Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

— Хіба двоє письменників здатпі закохатися одне в одпого? Щоб потім змагатися, хто кого дотепніше висміє?

— Ви мрієте з добрим розрахунком, — сміючись, сказав Люсьбнові де Марсе. — Правда, цій гарній дівчині вже стукнуло тридцять, але в неї близько вісімдесяти тисяч ліврів ренти. Вона чарівно примхлива, і краса такого типу зберігається довго. Коралі, мій друже, — це дурненьке дівча, придатне лиш на те, щоб створити вам становище, бо не годиться юному красеню обходитися без коханки. Але якщо ви не здобудете бодай однієї славної перемоги у світському товаристві, актриса з часом стане вам на заваді. Сміливо вперед, любий друже, і спробуйте заступити Конті, який сьогодні співатиме дует із Камілем Мопеном. Зрештою, за всіх часів поезії віддавали перевагу над музикою.

Коли Люсьєн почув дует у виконанні панни де Туш і Конті, його надії розвіялись.

— Конті співає чудово, — сказав він де Люпо.

Люсьєн повернувся до пані де Баржетон, і та повела

його до вітальпі, де була маркіза д’Еспар.

— Чи не візьмете ви його під свою опіку? — запитала Луїза у своєї кузини.

— Але хай-но спершу пан Шардон, — мовила маркіза із зухвалою й водночас ласкавою гримаскою, — облишить діяльність, яка може поставити його опікуна в незручне становище. Якщо він хоче домогтися королівського указу, що дозволив би йому розлучитися з жалюгідним прізвищем батька й узяти прізвище матері, він повинен негайно стати нашим.

-— Не мине й двох місяців, як я це зроблю, — пообіцяв Люсьєн.

— Гаразд,— сказала маркіза,— я поговорю зі своїм батьком і дядечком, вони служать при дворі й, думаю, замовлять за вас слово перед канцлером.

Посол і обидві жінки зразу вгадали, де вразливе місце Люсьєна. Одурманений аристократичною розкішшю, поет зазнавав невимовного приниження, чуючи, як його називають Шардоном, у той час, коли в салопах він зустрічав тільки чоловіків із гучними титулами й іменами. Ця прикрість повторювалася щоразу, коли Люсьєн бував у світському товаристві. А ще тяжче ставало в нього на душі, коли він повертався до турбот свого ремесла після відвідин вищого світу, куди він виїздив, як годилося, в кареті й зі слугами — правда, все це належало Коралі. Люсьєн навчився їздити верхи і тепер міг гарцювати біля карети маркізи д’Еспар, панни де Туш або графині де Монкорне — привілей, якому він так эаздрив у перші дні свого життя в Парижі. Фіно охоче влаштував своєму незамінному працівникові вільний вхід у Оперу, де Люсьєн прогайнував не один вечір; відтоді він прилучився до обраного кола тогочасних молодих денді. Поет дав на честь Растіньяка і своїх світських друзів розкішний сніданок, але припустився помилки, влаштувавши його в помешканні Коралі; він був надто юний, надто поет і надто довірливий, щоб розуміти певні відтінки поводження; а хіба могла навчити його всіх тонкощів життя актриса, дівчина чарівна, але без ніякого виховання? Провінціал цілком простодушно дав зрозуміти молодикам, настроєним до нього недоброзичливо, що з актрисою його поєднують спільні інтереси, а таким взаєминам потай заздрить кожен юнак і видимо кожен осуджує. Того ж таки вечора Растіпьяк нещадно глузував із Люсьєна; і хоч сам він тримався у вищому світі теж за допомогою коханки, але так уміло додержував правил пристойності, що будь-яке лихослів’я на свою адресу мав усі підстави вважати за наклеп— ництво. Люсьєн швидко навчився грати у віст. Карти стали його пристрастю. Коралі, готова на все, аби запобігти появі суперниці, не тільки не картала Люсьєна, а навіть заохочувала його марнотратство в тому засліпленні глибокого почуття, коли існує лише те, що відбувається тепер і коли заради скоромипущої насолоди жертвують усім, навіть майбутнім. Вчинки по-справжньо— му закоханої людини дуже схожі на дитячі витівки: та сама нерозважливість, необачність, безпосередність, ті самі сльози і сміх.

В ті часи процвітало товариство молодиків, багатих, а то й бідних, прозваних марнотратниками життя, які жили по-гультяйському і цілком безтурботно, маючи славу великих любителів смачно попоїсти, а надто випити. Ці гульвіси бездумно розкидалися грішми і звеселяли своє існування — не так безумне, як бурхливе, — досить-таки грубими розвагами; для них не було нічого неможливого, і вони похвалялися своїми витівками, що, зрештою, не виходили за певні межі; жвавий і дотепний розум скрашував їхні бешкетні подвиги, і годі було на них гніватись. Ніщо так яскраво не свідчить про ту безвихідь, у яку загнала Реставрація молодь. Молоді люди, не знаючи, до чого прикласти свої сили, кидались не тільки у журналістику, в змови, у літературу й мистецтво, вони також розтринькували себе в шаленій гульні — так багато було в юної Франції живодайних соків і буйної сили І Охоча до праці, ця чудова молодь домагалася влади й розваг; маючи потяг до мистецтва, вона жадала скарбів; маючи схильність до гультяювання, вона розбуркувала свої пристрасті; всіма способами прагнула вона створити собі становище, але політика всюди ставила їй перепони. Марнотратники життя майже всі були люди високих обдарувань; декотрі загинули в цій атмосфері, що розслабляла душу й тіло, декотрі вижили. Найславетніший із них, найдотепніший, Растіпьяк кілець кінцем під керівництвом де Марсе став на шлях серйозної діяльності й досяг успіху. Розваги, яким віддавалися ці молоді люди, здобули таку відомість, що стали темами для кількох водевілів. Люсьєна ввів у те товариство молодих баламутів Блонде, й наш поет красувався там поруч із Біксіу, одним з найневтомніших злих дотепників того часу. Отож протягом усієї зими Люсьєнове життя було суцільними гульбищами, що уривалися тільки легкою працею для газет; він і далі друкував невеличкі статейки, і йому коштувало неймовірних зусиль написати вряди-годи кілька сторінок бездоганної, глибоко продуманої газетної прози. Але творча праця була винятком, поет повертався до неї лише під гнітом нужди: звані сніданки, обіди, веселі прогулянки, світські вечірки, гра в карти забирали майже весь його час, а решту він віддавав Коралі. Люсьєн намагався не думати про завтрашній день. Втім, він бачив, що всі його вдавані друзі живуть, як і він; про майбутнє жоден із них не замислювався, а від турбот про день сьогоднішній їх рятували дорого оплачувані проспекти книго— торговців, а також "премії" за статті, необхідні видавцям для їхніх ризикованих спекуляцій. Прийнятий у світ газетярства й літератури на рівних правах із ІНШИМИ, Люсьєн незабаром зрозумів, які неподоланні перешкоди постануть перед ним, якщо він спробує піднестися вгору: кожен погоджувався мати його за рівного, але ніхто не захотів би визнати його вищість. Ось так непомітно для самого себе він зрікся літературної слави, дійшовши висновку, що легше досягти успіху на терені політики.

"Інтриганство не так розбуджує суперечливі пристрасті, як талант, бо приховані підступи не привертають нічиєї уваги, — якось сказав Люсьєпові Шатле, коли вони вже помирились. — Вміння інтригувати дає більше користі, ніж талант; з нічого воно створює щось, тоді як величезні можливості таланту найчастіше приносять людині нещастя".

У цьому житті, де день завтрашній наступав на п’яти сьогоднішньому, й між гульнею та бенкетами зовсім не лишалося часу для обіцяної роботи, Люсьєн домагався своєї головної мети: він став своєю людиною у світському товаристві, він упадав коло пані де Баржетон, коло маркізи д’Еспар, коло графині де Монкорне, він не пропускав жодної вечірки в панни де Туш; він з’являвся у вищому світі і їхав на розважальну прогулянку зразу після званого обіду, влаштованого авторами або видавцями; він ішов з якої-небудь великосвітської вітальні заради вечері, програної в заклад; пустопорожні паризькі балачки та гра в карти занапащали його обдарування, і так ослаблене розгульним життям. Поет утратив ясність розуму та розсудливість, що допомагають спостерігати за оточенням і виявляти те особливе чуття, без якого вискочням доводиться нелегко; Люсьєн розучився відрізняти хвилини, коли пані де Баржетон поверталася до нього, від хвилин, коли вона віддалялася, ображена, він не відчував, коли вона прощала його, а коли проклинала знов. Помітивши, що суперник досі плекає якісь надії, Шатле став приятелем Люсьєна і втягував його в нові й нові гульбища, які висмоктували з нього всі сили. Спочатку із Шатле заприятелював Растіньяк, котрий заздрив землякові й побачив у бароні надійнішого спільника, ніж Люсьєн. А вже через кілька днів після того як відбулася зустріч ангулемських Петрарки й Лаури, Растіньяк помирив поета й пристаркуватого чепуруна часів Імперії за розкішною вечерею в "Роше де Кан— каль". Повертаючись удосвіта і прокидаючись опівдні, Люсьєн не міг опертися спокусам домашнього кохання, що завжди було напохваті. Ну а лінощі породжували байдужість до найчудовіших рішень, прийнятих у хвилини, коли Люсьєн бачив своє становище у справжньому світлі; його воля дедалі слабшала і вже не подавала голосу навіть під тиском найневідкладнішої нужди. Легковажне життя Люсьєна спершу тішило Коралі, й вона навіть заохочувала його до такої легковажності, вбачаючи у ній та у створених нею буденних потребах запоруку тривалої прихильності, але кінець кінцем ця ласкава й ніжна жінка знайшла в собі мужність нагадати милому про необхідність працювати, і їй не раз довелося повторювати йому, що за місяць він заробив зовсім мало. Поет та його коханка зі страхітливою швидкістю влізали в борги. Півтори тисячі франків, які лишилися від продажу "Стокроток", а також перші зароблені Люсьєном п’ятсот франків незабаром розійшлися. За три паступні місяці статті принесли Люсьєнові не більше як тисячу франків, і все ж таки йому здавалося, що віп працював надміру. Але Люсьєн уже засвоїв притаманне марнотратникам життя легке ставлення до боргів. Мовляв, борги тільки до лиця молодикові, не старшому за двадцять п’ять років, а от пізніше їх уже ніхто йому не простить. Слід зазначити, що по-справжньому поетичні, але наділені слабкою волею душі, постійно заклопотані тим, щоб передавати своє відчуття світу в образах, ніколи не виявляють уваги до ближнього, без чого годі обійтись, коли ти хочеш знати життя. Поети більше полюбляють просто вбирати у себе враження, ніж цікавитися відчуттями інших і вивчати, як саме людина сприймає світ.