Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

Люсьєн, звичайно, не міг знати про невеличку змову, влаштовану проти нього людьми, яким дошкуляла в ту пору його газета, змову, що в ній брав участь і герцог де Реторе. Молодий вельможа наполохав товариство маркізи д’Еспар своїми розповідями про Люсьєнів розум. Пані де Баржетон попросила його розвідати, які в журналіста наміри, і герцог якраз і сподівався зустрітися з ним у Амбігю-Комік. Не шукайте в цьому умисного підступу: ні люди зі світського товариства, ні газетярі не копали глибоко. Ні ті, ні ті не зоирались налаштовувати якусь пастку, їхній макіавеллізм, так би мовити, проявлявся майже підсвідомо і полягав у тім, щоб бути завжди напоготові, скористатися як злом, так і добром, вичікуючи хвилини, коли пристрасть віддасть жертву до їхніх рук. На вечері у Флоріни молодий герцог розгадав характер Люсьена, і тепер він вирішив зіграти на його гонорі й випробувати на ньому свої здібності дипломата.

Коли вистава закінчилась, Люсьєн негайно прдався на вулицю Сен-Фіакр, щоб написати там рецензію. Його критика була умисне дошкульна і в’їдлива; він розважався, випробовуючи свою могутність. Мелодрама була краща за п’єсу, поставлену в Драматичній панорамі, але Люсьєнові заманулося перевірити, чи здатен він, як його запевняли, зарізати добру п’єсу, а поганій створити успіх. Наступного дня, снідаючи з Коралі, він розгорнув газету, перед тим сказавши своїй коханці, що він розгромив Амбігю-Комік. І як же здивувався Люсьєн, коли зразу після своєї статті про пані де Баржетон та Шат— ле, він прочитав рецензію на виставу в Амбігю, але настільки підсолоджену за ніч, що хоч у ній і зберігся вось його дотепний аналіз п’єси, висновки звідти можна було зробити тільки сприятливі. Його рецензія, напевне, забезпечила повний розпродаж квитків. Люсьєн не на жарт розлютився; він вирішив поговорити з Лусто. Він уже вважав себе незамінним і не бажав, щоб ним по— пихали, мали його за дурника. Аби остаточно зміцнити своє становище, він написав для тижневика Доріа й Фіно статтю, в якій підсумував і зважив усі погляди, висловлені з приводу Натанової книжки. Потім, увійшовши в смак, тут-таки настрочив один зі своїх дописів для розділу "Розмаїтості" газетки Лусто. Молоді журналісти схильні піддаватись пориву, вони вкладають у свої перші статті надто багато зусиль та хисту й нерозважливо розтринькують квіт свого обдарування. Щоб звільнити для Флоріни й Коралі вечір, директор Драматичної панорами того для давав першу виставу водевілю. Вечеря мала відбутися зразу після спектаклю. Лусто приїхав забрати Люсьєпову рецензію на цей водевільчик, написапу заздалегідь, після генеральної репетиції, щоб не затримувати підготовку, номера. Коли Люсьєн прочи-

тав приятелеві одну 8І своїх чарівних розмаїтостей на теми паризького життя, які створювали газеті неабияку славу, Етьев поцілував його в обидва ока й пазвав добрим генієм газети.

— У такому разі ндвіщо ти перекручуєш зміст моїх ртатей? — зацитав Люсьєн, якиц написав той блискучий н^рис тільки для того, щоб надати більшої сили своєму обуренню.

— Я перекручую?! — вигукнув Лусто.

•— Ну а хто ж спотворив мою статтю?

— Ти, друже, просто ще мало обізнаний з нашими справами, — сказав Етьєн сміючись. — Амбігю передплачує в нас двадцять примірників, причому ми даємо їм тільки дев’ять: директорові, капельмейстерові, режисе— ррві, їхнім коханкам і трьом співвласникам театру. Кожен із бульварних театрів у такий спосіб виплачує газеті вісімсот франків. Ще стільки ж дають квитки на лржі, що їх надсилають Фіно, та й актори і автори п’єс передплачують по кілька примірників. Виходить, шахрай отримує на Бульварах вісім тисяч франків. Це все малі театрики — тож уяви собі, скільки він лупить з великих! Тепер зрозумів? Ми повинні бути вельми поблажливі...

— Я зрозумів, що мені не вільно висловлювати свою думку.

— Ет! Чи тобі не однаково, коли ти з цих ясел годуєшся? — вигукнув Лусто. — Крім того, хлопче, чим тобі: так дозолив цей театр? Має ж бути якась причина для розгрому вчорашньої вистави? Громити, аби тільки громити, означало б шкодити добрій славі газети. Якщо цотім ми й затавруємо когось по справедливості, це вже не справить ніякого враження. Директор чимсь тобі не догодив?

— Віп не виділив для мене місця.

— Л, тоді зрозуміло, — кивнув Лусто. — Я покажу директорові рукопис твоєї статті і скажу, що я пом’якшив її, це тобі принесе більше користі, ніж стаття надрукована. Проси в нього завтра квитки, й він виписуватиме тобі по сорок щомісяця, а я відведу тебе до чоловіка, з яким ти домовишся про збут; він скуповуватиме їх у тебе зі знижкою у п’ятдесят відсотків проти їхпьої ціни. Театральними квитками торгують, як і книжками. Ти побачиш різновид Барбе — проводиря клаки. Він живе тут, неподалік; ми маємо час, ходімо до нього..*

— Але ж Фіно вдається до пегідппх махінацій! Він визискує таланти, він, по суті, лупить незаконні податки. Рано чи пізно правосуддя...

— Які дурниці! Та ти з неба впав! — вигукнув Лус— то. — За кого ти маєш Фіно? Під удаваною простодушністю, під виглядом Тюркаре, під невіглаством і тупістю ховається лукавство капелюшника — адже Фіно його нащадок. Хіба не бачив ти в його барлозі, в редакції газети, старого солдата часів Імперії, дядька нашого Фі— БО? Будучи людиною, на яку у всьому можна покластись, він до того ж має славу дурня — а це якраз те, чого треба Фіно. Бо саме дядько бере участь у всіх сумнівних грошових оборудках. У Парижі тому, хто пнеться вгору, дуже зручно мати біля себе помічника, завжди готового ввести себе в неславу. В політиці, як і в газетярському ділі, теж трапляється безліч випадків, коли начальству краще триматися осторонь. Якби Фіно вибився у політичні діячі, він би зробив свого дядька секретарем, щоб той стягував для нього данину, як то заведено в установах, коли йдеться про вирішення будь— якої значної справи. Старий Жірудо на перший погляд справляє враження йолопа, але в нього досить тями, щоб бути таємним спільником. Крім того, він стоїть на варті й охороняє нас від надокучливих новачків, від скарг, від скандалів, і я не думаю, щоб у якійсь іншій редакції знайшовся рівний йому.

— Свою службу він справляє добре, — сказав Люсьєн, — я бачив його в ділі.

Етьєн і Люсьєн пішли на вулицю Фобур-дю-Тампль, де головний редактор газети зупинився біля будинку а гарним фасадом.

— Пан Бролар удома? — запитав він у воротаря.

— Отакої! — здивувався Люсьєн.— Верховода банди клакерів — і раптом пан?

— Мій друже, у Бролара двадцять тисяч ліврів ренти, усі драматурги, що пишуть для бульварних театрів, у нього в руках; він має на кожного з них відкритий поточний рахунок, як у банку. Авторські квитки та контрамарки йдуть на продаж. Бролар перекуповує і 8буває цей товар. Ось тобі трохи статистики — це наука вельми корисна, коли нею не зловживають. По півсотні дармових квитків щовечора в кожен театр — це складе двісті п’ятдесят квитків на день; отож, якщо в середньому квиток коштує сорок су, Бролар щодня виплачує авторам п’єс по сто двадцять п’ять франків і має шанс нажити на цьо:.іу стільки ж. Таким чином тільки на авторських квитках він має чотири тисячі франків на місяць, тобто сорок вісім тисяч франків у рік. Віднімемо тисяч двадцять на неминучі збитки, адже йому не завжди щастить продати квитки...

— Чому ж?

— По-перше, квитки, що йдуть у продаж через каси театру, підривають торгівлю дармовими квитками, які не забезпечують нумерованих місць. Театр лишає за собою право розпоряджатись місцями. Крім того, бувають погожі дні й бувають погані спектаклі. Враховуючи такі неминучі збитки, Бролар має по цій статті близько тридцяти тисяч на рік. Потім клакери — його головний промисел. Скажімо, Флоріна й Коралі виплачують йому данину; якби вони відхилили його домагання, їм би не щастило зривати оплесків, таких необхідних для кожної актриси, коли вона з’являється перед глядачами або йде зі сцени.

Лусто пояснював усе це майже пошепки, поки вони підіймалися сходами.

— Париж — дивовижне місто, — сказав Люсьєн. — Тут з усього мають вигоду.

Охайно вдягнена служниця провела двох газетярів до пана Бролара. Торговець квитками, який велично сидів у кабінетному кріслі перед великим округлим секретером, підвівся, побачивши Лусто. Бролар мав на собі сірий мельтоновий сюртук, панталони зі штрипками й був у червоних капцях, достоту як лікар або адвокат. Люсьєн побачив у ньому забагатілого простолюдина: нічим не примітне обличчя, сірі лукаві очі, руки клакера, безбарвна шкіра, на якій гульбощі лишили свої сліди, як лишає їх на даху дощ, волосся з просивиною і глухуватий голос.

— Ви прийшли, звичайно, заради панни Флоріни, а ви — задля панни Коралі, — сказав Бролар. — Я вас обох знаю. Будьте спокійні, добродію, — сказав він, звертаючись до Люсьєна, — я купую публіку в Жімназ, і я потурбуюся про вашу коханку й не допущу ніяких підступів проти неї.

— Від цього ми не відмовимося, шановний Броларе, — сказав Лусто. — Але ми прийшли домовитися про квитки, які надходять у редакцію від усіх бульварних теат

рів; мені — як головному редакторові, моему другові —

як рецензенту вистав. #

Л справді! Фіно ж продав свою газету. Мені про

це відомо. Добре йому живеться, вашому Фіно! У кінці тижня я даю на його честь обід. Якщо бажаєте зробити мені приємність, ласкаво прошу разом з вашими подругами. Буде бенкет на всю губу, в мене зберуться Адель Дюшої, Дюканж, Фредерік дю Пті-Мере, панна Мілло, моя коханка. Ми добре розважимось! І, звичайно ж, досхочу вип’ємо!

— Дюканжеві, мабуть, доводиться сутужпо. Він програв процес. #

— Я позичив йому десять тисяч франків, успіх "Ка— ласа" дозволить йому повернути борг. Дюканжа треба було підбадьорити. Він людина розумна, здібна...

Люсьснові здалося, наче він марить: ватаг клаки брався оцінювати талант письменника!

— Коралі домоглась великого успіху, — сказав Бро— лар з виглядом знавця. — Якщо вона шануватиметься, я таємно підтримаю її проти можливих підступів під час її дебюту в Жімпаз. А знаєте, що я зроблю? Посаджу на галерею пристойно вбраних молодиків, вони сміятимуться і схвально перешіптуватимуться, одне слово, заохочуватимуть публіку до оплесків. Ось так виводять актрису в люди. Коралі подобається мені, й ви, мабуть, задоволені нею, вона щира дівчина.