Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

— Ти маєш сонети — вони й створять тобі тріумф Петрарки. Хіба цієї слави тобі мало.

— Без Лаури й жовтого металу? — вигукнув Доріа, чий римований жарт усі зустріли оплесками та сміхом.

— Faciamus experimentum in anima vili— 8 усмішкою відповів Люсьєн Мішелеві.

— Лихо тим, кого газета обмине критикою і чию першу книжку вже увінчають лаврами! Таких письменників, немовби святих, заховають у ніші, й ніхто більше не зверне на них уваги, — сказав Верну.

— їм казатимуть, як сказав Шансене маркізові де Жанлі, що аж надто закохано видивлявся на його дружину: "Приятелю, ви своє вже отримали", — мовив Блонде.

— У Франції успіх знищує, — озвався Фіно. — Ми надто заздрісні й тому намагаємось примусити і себе, й інших якомога скоріше забути про успіх ближнього.

— Суперечність — джерело життя в літературі, — сказав Клод Віньйон.

— Як і в природі, де життя виникає 8 боротьби двох начал! — вигукнув Фюльжанс. — Перемога одного над другим — це смерть.

^ Як і в політиці, — докинув Мішель Кретьєн.

— Ми це щойно довели на ділі, — підхопив Лусто. —

За один тиждень Доріа продасть дві тисячі примірників Натанової книжки. А завдяки чому? Бо найлегше створити славу тій книжці, на яку шалено нападали.

— А після такої-от статті, — сказав Мерлен, піднявша вгору відбиток завтрашнього номера своєї газети, — як не розпродати всього видання?

— Прочитайте мені статтю, — попросив Доріа. — Я лишаюся книготорговцем, навіть коли вечеряю.

Мерлен прочитав похвальну статтю Люсьєна, яку все товариство зустріло оплесками.

— Ну хіба могла з’явитися ця стаття без першої? — вапитав Лусто.

Тоді Доріа дістав із кишені відбиток третьої статті Люсьєпа й почав читати. Фіно уважно слухав: стаття призначалася в другий номер його журналу, і як головний редактор він перебільшував свій захват.

— Якби Боссюе жив у нашому столітті, панове, віп написав би достоту так, — заявив він.

— Охоче вірю, — сказав Мерлен. — Якби Боссюе жив сьогодні, він став би газетярем.

— За Боссюе Другого! — вигукнув Клод Віньйон, підіймаючи келих і насмішкувато вклоняючись Люсьєпові.

— За мого Христофора Колумба! — відповів Люсьен, підіймаючи тост за Доріа.

— Бравої — вигукнув Натан.

— Це в нього таке прізвисько? — лукаво запитав Мерлен, переводячи погляд з Фіно на Люсьєпа.

— Якщо ви провадитимете в такому ж дусі, — втрутився Доріа, — ми зовсім загубимо нитку розмови, а добродії комерсанти,— провадив він, кивнувши на Матіфа й Камюзо, — взагалі нічого не зрозуміють. "Жарт — це нитка, — сказав Бонапарт. — Де тонко, там і рветься".

— Панове, ми з вами свідки просто-таки надзвичайного випадку — незбагненного, нечуваного, дивовижного. Всі ми захоплені, що наш друг так швидко перетворився з провінціала на журналіста.

— Він народився журналістом, — сказав Доріа.

— Діти мої, — почав Фіно, підводячись із пляшкою шампанського в руці, — ми підтримували перші спроби нашого гостинного хазяїна, ми підбадьорювали його на шляху до успіху, й він перевершив найсміливіші наші надії. Він витримав випробування, написавши за якихось два місяці кілька блискучих, нам усім відомих статей. Я пропоную посвятити його в журналісти.

— Трояндовий вінок на відзнаку його подвійної перемоги! — вигукнув Біксіу, дивлячись на Коралі.

Коралі подала знак Береніці, й та пішла пошукати в картонних коробках актриси старі штучні квіти. Тільки-но гладка покоївка принесла ті квіти, зразу ж було сплетено великий вінок; кілька уже захмелілих гостей теж досить безглуздо прикрасили себе квітами. Фіно, виступивши в ролі верховного жерця, пролив на прегарні біляві кучері Люсьєна кілька крапель шампанського, вимовивши з кумедною урочистістю такі слова: "Ім’ям Гербового вбору, Поруки й Штрафу висвячую тебе в журналісти. Хай твої статті пишуться тобі легко!"

— Й будуть оплачені без відрахувань за пробіли! — докинув Мерлен.

У цю мить Люсьєн помітив засмучені обличчя Мішеля Кретьєна, Жозефа Брідо і Фюльжанса Рідаля; взявши капелюхи, вони вийшли під обурені вигуки інших гостей.

— Святенники й лицеміри! — сказав Мерлен.

— Фюльжанс був добрим хлопцем, — мовив Лусто, — але вони розбестили його своєю мораллю.

— Хто вони? — запитав Клод Віньйон.

— Похмурі молодики, які збираються в релігійно-філософському шинку на вулиці Чотирьох Вітрів, де вони трудяться з метою розкрити, в чому сенс існування людства... — відповів Блонде.

— О! О! О!

— Вони намагаються збагнути, чи людство обертається навколо власної осі, чи просто рухається вперед,— провадив Блонде. — Вони довго сперечались, обираючи між прямою лінією та кривою, біблійний трикутник здався їм позбавленим сенсу, і тоді з’явився невідомий пророк, який висловився за спіраль.

— Коли люди збираються докупи, вони можуть доміркуватись і до небезпечніших дурниць! — вигукнув Люсьєн, якому хотілося захистити Братство.

— Ти вважаєш ці теорії пустопорожнім базіканням? — запитав Фелісьєн Верну. — Настане час — і вони перетворяться на рушничні постріли або на гільйотину.

— Поки що ті хлопці тільки шукають найвищих істин па дні келихів із шампанським, прагнуть з’ясувати гу— мапітарну суть панталон і знайти пружинку, яка рухає всесвіт, — сказав Біксіу. — Вони підбирають скинутих з трону ідолів, таких, як Віко, Сен-Сімон, Фур’е. Я боюся, вони заморочать голову моєму сердешному Жозефу Брі— до.

— Це через них охолонув до мене Б’яншон, мій земляк і шкільний товариш, — сказав Лусто.

— Чи не навчають вони розумової гімнастики і не вправляють мізки? — спитав Мерлен.

— Не виключено, — відповів Фіно. — У всякому разі, я чув, ніби Б’яншон віддається таким фантазіям.

— Справді? — перепитав Лусто. — Але Б’яншон однаково стане славетним лікарем.

— То їхній вождь — д’Артез? — озвався Натан. — Той самий молодик, який збирається нас усіх проковтнути?

— Справжній геній — ось хто д’Артез! — вигукнув Люсьєн.

— Волію справжній шартрез! — сказав Клод Віньйон усміхнувшись.

Настала мить, коли кожен намагався розкрити душу сусідові за столом. Якщо розумних людей пориває на відвертість і вони готові віддати ключ до свого серця, можна не сумніватися, що хміль уже забив їм паморо— ки. За якусь годину всі Люсьєнові гості почували себе щирими приятелями; вони величали один одного знаменитостями, могутніми талантами, людьми, яким належить майбутнє. Люсьєн як хазяїн дому зберіг певну ясність думки; він вислуховував неймовірні софізми, що довершували його духовне розтління.

— Діти мої, — сказав Фіно, — ліберальній партії край треба пожвавити свою полеміку, але нині їй зовсім нема за що паплюжити уряд, і ви самі розумієте, в якій скруті опинилася опозиція. Хто з вас хоче написати брошуру з вимогою поновити право первородства? А ми б тоді підняли бучу проти таємних підступів двору. За роботу добре заплатять.

— Я, — сказав Гектор Мерлен. — Це збігається з моїми переконаннями.

— Твоя партія звинуватить тебе, що ти вводиш її в неславу,— заперечив Фіно.— Фелісьєне, займись-но ліпше

ти цією брошурою. Доріа її видасть, а таємницю ми збережемо.

— І скільки за неї дадуть? — запитав Верну.

— Шістсот франків. Ти підпишешся "граф К."

— Згода І — сказав Верну.

— То ви хочете підсадити "крячку" в політику? — знову втрутився до розмови Лусто.

— Це справа Шабо, перенесена в царину боротьби ідей,— сказав Фіно.— Урядові приписують пайчорніші задуми, й нацьковують на нього громадську думку.

— Мепе завжди глибоко дивуватиме уряд, який довіряє керівництво громадською думкою таким пройдам, як ми, — сказав Клод Віньйон.

— Якщо уряд з дурного розуму вступить у відкритий бій, — провадив Фіно, — проти нього почнуть шалені атаки; якщо він тільки викаже свою образу, це вже дасть нам привід загострити полеміку, викликати невдоволення в народі. Газета ніколи нічим не ризикує, тоді як влада ризикує всім.

— Франції нема й не буде, поки уряд не оголосить газети поза законом, — вів далі Клод Віньйон. — А ви з кожною годиною все більше процвітаєте, — обернувся він до Фіно. — Ви ті ж таки єзуїти — але без їхньої фанатичної віри, твердості намірів, дисципліни і згуртованості.

Всі повернулися до картярських столів. У перших променях світанку незабаром потьмяніли свічки.

— Твої друзі 8 вулиці Чотирьох Вітрів були смутні, немов засуджені на смерть, — сказала Коралі своєму коханому.

— Вони були суддями, — відповів поет.

— Судді не бувають такі занудні, — мовила Коралі.

Ось уже місяць Люсьєн щодня пропадав на звапих

вечерях, обідах, сніданках, балах — його затягло в бурхливий потік* у водоверть розваг і легкої праці. Він нічого не обмірковував наперед. Здатність зважувати за складних життєвих обставин — це печать сильної волі, якою ніколи не будуть позначені поети, люди слабкі або надто захоплені чисто духовними інтересами. Як і більшість газетярів, Люсьєн жив з дня на день, розтринькував гроші, тільки-но вони потрапляли йому до рук, жив, не думаючи про труднощі паризького життя, які час від часу пригнічували богему. Ошатністю своїх костюмів і манерами він тепер змагався з найславетпі— шпми чепурунами світського товариства. Коралі, як і всі фанатики, любила прикрашати свого ідола; вона розорялася, щоб нарядити коханого поета у той франтівський обладунок, про який він так мріяв під час своєї першої прогулянки в Тюїльрі. І ось у Люсьєна завелися чудові ціпки, прегарний лорнет, діамантові запонки, кільця для вранішніх краваток, персні з печаткою і чимало вишуканих жилетів під колір кожного костюма. Незабаром він здобув славу денді. Того дня, коли він з’явився серед гостей на світському рауті в німецького дипломата, його перевтілення пробудило потаємну заздрість у молодиків, що теж були серед запрошених на вечірку і мали славу законодавців паризької моди — таких, як де Марсе, Ванденес, Ажуда-Пінту, Максім де Трай, Растіньяк, герцог де Мофріньєз, Боденор, Манер— втль та інші. У світському товаристві чоловіки заздрять один одному чисто по-жіночому. Графиня де Монкорне і маркіза д’Еспар, на честь якої давався обід, посадовили Люсьєна між собою й навперейми кокетували з ним.

— Чому ви покинули вищий світ? — спитала його маркіза. — Він так хотів прийняти вас, віддати вам шану. Я розгпівана на вас, так і знайте. Ви заборгували мені візит, і я вас досі чекаю. Днями я бачила вас у Опері, проте ви не побажали підійти й навіть не вклонилися мені.

— Ваша кузина, маркізо, так безцеремонно дала мені зрозуміти...

— Ви пе знаєте жінок, — відповіла пані д’Еспар, уриваючи Люсьєна.