так невимовно йому набридло. Мерщій спати, а тоді геть звідси — ось єдине його бажання. Йому навіть уже не хотілося до ліжка, а спати тут-таки, на канапі. Він тільки й чекав, коли вона піде, щоби підхопитися за нею до дверей, зачинити їх на засувку і знову кинутися на канапу. Йому так кортіло потягнутися і позіхнути, але не хотілося цього робити перед Кларою. Отож він лежав собі так, незмигно дивлячись догори, відчував, як нерухоміє лице, а якась мушка літала довкола й мерехтіла йому перед очима, а він так до пуття і не знав, що це.

Клара знов приступила до нього, схилилася в напрямку, куди був скерований його погляд, і якби він не опирався, то мав би вже її побачити. "Тепер я піду, — сказала вона. — Може, в Тебе згодом з'явиться охота прийти до мене. Двері до моєї кімнати четверті, рахуючи від цих, на цьому боці коридору. Тож пройдеш повз троє дверей, а наступні — твої. Я вже не зійду до зали, а буду в своїй кімнаті. Ти й мене добряче втомив. Не скажу, що буду на Тебе чекати, але якщо захочеш прийти, приходь. Пригадай, що Ти обіцяв пограти мені на фортепіяні. Та, можливо, я вже геть Тебе вимучила, що Ти навіть не годен поворухнутися, тоді залишайся і виспися. Батькові про нашу колотнечу я наразі не скажу ані слова; згадую це на випадок, якщо це Тебе непокоїть". Після цього вона, попри начебто втому, двома стрибками вибігла з кімнати.

Карл негайно сів, це лежання вже ставало нестерпним. Щоби трохи розрухатися, він підійшов до дверей і визирнув у коридор. Але ж темінь! Він зрадів, коли, зачинивши на ключ двері, знов опинився при столі у світлі свічки. Він вирішив не залишатися довше в цьому домі, а зійти до пана Полюндера, відверто сказати, як Клара з ним обійшлася — йому зовсім не залежало на тому, щоби приховувати поразку — і з цим іще й яким достатнім обґрунтуванням попросити дозволу поїхати чи піти додому. Якби в пана Полюндера виникли якісь заперечення проти цього негайного повернення, Карл збирався попросити в нього принаймні дозволу, щоби хтось зі служників відпровадив його до найближчого готелю. Так, як то запланував Карл, щоправда, зазвичай не поводяться з приязними господарями, та ще рідше з гостем поводяться так, як оце щойно Клара. Ба вона навіть вважала за вияв люб'язности свою обіцянку наразі не розповідати нічого панові Полюндеру про ту колотнечу, вже саме це волало до неба. Хіба ж Карла запрошували на борцівський поєдинок, аби йому мало бути соромно, що його перекинуло дівчисько, яке, либонь, більшу частину свого життя провело у вивченні бійцівських прийомчиків. Урешті, її вчив сам Мак. Хай розповідає йому, що хоче, він із певністю розсудливий чоловік, це Карл знав, хоча й ніколи не мав нагоди пересвідчитися на якомусь окремому прикладі. Знав Карл і те, що якби він учився в Мака, то робив би набагато більші успіхи, ніж Клара; і тоді одного дня повернувся б сюди, найімовірніше без запрошення, вивчивши, ясна річ, попередньо місцевість, докладні знання якої були великою Клариною перевагою, а тоді схопив би цю-таки Клару й витріпав нею цю саму канапу, на яку вона його сьогодні пожбурила.

Тепер же йшлося лише про те, щоби знайти шлях назад до зали, де він, мабуть, у першій розсіяності поклав на якесь невідповідне місце свого капелюха. Свічку він, звісно, захотів узяти із собою, та навіть при світлі зорієнтуватися було нелегко. Скажімо, він навіть не знав, чи розташована ця кімната на тому самому рівні, що й зала. Дорогою сюди Клара постійно так його тягнула, що йому навіть не вдалося розгледітися, пан Ґрін і підсвічники заполонили його думки, словом, тепер він і справді не знав, чи вони йшли одними, чи двома, чи взагалі не йшли жодними сходами. Якщо судити за виглядом із вікна, кімната розташована доволі високо, тому він намагався переконати себе, що вони йшли сходами, але сходами треба було вийти вже й до входу, чому ж тоді і цей бік будинку не може бути підвищеним.

Якби хоч у коридорі звідкись падало світелко, з якихось дверей чи здалини долинав якийсь голос, хай навіть дуже тихо.

Його кишеньковий годинник, вуйків подарунок, показував одинадцяту, він узяв свічку і вийшов у коридор. Дверей не зачинив, щоби в разі, якщо пошуки виявляться марними, відшукати принаймні свою кімнату, а після цього — на крайній випадок — і двері до Клариної. Для надійности, щоби двері самі не захряснулися, він підпер їх кріслом. Та в коридорі сталася халепа: назустріч Карлові — він ішов, природно, в протилежний від Клариних дверей бік, ліворуч — дмухнув протяг, хоч і легесенько, але запросто він міг би задмухнути свічку, так що Карлові довелося прихистити пломінчик рукою, а до того ж раз по раз зупинятися, щоби прибите полум'я знову вирівнялося. То було повільне просування вперед, тому шлях здавався вдвічі довшим. Карл пройшов уже чималі відрізки вздовж стін, геть позбавлених дверей, годі було собі уявити, що там за ними.