Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

Пані де Баржетон закохалася не так у вас самого, як у ваш талант. Повірте, жінки спершу закохуються в розум, а вже потім у вроду, — сказала графиня, нишком глянувши на Еміля Блонде.

У домі посла Люсьєн зрозумів, яка різниця між вищим світом і тим середовищем, у якому він останнього часу жив. Ці дві картини зовнішнього блиску ні в чому не були схожі, вони не мали жодної точки зіткнення. Висота й розташування кімнат у цьому домі, одному з най— багатших у Сеп-Жерменському передмісті, старовинна позолота салонів, пишнота прикрас, сувора вишуканість обстави — усе було для Люсьєна незвичайне, нове; але так швидко засвоєна ввичка до розкоші дозволила йому приховати свій подив. Його поведінка була так само далека від самовпевненості й зухвальства, як від підлесливості та низькопоклонництва. Поет тримався з гідністю й зумів здобути прихильність усіх, хто пе мав підстав почувати до нього неприязнь, як оті юні чепуруни, що позаздрили красі й успіху Люсьєна, коли він так несподівано з’явився в світському товаристві. Виходячи з-за столу, він запропонував пані д’Еспар руку, і вона обперлась на неї. Побачивши, як доброзичливо маркіза поставилась до Люсьєна, Растіньяк підійшов до нього, нагадав йому, що вони земляки і вже зустрічалися в домі пані дю Валь-Нобль. Молодий аристократ, здавалося, хотів заприятелювати з провінційною знаменитістю; він запросив його до себе на сніданок, пообіцявши ввести у товариство великосвітської молоді. Люсьєн прийняв запрошення.

— Я сподіваюся, мене вшанує візитом і любий Блонде, — сказав Растіньяк.

Хазяїн дому підійшов до гурту, в якому були маркіз де Ронкероль, герцог де Реторе, де Марсе, генерал Мон— ріво, Растіньяк і Люсьен.

— От і гаразд, — сказав він Люсьєнові з чисто німецькою добродушністю, ховаючи під нею витончене лукавство. — Ви уклали мир з маркізою д’Еспар, вона вами зачарована, а ми ж усі знаємо, — додав він, окинувши поглядом чоловіків, що стояли навкруг нього, — як важко їй сподобатися.

— Справді важко, але вона підносить до небес розум, а цим мого славетного земляка природа не обділила, — сказав Растіньяк.

— Люсьєн скоро зрозуміє, як невдало скористався він зі свого розуму, — жваво втрутився до розмови Блоп— де. — Він перейде в наш табір, він стане нашим.

Навколо Люсьєна заговорили на цю тему. Люди поважні виголосили повчальним тоном кілька глибокодум— пих істин, молоді аристократи глузували з ліберальної партії.

— Я певен, що він кидав на орла й решку, вирішуючи, приєднатися йому до правих чи до лівих,— сказав Блонде.— Але тепер він зробить обміркований вибір.

Люсьєн засміявся, згадавши свою розмову з Лусто в Люксембурзькому саду.

— Він обрав за ватага, — вів далі Блонде, — такого собі Етьена Лусто, забіяку з дрібної газетки, для якого газетна шпальта — це монета в сто су, а політика — віра в повернення Наполеона і, як на мене, ще безглуздіша, віра у вдячність і в патріотизм усіх отих панів із лівих партій. Як Рюбампре Люсьєн повинен тяжіти до аристократів; як журналіст він має бути на боці уряду, бо інакше він ніколи не стане ні де Рюбампре, ні державним секретарем.

Тут посол запропонував Люсьєнові партію у віст, і Люсьєн страшенно всіх здивував, признавшися, що грати не вміє.

— Мій друже, — прошепотів йому на вухо Растіньяк, — у той день, коли ви зробите мені ласку й захочете розділити мій скромний сніданок, приходьте якомога раніше, і я навчу вас грати у віст. А то ви ганьбите наше славне місто Ангулем, і я тільки повторю слова Та— лейрана, сказавши, що, не вміючи грати у віст, ви готуєте собі сумну старість.

Повідомили, що прийшов де Люпо, радник у справах юстиції, своя людина в придворних колах, лукавий честолюбець, який робив таємні послуги уряду й умів пролізти повсюди. Він уклонився Люсьєнові, з яким уже зустрічався в пані дю Валь-Нобль, і його шанобливий уклін свідчив про бажання здобути поетову прихильність. Зустрівши молодого журналіста в такому обраному товаристві, де Люпо, який завжди остерігався вскочити в халепу і про всяк випадок приятелював із людьми всіх політичних поглядів, зрозумів, що у вищому світі, як і в літературі, успіх Люсьєнові забезпечений. Він здогадався, що цей поет прагне вибитись нагору, і всіма засобами намагався підлеститись до нього, не скупував на запевнення у своїх дружніх почуттях, так ніби вони приятелювали хтозна-відколи; Люсьєна ошукати було легко, і він повірив у щирість облесливих слів радника юстиції. А той мав за правило вивчати слабості тих, у кому вбачав суперників і кого прагнув позбутись.

Отже, Люсьєна добре прийняли у світському товаристві. Він зрозумів, що багато завдячує герцогові де Рето— ре, німецькому послові, маркізі д’Еспар, графині де Мон— корне. Перед тим як покинути дім посла, він підійшов по черзі до маркізи й до графині й у розмові з кожною показав себе в усьому блиску свого розуму.

— Яка пихаї — мовив де Люпо до маркізи, коли Люсьєн відійшов.

— Він зіпсується, перш ніж дозріє, — з усмішкою сказав маркізі де Марсе. — Ви, либонь, мали таємні причини заморочити йому голову.

Коралі чекала Люсьєна у своїй кареті біля дому посла. Він був зворушений такою відданістю й розповів їй, як провів вечір. На превеликий подив поета, актриса схвалила задуми, що вже тривожили його уяву, й наполегливо радила йому стати під знамена уряду.

— З лібералами ти тільки напитаєш собі лиха. Вони влаштовують змови, вони вбили герцога Беррійського. Думаєш, їм пощастить повалити уряд? Та ніколи! Працюючи на них, ти нічого не доб’єшся, а якщо перейдеш у протилежний табір, то здобудеш титул графа де Рю— бампре. Ти зможеш вислужитися, станеш пером Франції, одружишся з багатійкою. Перекидайся до правих. Адже в цьому гарний тон, — додала вона, вимовляючи слово, яке для неї було найнеспростовнішим доводом.— Валь-Нобль, коли я в неї обідала, сказала мені, що Те-" одор Гайар збирається видавати невеличку газету роялістського напряму під назвою "Ревей", яка воюватиме з вашою газетою та з "Міруар". Кажуть, не мине й року, як пан де Віллель та його партія будуть при владі. Отож скористайся нагодою і переходь на їхній бік, поки вони ще насподі. Але Етьєнові та своїм приятелям не кажи нічого, вони здатні утнути тобі лихий жарт.

Через тиждень Люсьєн з’явився в салоні графині де Монкорне і спізнав жорстоке хвилювання, зустрівшись там із жінкою, яку він колись палко кохав і чиє серце змучив своїми кпинами. Луїза теж зовсім перемінилась. Її аристократичне походження давало їй право бути світською дамою — і вона стала нею, тільки-но виїхала з провінції. Вишуканість її жалобного вбрання свідчила про щасливе вдівство. Люсьєн відчув, що він якоюсь мірою причетний до її кокетування, і не помилився; але, немов той людожер, що скуштував свіжини, він цілий вечір вагався між закоханою, вродливою і палкою Коралі та стриманою, гордою і жорстокою Луїзою. Він не зважився зробити рішучий вибір, пожертвувати актрисою заради світської дами. Пані де Баржетон, що знову загорілася коханням до Люсьєна, побачивши, який він гарний і розумний, протягом усього вечора чекала від нього цієї жертви. Та марними виявилися її скрадливі слова, її знадні погляди, і вона покинула вітальню, охоплена непогамовною жагою помсти.

Луїза сама заговорила до Люсьєна.

— Так, так, любий Люсьєне, — сказала вона ласкаво, з гідністю і з чисто паризькою грацією. — Ви мали стати моєю гордістю, а ви обрали мене на свою нерпгу жертву. Я простила вас, мій друже, подумавши, що ваша помста — відлуння любові.

Цими словами і своїм царственим виглядом пані де Баржетон повернула собі всю владу. Люсьєн, який досі вважав, що віп тисячу разів має слушність, несподівано для себе засумнівався в цьому. Жодного слова не було сказано ні про розпачливого прощального листа, яким віп порвав із нею, ні про причину розриву. Жінки з вищого світу мають дивовижний хист — жартуючи, применшувати свою провину. Вони можуть і вміють усе загладити усмішкою, несподіваним запитанням, удаваним подивом. Вони нічого не пам’ятають, вони все пояснюють, вони дивуються, перепитують, витлумачують, обурюються, сперечаються і кінець кінцем змивають свої гріхи, наче плями з одягу: ви знали їх чорними, та за мить уже бачите білими й непорочними. А ви? Ви повинні богу дякувати, якщо самі ж таки не визнали себе винним у тому або тому непрощенному злочині. Па мить Люсьєн і Луїза подивились одне на одного колишніми очима, заговорили мовою дружби; проте Люсь— сн, сп’янілий від потішеної гордині, сп’янілий від кохання Коралі, котра, слід визнати, влаштувала йому безтурботне життя, отож Люсьєн не знайшов належної відповіді на Луїзині слова, вимовлені з томливим зітханням: "Ви щасливий?" Меланхолійне "ні!" забезпечило б її ому остаточний успіх. Та Люсьєн визнав за дотепне заговорити про Коралі, про те, як його кохають заради нього самого, тобто він повторив усі дурниці, що їх белькочуть ті, чий розум затьмарений пристрастю. Пані де Баржетон кусала собі губи. Все було скінчено. Тим часом до Луїзи підійшла маркіза д’Еспар — разом з графинею де Монкорне. Здавалося, ці три жінки з радістю прийняли поета у своє вузьке коло. Вони його приголубили, зачарували, вопи спокушали його з незрівнянним мистецтвом, і Люсьєн відчув себе героєм вечора.

Отже, Люсьєнові успіхи у вищому світі були не менші, ніж успіхи, яких він уже домігся в світі журналістики. Коли маркіза д’Еспар і пані де Баржетон відрекомендували Люсьєна прекрасній мадмуазель де Туш, так добре відомій під ім’ям Каміля Мопена, ця письменниця запросила його до себе на обід — вона приймала по середах — і, здавалося, була схвильована красою поета, яку чутки нітрохи не перебільшували. Люсьєн намагався довести, що його розум переважає його вроду. Панна де Туш дивувалась і захоплювалася з тією веселою простодушністю та милим запалом поверхової приязні, які вводять у оману всіх, хто не досить обізнаний зі звичаями паризького життя, де так сильно розвинуте прагнення до нового, до безперервних розваг.

— Якби я сподобався їй, як вона сподобалася мені, — сказав Люсьєн Растіньякові й де Марсе, — ми створили б удвох роман...

— Ви обоє надто добре пишете романи, тож навряд чи захочете заводити їх у жптті, — відповів Растінь— як.