Таємничий незнайомець - Твен Марк

А втім, якби вона мала нагоду з тиждень попрактикуватись, отак брехавши, то вже б і не турбувалася. Така наша людська вдача.

Мене тривожило, як Маргет житиме далі. Не могла ж Урсула щодня знаходити монети на дорозі. Навіть уже друга така знахідка викликала б підозру. Мені було соромно, що тепер, коли Маргет так потребує дружньої допомоги, я не завітаю до неї. Але винні в тому були мої батьки, а не я, і тут уже нічим не зарадиш.

Я ішов стежкою, настрій у мене був дуже пригнічений. Раптом я відчув надзвичайний приплив бадьорості й свіжості. Я так зрадів, що й слова не міг вимовити, бо вже знав — Сатана десь поблизу. Я помічав це за собою не раз. Через якусь мить Сатана йшов поряд зі мною, і я розповідав йому про свої клопоти й про те, що сталося з Маргет та її дядьком. Розмовляючи, ми дійшли до повороту й там побачили стару Урсулу, яка сиділа в затінку дерева й гладила худе бездомне кошенятко, що вмостилося в неї на колінах. Я запитав, звідки взялося кошеня. Урсула відповіла, що воно вийшло з лісу й ув’язалося за нею. Певне, воно залишилося без матері і без господарів, тож Урсула вирішила взяти кошенятко додому й доглядати його. Сатана озвався:

— Наскільки мені відомо, ви дуже бідуєте. То навіщо вам годувати ще одного їдця? Чому б не віддати кошеня комусь заможнішому?

Урсулу обурили його слова, і вона сказала:

— Може, ви його собі візьмете? З усього видно, ви багатий — он який у вас пишний одяг і панські манери! — Вона зневажливо пирхнула й вела далі: — Отаке вигадати — віддати бідолашне кошеня багатію! Таж багаті дбають лише про себе, тільки бідак поспівчуває бідакові, допоможе йому. Бідак та ще бог. Бог потурбується й про це кошенятко.

— Чому ви так вважаєте?

Урсула люто блиснула очима.

— Бо знаю! — відповіла вона. — Навіть горобчик не впаде на землю, щоб Господь того не бачив.

— Але ж горобець однаково падає. То яка різниця, бачить це бог чи ні?

Стара Урсула відкрила рота, але їй наче відібрало мову так її вжахнули слова Сатани. Коли ж нарешті спромоглася заговорити, то вибухнула:

— Геть звідси, шмаркачу, а то як візьму дрючка!

Я так перелякався, що слова не міг вимовити Я знав: Сатана з його ставленням до роду людського міг знічев'я вбити стареньку на місці та ще й сказати, як завжди, що таких, як вона, "хоч греблю гати". Але мій язик ніби приріс до піднебіння, і я не міг попередити Урсулу. Однак усе обійшлося. Сатана був спокійний — спокійний та байдужий. Я гадаю, Урсула не могла образити його, як жук-гнойовик не може образити короля. Крикнувши на Сатану, Урсула скочила на ноги так жваво, наче була зовсім молоденькою. Хтозна-скільки років минуло відтоді, коли вона отак підхоплювалася! То був вплив Сатани. Наче свіжий вітерець, він усюди вливав сили в немічних і хворих. Його присутність подіяла навіть на кошеня, і воно, сплигнувши на землю, погналося за листком. Вражена Урсула зовсім забула, що оце недавно гнівалась, і дивилася на кошеня, зачудовано похитуючи головою.

— Що з ним сталося? — запитала вона. — Адже ще хвилину тому воно ледве могло ходити.

— Ви просто не бачили котів цієї породи, — відказав Сатана.

Урсула не збиралась церемонитися з цим глузливим забродою і, недобре зирнувши на нього, мовила:

— Хто вас просив приходити сюди? Чого ви чіпляєтеся до мене, хотіла б я знати? Звідки вам відомо, кого я бачила, а кого ні?

— А чи доводилося вам бачити кошеня, в якого пухирці на язичку звернені назовні, а не всередину?

— Н-ні... та і вам, мабуть, теж!

— Ану спробуйте помацати язичок у цього кошеняти.

Урсула стала раптом дуже спритною, однак кошеня було

ще спритнішим, вона ніяк не могла його зловити й мусила відступитися. Тоді Сатана сказав:

— Назвіть його як-небудь. Може, воно відгукнеться й підійде.

Урсула почала кликати кошеня, називаючи його різними іменами, але воно й вухом не вело.

— Спробуйте назвати його Агнесою.

Кошеня відгукнулося на "Агнесу" й підбігло до Урсули. Вона помацала йому язичок.

— Ай справді! — вигукнула вона. — Чесне слово, так і є! Зроду не бачила таких кішок. Це ваша?

— Ні.

— Звідки ж ви знаєте, як її кличуть?

— Усіх кішок цієї породи кличуть Агнесами. На інші імена вони не озиваються.

Урсула була ошелешена.

— Ну хіба не диво! — Раптом тінь тривоги майнула по обличчі старенької, в її душі прокинулися забобонні передчуття. Вона знехотя опустила кошеня на землю й промовила: — Мабуть, хай краще йде собі... Я не боюся, ні... нема чого боятись. Але священик казав... і люди теж розповідали... я чула не раз. Та й кошеня вже ніби оклигало, само собі дасть раду. — Вона зітхнула й подалася геть, бурмочучи: — А гарненьке кошенятко, їй-богу, добре було б залишити його собі... а то вдома так сумно, так самітно цими неспокійними днями... Панночка Маргет така зажурена, сама лише тінь від неї зосталась, а старий господар у в’язниці.

— Дуже шкода, що ви не берете собі цього кошеняти, — мовив Сатана.

Урсула швидко обернулася, ніби тільки й чекала, щоб хтось заохотив її взяти кошеня.

— Чому? — з жалем запитала вона.

— Бо кішки цієї породи приносять щастя.

— Приносять щастя? Справді? А ви певні? Яке ж щастя вони приносять?

— Вони приносять принаймні гроші.

Урсула була розчарована.

— Гроші? Гроші з кішки? Вигадки! В нашому селі кішки не продаси: люди в нас їх не купують, навіть і задурно не беруть.

Вона повернулася, зібравшись піти.

— Я й не кажу продавати. Я маю на увазі, що з неї ви матимете прибуток. Кішки цієї породи звуться Кішками Щастя. Той, хто має таку кішку, щоранку знаходить у своїй кишені чотири срібних гроші.

Я побачив, як Урсула спаленіла від обурення. Вона була ображена. Не інакше, як цей хлопець знущається з неї! Засунувши руки в кишені, Урсула випросталась, щоб виповісти Сатані, якої вона про нього думки. Вона аж кипіла з люті. Розкрила рота, але, вимовивши ледве три уїдливих слова, раптом замовкла. Злість на її лиці поступилася місцем подиву, недовірі, страху... Вона повільно вийняла руки з кишень, розтулила пальці й втупилась у долоні. На одній лежала монета, яку ми дали їй сьогодні, а на другій — чотири срібних гроші. Якусь хвилю вона дивилась на монети, наче боялася, ш,о вони от-от зникнуть, а потім палко вигукнула:

— Так це правда... правда! Мені дуже соромно, я прошу мені пробачити, мій дорогий пане й благодійнику! — І, кинувшись до Сатани, почала, як заведено в Австрії, обціловувати його руки.

Десь у глибині душі Урсула, певне, усвідомлювала, що кішка зачарована і є знаряддям диявола, але так навіть і краще, бо можна бути впевненою, що угоди додержуватимуть твердо, гроші на утримання родини надходитимуть щодня. У грошових справах навіть найпобожніші наші селяни вважали більш надійним укласти договір з дияволом, ніж з архангелом. Урсула з Агнесою на руках подалася додому. Як би я хотів бути на її місці, адже вона зараз побачить Маргет!

Тут я затамував подих, бо ми вже опинилися в будинку отця Пітера. У вітальні стояла Маргет і вражено дивилася на нас. Вона була змарніла та бліда, але я знав, що в при сутності Сатани їй покращає. Так і сталось. Я познайомив з нею Сатану, тобто Філіпа Траума. Ми сіли й почали розмовляти. Всі почували себе дуже невимушено. В нашому селі люди прості, і коли нам гість до вподоби, ми радо його приймаємо. Маргет поцікавилась, як це ми ввійшли, що вона не почула. Траум відповів, що двері були відчинені, ми ввійшли й трохи почекали, поки вона озирнеться й привітає нас. Але він сказав неправду. Двері були замкнені, ми потрапили в дім якось інакше — пройшли крізь стіни, чи крізь дах, чи спустилися комином, чи ще як. А втім, коли Сатана хотів, щоб йому повірили, йому завжди вірили. От і Маргет цілком задовольнилася його поясненнями. До того ж її увагою заволодів сам Траум, вона очей з нього не зводила, такий він був красень. Я був щасливий і пишався ним. Я сподівався, що Сатана покаже які-небудь чудеса, але дарма. Здавалось, його цікавило зараз лише одне — якомога швидше заприятелювати з Маргет і якомога більше наговорити всяких побрехеньок. Сатана сказав, що він сирота. Маргет стало жаль його. Її очі зволожилися. Він додав, що ніколи не бачив матінки, вона вмерла, коли він був іще малою дитиною, а в татуся розладнане здоров’я і жодних статків — принаймні таких, які ціняться на землі. Зате в нього є дядько в далеких тропічних країнах, дуже заможний, власник великої монополії, і гой дядько, до речі, утримує його. Варто було Траумові згадати про щедрого дядька, як Маргет подумала про свого, і на її очах знову виступили сльози. Вона сподівається, сказала Маргет, що коли-небудь їхні дядечки зустрінуться. Я аж здригнувся. Філіп сказав, що й він такої думки. Я знову затремтів.

— Може, і справді вони зустрінуться! — промовила Маргет. — Ваш дядечко багато подорожує?

— О так, він їздить по всьому світі, має всюди справи.

Отак вони балакали собі, і бідолашна Маргет на хвилю забула про всі свої печалі. Мабуть, за останні дні їй вперше випала така приємна й весела година. Я бачив, що Філіп їй сподобався; а втім, я знав це наперед. А коли він сказав, що вчиться на священика, то сподобався їй ще більше. Потім він пообіцяв, що влаштує їй перепустку до в’язниці, щоб вона побачилася з дядьком, і цим остаточно здобув її прихильність. Філіп сказав, що подарує вартовим яку-небудь дрібничку; він велів Маргет приходити до в’язниці надвечір, коли стемніє, і нічого не казати, а "просто показати оцей папірець при вході й виході". Він надряпав на аркушику якісь химерні знаки й віддав їй. Маргет щиро подякувала і відразу почала чекати, коли ж повечоріє. Річ у тому, що за тих давніх жорстоких часів в’язням не дозволяли побачень з близькими, і, бувало, вони роками сиділи в камері, ні разу не побачивши рідного обличчя. Я вирішив, що знаки на папері — якісь заклинання, і вартові пропустять Маргет, не розуміючи, що роблять, і відразу ж про це забудуть. І справді, все відбулося саме так.

Урсула просунула голову в двері й мовила:

— Вечеря готова, панночко.

Тут вона побачила нас, перелякалася, поманила мене до себе і, коли я підійшов, запитала, чи ми не розповіли Маргет про кішку. Я відповів, що ні; тоді вона заспокоїлась і попросила мовчати й далі, а то панночка Маргет ще подумає, ніби це диявольська кішка, пошле по священика, той виконає обряд очищення, позбавить кішку чарівної сили — і плакали тоді грошики.