Алеф - Борхес Хорхе Луїс

Невмирущий

Сесілії Інхеньєрос

Solomon saith: There is no new thing upon the earth. So that as Plato had an imagination, that all knowledge was but remembrance; so Solomon given his sentence, that all novelty is but oblivion.

Francis Bakon. "Essays", LVIII [213]

У Лондоні на початку червня 1929 р. антиквар Джозеф Картафіл{350} зі Смірни запропонував княгині де Люсенж шість томів "Іліади" Попа (1715–1720 рр.) форматом у малу чверть. Княгиня купила запропоновані їй книжки й при цьому обмінялася кількома словами з продавцем. Це був, за її словами, чоловік худий і виснажений, зі шкірою землистого кольору, сірими очима й сірою бородою, з навдивовижу невиразними рисами обличчя. Він легко розмовляв кількома мовами, хоча й робив при цьому безліч помилок: за кілька хвилин перейшов з французької на англійську, а з англійської – на загадкову суміш іспанської мови, якою користуються в Салоніках, та португальської говірки Макао{351}. У жовтні княгиня почула від одного пасажира, який мандрував на "Зевсі", що Картафіл помер у морі, коли повертався у Смірну, й що поховали його на острові Іос. В останньому томі "Іліади" вона знайшла цей рукопис.

Оригінал був написаний англійською мовою й містив у собі безліч латинських запозичень. Ми пропонуємо увазі читачів його буквальний переклад.

І

Пригадую, мої поневіряння почалися в одному із садів у Фівах Стобрамних{352} у той час, коли імператором у Римі був Діоклетіан{353}. Я уже встиг узяти участь у кількох єгипетських війнах, що завершилися зовсім недавно, хоча й не зажив там слави, й був тепер трибуном легіону, який розташувався постоєм у Береніці, на березі Червоного моря: лихоманка й чаклунство вкоротили віку багатьом з тих, котрі воліли б зустріти свою смерть у битві, від гострої криці. Мавританці були розбиті; земля, на якій раніше стояли бунтівничі міста, тепер навіки перейшла у володіння Плутона{354}; і марно переможена Александрія благала в цезаря пощади; не минуло й року, як легіони здобули повний тріумф, і я навіть не встиг як слід подивитися в очі Марсу. Я був цим вельми засмучений і, либонь, саме тому подався в глиб неозорої й моторошної пустелі шукати таємниче Місто Невмирущих.

Мої поневіряння почалися, як я вже згадував, в одному саду, у Фівах. Усю ту ніч я не спав, бо на серці мені було тривожно. Я піднявся з ліжка ще до світанку; мої раби спали, а в небі висів місяць того самого кольору, що й безкраї піски. На обрії з'явився вершник – він наближався, геть виснажений і закривавлений. За кілька кроків від мене він зіскочив з коня. Ледь чутним, але дивно напруженим голосом він запитав латиною, як називається річка, що текла попід мурами міста. Я відповів йому, що це річка Єгипет, яка живиться дощами.

– Я шукаю зовсім іншу річку, – сумно відповів мені він, – таємничу річку, чиї води змивають з людей смерть.

Темна кров струменіла з його грудей. Він розповів, що його батьківщина в горах, по той бік Гангу, і що в тих горах люди переконані: якщо йти все на захід і на захід, туди, де кінчається світ, то дійдеш до річки, води якої дають безсмертя. І він додав, що там, на самому краю землі, стоїть Місто Невмирущих – місто бастіонів, амфітеатрів і храмів. Ще й на світ не зазоріло, як він помер, а я вирішив відшукати те місто й ту річку. Кілька полонених мавританців, допитаних за допомогою ката, підтвердили розповідь подорожнього; один згадав про Єлисейські поля, розташовані на самому краю світу, де люди живуть дуже довго; другий – про гірські верховини, серед яких народжується Пактол, і тамтешніх верховинців, що живуть сто років. У Римі я розмовляв з філософами, які схилялися до думки, що побільшувати тривалість людського життя, – це те саме, що надовше розтягувати агонію та примушувати людину помирати не один раз. Я навіть не знаю, чи повірив я бодай на якусь мить в існування Міста Невмирущих; гадаю, з мене тоді було цілком досить того, що я прагнув податися на його пошуки. Флавій, проконсул Ґетулії{355}, дав мені на допомогу двісті своїх солдатів. Набрав я і найманців, які запевняли, що знають дорогу, але потім розбіглися найпершими.

Наступні події майже стерли з пам'яті спогад про перші дні нашої подорожі. Ми вирушили з Арсіної{356} й заглибилися в гарячу пустелю. Перейшли через країну троглодитів, які пожирають змій і ще не навчилися користуватися словом; потім – землю ґарамантів, які мають жінок у спільному користуванні й годуються лев'ячим м'ясом; далі – країну авґілів, які поклоняються тільки Тартарові{357}. Мандрували ми й через інші пустелі, де пісок чорний, як вугілля; де пересуватися можна тільки вночі, бо денна спека нестерпна. Здалеку я побачив гору, що дала своє ім'я Океанові: на її схилах росте молочай, що знешкоджує отруту, а на вершині живуть сатири, народ брутальний і небезпечний, схильний до любострастя. Нам здавалося неймовірним, щоб у цих варварських краях, де земля плодить тільки страховищ, могло знайти собі прихисток уславлене місто. Проте ми просувалися далі й далі, бо повернутися назад для нас було б ганьбою. Декотрі зухвальці спали, не затуляючи обличчя від місячного проміння, – їх спопелила лихоманка; інші знайшли божевілля й смерть у застояній воді підземних колодязів. І тоді мої люди почали розбігатися; потім – бунтувати. Щоб придушити ті заколоти, я не вагався застосовувати найжорстокіші заходи покарання. Я наказував іти вперед і вперед, аж поки один центуріон не остеріг мене, що заколотники (прагнучи помститися мені за те, що я розіп'яв одного з них) змовилися мене вбити. Тоді я покинув табір разом з кількома солдатами, що залишилися мені вірні. В пустелі я розгубив їх посеред піщаних ураганів і темної ночі. Мене поранило стрілою, яку пустив із лука один критянин. Кілька днів я блукав, не знаходячи й краплі води, а може, то був один нескінченний день, подовжений пекучим сонцем, лютою спрагою і страхом померти від спраги. Я пустив повіддя й віддався на волю свого коня. Коли розвиднілося, на обрії забовваніли піраміди та башти. В болісному запамороченні мені примарився невеликий і чистенький лабіринт. У самому його центрі стояв глек з водою; я майже торкався його руками, я бачив його очима, але ходи лабіринту були такими заплутаними й підступними, що я знав: я помру раніше, ніж добудуся до нього.

II

Прийшовши до тями після цього кошмару, я побачив, що лежу зі зв'язаними руками у видовженій і неглибокій кам'яній ніші, не більшій за звичайну могилу й видовбаній у крутому схилі гори. Краї цієї заглибини були вологі, радше вичовгані часом, аніж відшліфовані зусиллями людей. Моє серце болісно калатало, і я знову відчув, що мене спопеляє спрага. Я вистромив голову зі своєї ями й слабко закричав. Біля підніжжя гори нечутно котив свої води каламутний потік, пробиваючись крізь пісок та купи сміття; а на його протилежному березі сяяло у променях надвечірнього чи вранішнього сонця Місто Невмирущих – було очевидно, що це воно. Я побачив мури, арки, монументальні фасади та форуми. Близько сотні неоднакових і нерівномірно розташованих ямок, схожих на мою, виднілися на схилі гори та в долині. В піску були вириті неглибокі окопи. З усіх цих жалюгідних заглибин та ніш вигулькували голі люди з сірою шкірою й розкудланими бородами. Мені здалося, я їх упізнав: вони належали до тих дикунів-троглодитів, чиє бридке плем'я населяє береги Аравійської затоки та ефіопські печери. Я не здивувався б, якби довідався, що вони не знають людської мови й пожирають змій.

Нестерпна пекуча спрага додала мені сміливості. Побачивши, що піщаний берег усього лише за якихось тридцять футів від мене, я заплющив очі й зі зв'язаними за спиною руками покотився вниз по схилу. Я занурив закривавлене обличчя в каламутну воду й став хлебтати її, як це роблять звірі, коли приходять на водопій. І перш ніж знову провалитися в маячню та марення, я, сам не знаю чому, промовив кілька слів грецькою мовою: "Багаті жителі Зели{358}, що п'ють води Езепа…"

Не знаю, скільки днів і ночей прокотилося наді мною. Неспроможний повернутися під захист печер, лежачи голий і страждаючи від лютого болю на цьому невідомому піщаному березі, я не міг опиратися тому, що сонце й місяць нещадно гралися моєю гіркою долею. Схожі у своєму дикунському стані на наївних малих дітей, троглодити не допомагали мені ані вижити, ані вмерти. Даремно я благав їх, щоб вони заподіяли мені смерть. Одного дня я звільнився від пут, перетерши їх об гострий прискалок. А другого зіп'явся на ноги й спромігся вижебрати чи вкрасти – і це я, Марк Фламіній Руф, військовий трибун одного з римських легіонів – свій перший огидний кусень зміїного м'яса.

Палке прагнення побачити Невмирущих, доторкнутися до будівель надлюдського Міста проганяло від мене сон. Немов проникнувши в мої наміри, не спали й троглодити; спочатку я подумав, вони стежать за мною; потім – що вони заразилися моїм неспокоєм, як заражаються цим собаки. Щоб покинути селище тих дикунів, я обрав надвечірній час, коли вони виявляли найбільшу активність – майже всі вилазили з нір і втуплювали невидющий погляд у призахідне сонце. Я почав молитися гучним голосом, не так у надії на божественну ласку, як у сподіванні налякати дике плем'я артикульованими словами. Потім перейшов через струмок, перегороджений піщаними наносами, й попрямував до Міста. Двоє чи троє чоловіків якось невпевнено й нерішуче плентали за мною. Вони були присадкуваті на зріст, як й інші люди з цього племені, й уселяли не страх, а огиду. Мені довелося обминути кілька котлованів неправильної форми, схожих на каменоломні. Засліплений грандіозною величчю Міста, я був подумав, що воно розташоване ближче, ніж виявилося насправді. Була вже північ, коли я ступив на чорну тінь від його мурів, що покраяла жовтий пісок химерними візерунками зубців і башт. Я зупинився, охоплений почуттям, подібним до священного жаху. Такими нелюдськими видалися мені й обриси Міста, яке бовваніло переді мною, і навколишня пустеля, що я навіть зрадів, помітивши одного з дикунів, який досі плентав за мною. Я заплющив очі й (не засинаючи) став чекати, коли заясніє день.

Я вже казав, що Місто розташувалося на високому скелястому плато. Його майже прямовисні схили були так само неприступні, як і мури, що височіли над ними.