Про негарного біоформа - Буличов Кір

Кір БУЛИЧОВ

ПРО НЕГАРНОГО БІОФОРМА

1

Ну ось і все. Драч зняв останні покази приладів, задраїв кожух і відправив будботи до капсули. Відтак зазирнув до печери, де прожив два місяці, і йому закортіло помаранчевого соку. Так, що запаморочилася голова.

Це реакція на дуже довге перенапруження. Але чому саме помаранчевий сік?.. Біс його знає чому... Але щоб сік дзюрчав струмочком по похилій підлозі печери — ось він, весь твій, нагнися і хлебчи із струмка.

Буде тобі помаранчевий сік, сказав Драч. І пісні будуть. Пам'ять його знала, як співаються пісні, лише упевненості в тому, що вона вірно зафіксувала цей процес, не було. І будуть тихі вечори над озером — він вибере найглибше озеро в світі, щоб обов'язково на урвищі, над берегом, росли лапаті сосни, а з шару глиці у прозорому, без підліску, лісі виглядали міцні боровики.

Драч вибрався до капсули і, перш ніж увійти до неї, востаннє поглянув на горбисту рівнину, на вируюче лавою озеро край обрію і чорні хмари.

Ну все. Драч натиснув сигнал готовності... Померкло світло, відлетів, залишився на планеті непотрібний більше пандус. У кораблі, що чергував на орбіті, спалахнув білий вогник.

— Готуйтеся зустрічати гостя, — сказав капітан.

Через півтори години Драч перейшов по сполучному тунелю на корабель. Невагомість заважала йому координувати рухи, хоча не завдавала особливих незручностей. Йому взагалі мало що завдавало незручності. Тим паче, що команда поводилася тактовно, і жартів, яких він побоювався, позаяк дуже втомився, не було. Час перевантажень він провів на капітанському містку і з цікавістю розглядав змінну вахту в амортизаційних ваннах. Перевантаження продовжувалися досить довго, і Драч виконував обов'язки добровільного сторожа. Він не завжди довіряв автоматам, оскільки за останні місяці не раз виявляв, що сам надійніший від них. Драч ревно стежив за пультом і навіть у глибині душі чекав приводу, щоб втрутитися, але приводу не випало.

2

Про помаранчевий сік він мріяв до самої Землі. Як на зло, помаранчевий сік завжди стояв на столі в кают-компанії, і тому Драч не заходив туди, щоб не бачити карафи з пронизливо-жовтою рідиною.

Драч був єдиним пацієнтом доктора Домбі, якщо взагалі Драча можна назвати пацієнтом.

— Я відчуваю неповноцінність, — скаржився докторові Драч, — через цей клятий сік.

— Не у соці справа, — заперечив Домбі. — Твій мозок міг би придумати інший пункт. Наприклад, мрію про м'яку подушку.

— Але мені кортить помаранчевого соку. Вам цього не зрозуміти.

— Добре ще, що ти говориш і чуєш, — сказав Домбі. — Грунін обходився без цього.

— Відносна утіха, — відказав Драч. — Я не потребував цього декілька місяців.

Домбі був стривожений. Три планети, вісім місяців диявольської праці. Драч на межі. Треба було скоротити програму. Але Драч і чути про це не хотів.

Апаратура корабельної лабораторії Домбі не годилася, щоб серйозно обстежувати Драча. Залишалася інтуїція, а вона тріщала, мов лічильник Гейгера. І хоча їй не можна було цілком довірятися, на першому ж сеансі зв'язку доктор відіслав до центру багатослівний звіт. Геворкян супився, читаючи його. Він любив стислість.

А у Драча до самої Землі був кепський настрій. Йому кортіло спати, і короткі напливи забуття не освіжали, а лише лякали нав'язливими кошмарами.

3

Мобіль інституту біоформування подали впритул до люка. Домбі сказав на прощання:

— Я вас відвідаю. Мені б хотілося зійтися з вами ближче.

— Вважайте, що я посміхнувся, — відказав Драч, — ви запрошені на берег блакитного озера.

У мобілі Драча супроводжував молодий співробітник, якого він не знав. Він почував себе ніяково, йому, либонь, було неприємне сусідство Драча. Відповідаючи на питання, він дивився у вікно. Драч подумав, що біоформіста з хлопця не вийде. Драч перейшов наперед, де сидів інститутський шофер Полачек. Полачек був Драчеві радий.

— Не думав, що ти виберешся, — сказав він з підкупливою відвертістю. — Грунін був не дурніший від тебе.

— Все-таки обійшлося, — відповів Драч. — Втомився лише.

— Це найнебезпечніше. Я знаю. Здається, що все гаразд, а мозок відмовляє.

У Полачека були тонкі кисті музиканта, і панель пульта здавалася клавіатурою рояля. Мобіль йшов під низькими хмарами, і Драч дивився убік, на місто, намагаючись вгадати, що там змінилося.

Геворкян зустрів Драча біля воріт. Огрядний, носатий старий з блакитними очима сидів на лавці під вивіскою "Інститут біоформування АН СРСР". Для Драча, та й не лише для Драча, Геворкян давно перестав бути людиною, а перетворився на поняття, символ інституту.

— Ну ось, — сказав Геворкян. — Ти зовсім не змінився. Ти чудово виглядаєш. Майже все закінчилося. Я кажу майже, тому що тепер головні турботи стосуються мене. А ти гулятимеш, відпочиватимеш і готуватимешся.

— До чого?

— Щоб пити цей самий помаранчевий сік.

— Отже, доктор Домбі доніс про це і справи мої геть погані?

— Ти дурень, Драчу. І завжди був дурнем. Чого ж ми тут розмовляємо? Це не найкраще місце.

Вікно у найближчому корпусі розчинилося, і звідти визирнули відразу три голови. По доріжці від другої лабораторії біг, з неуважності захопивши з собою пробірку із синьою рідиною, Димко Дімов.

— А я не знав, — виправдовувався він, — мені тільки зараз сказали.

І Драча охопив блаженний стан блудного сина, який знає, що на кухні тріщать дрова і пахне смаженим телям.

— Як же можна? — нападав на Геворкяна Дімов. — Мене повинні були повідомити. Ви особисто.

— Які вже тут таємниці, — відповідав Геворкян, ніби виправдовуючись.

Драч зрозумів, чому Геворкян вирішив обставити його повернення без помпи. Геворкян не знав, яким він повернеться, а послання Домбі його стривожило.

— Ти чудово виглядаєш, — сказав Дімов.

Хтось реготнув. Геворкян цикнув на роззяв, але ніхто не пішов. Над доріжкою нависали кущі квітучого бузку, і Драч уявив собі, який у нього чудовий запах. Хрущі проносилися, наче важкі кулі, і сонце сідало за старовинним особняком, у якому розміщувався інститутський готель.

Вони увійшли до холу і на хвилину зупинилися біля портрета Груніна. Люди на інших портретах посміхалися. Грунін не посміхався. Він завжди був серйозний. Драчу стало сумно. Грунін був єдиним, хто бачив, знав, відчував порожнечу і розжарену оголеність того світу, звідки він зараз повернувся.

4

Драч уже другу годину стирчав на дослідному стенді. Датчики обліпили його мов мухи. Дроти тягнулися у всі кути. Дімов чаклував біля приладів. Геворкян сидів осторонь, роздивляючись стрічки і косячись на інформаційні таблиці.

— Ти де ночуватимеш? — запитав Геворкян.

— Хотів би у себе. Мою кімнату не чіпали?

— Все як ти залишив.

— Тоді у себе.

— Не рекомендую, — сказав Геворкян. — Тобі краще відпочити в барокамері.

— І все-таки.

— Наполягати я не буду. Хочеш спати в масці, будь ласка... — Геворкян замовк.

Криві йому не подобалися, але він не хотів, щоб Драч це помітив.

— Що вас збентежило? — запитав Драч.

— Не крутися, — сказав Дімов. — Заважаєш.

— Ти дуже довго пробув у польових умовах. Домбі повинен був відкликати тебе ще два місяці тому.

— Через два місяці довелося б усе починати спочатку.

— Ну-ну, — сказав Геворкян.

Незрозуміло було, схвалює він Драча чи засуджує.

— Коли ви думаєте почати? — запитав Драч.

— Хоч завтра вранці. За ніч опрацюємо все, що записав. Але я тебе дуже прошу, спи в барокамері. Це у твоїх інтересах.

— Якщо тільки в моїх інтересах... Я зайду до себе.

— Будь ласка. Ти взагалі нам більше не потрібен.

"Кепські мої справи, — подумав Драч, прямуючи до дверей. — Старий сердиться".

Драч неспішно пішов до бічного виходу повз однакові білі двері. Робочий день давно закінчився, але інститут, як завжди, не завмер і не заснув. Він завжди нагадував Драчеві велику клініку з черговими сестрами, нічними авралами і терміновими операціями. Маленький житловий корпус для кандидатів і для тих, хто повернувся, був позаду лабораторій, за баскетбольним майданчиком. Тонкі колони особняка здавалися блакитними в місячному сяйві. Одне чи два віконця в будинку світилися, і Драч марно намагався пригадати, яке з віконець належало йому. Скільки він прожив тут? Мало не півроку.

Скільки разів він повертався вечорами до цього будиночка з колонами і, піднімаючись на другий поверх, подумки підраховував дні... Драч раптом спинився. Він зрозумів, що не хоче заходити до цього будинку і впізнавати вішак у передпокої, щербинки на приступках сходів і подряпини на поруччі. Не хоче бачити килимок перед своїми дверима...

Що він побачить у своїй кімнаті? Сліди життя іншого Драча, книги, речі, що залишилися у минулому...

Драч подався назад у дослідний корпус. Геворкян має рацію — ніч треба провести у барокамері. Без маски. Вона набридла на кораблі і ще більше набридне найближчими тижнями. Драч пішов напростець крізь кущі і сполохав якусь парочку. Закохані цілувалися на захованій у бузку лавці, і їх білі халати світилися здалека, мов попереджувальні вогні. Драчу б їх помітити, але не помітив. Він дозволив собі розслабитися і цього теж не помітив. Там, на планеті, такого трапитися не могло. Мить розслаблення означала б смерть. Не більше і не менше.

— Це я, Драч, — сказав він закоханим.

Дівчина засміялася.

— Я страшенно перелякалася, тут темно.

— Ви були там, де загинув Грунін? — запитав хлопець дуже серйозно.

Йому кортіло поговорити з Драчем, запам'ятати цю ніч і несподівану зустріч.

— Еге ж, там, — відказав Драч, але затримуватися не став, пішов далі, до вогників лабораторії.

Щоб дістатися до своєї лабораторії, Драчу належало пройти коридором повз декілька робочих зал. Він зазирнув до першої зали. Вона була розділена прозорою перегородкою. Навіть здавалося, ніби перегородки немає і зеленкувата вода незбагненним чином не обрушується на контрольний стіл і двох однакових тоненьких дівчат за ним.

— Можна увійти? — запитав Драч.

Одна з дівчат обернулася.

— Ох, — сказала вона. — Ви мене налякали. Ви Драч? Ви дублер Груніна, так?

— Правильно. А у вас тут хто?

— Ви його не знаєте, — сказала друга дівчина. — Він уже після вас до інституту приїхав. Фере, Станіслав Фере.

— Чому ж, — відказав Драч. — Ми з ним училися. Він був на курс молодший від мене.

Драч стояв у нерішучості перед склом, намагаючись угадати в сплетінні водоростей постать Фере.

— Ви побудьте у нас, — сказали дівчата.