Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

— Облишмо лікування громадських болячок тим дурисвітам — державним діячам. Як сказав Шарле: "Плюнути в колодязь? Ніколи!"

— Знаєте, кого мені нагадує Віньйон? — сказав Лусто, кивнувши в бік Люсьєна.— Гладку молодицю з вулиці Пелікан, коли вона каже школяреві: "Мій хлопчику, тобі ще рано сюди ходити..."

Цей дотеп зустріли сміхом, і він сподобався Коралі. Купці, слухаючи, пили та їли.

— Що за нація — добро і зло вживається в ній! — сказав посол герцогові де Реторе. — Панове, ви марнотратці, які не в змозі проциндрити свої скарби.

Отже, доля потурбувалася, щоб Люсьєна не раз остерегли па слизькому шляху, що вів до безодні. Д’Артез показав поетові інший, благородний шлях праці й намагався розбудити в ньому почуття, які змітають усі перешкоди. Сам Лусто з егоїстичною метою пробував відштовхнути його від журналістики, малюючи газетярів і літераторів у справжньому світлі. Люсьєн не хотів вірити в таке глибоке розтління, але віп чув зойки журна

лістів, що оголювали свої виразки, він бачив, як вони працюють, бачив, як анатомують свою годувальницю, і знав, яким вони уявляють своє майбутнє. Того вечора світ журналістики постав перед пим таким, який віп є. Перед ним розкрилась уся глибина паризької розтліп— ності, так влучно охарактеризованої Блюхером, але віп не сахнувся від страшного видовиська, він у захваті втішався дотепним товариством. Під дамаською крицею своїх пороків, під блискучим шоломом холодного аналізу ці надзвичайні люди таїли в собі якийсь чар і були йому мпліші від поважних і суворих членів Братства. До того ж тут уперше він спізнав принаду розкоші і владу плотських утіх; тут прокинулися його примхливі інстинкти, тут він уперше пив добірне вино, куштував вишукані страви багатої кухні, тут він зустрів у товаристві журналістів посла, герцога та його танцівницю, і обидва вельможі віддали належпе страшній потузі газетної братії; Люсьєіг відчував неподоланне бажання панувати в цьому світі панів, він почував у собі силу взяти над ними гору. Нарешті тут була Коралі, ощасливлена його недбалими словами, він дивився на неї прп світлі бенкетних свічок, крізь пару від страв і тумап сп’яніпня, й вона здавалася йому самою досконалістю, кохання зробило її ще гарнішою! А ця дівчина й без того була найпривабливішою і пайвродливішою з-поміж паризьких актрис. Братство, цей небосхил благородного розуму, мусило померкнути перед такою сильною спокусою. Гонор, притаманний усім письменникам, був підлещений схваленням знавців: адже Люсьєна розхвалили самі його майбутні суперники! Два такі тріумфи, як успіх статті і перемога над Коралі, могли запаморочити і не таку юну голову. Поки точилася розмова, всі багато їли і ще більше пили. Лусто, сусід Камюзо за столом, двічі чи тричі непомітно для всіх підлив йому до вина вишневої горілки й під’юджував пити його. Він так спритно все це проробив, що купець нічого не зауважив, хоч і вважав себе в застіллі не меншим хитруном, аніж журналісти. Коли був поданий десерт і гості взялися за шампанське й лікери, дотепи набули надто грайливого характеру. Дипломат, людина досвідчена, як тільки почув перші вольнощі, подав знак герцогг )і й танцівниці, що тут може дійти й до розгнузданих сцен, які завершать оргію. Всі троє зникли. Помітивши, що Камюзо п’яний як чіп, Коралі та Люсьєн, що за вечерею поводились,

як закохані підлітки, збігли сходами й сіли в фіакр. Камюзо лежав під столом, і Матіфа подумав, що його приятель зник разом з актрисою. Він покинув своїх гостей пити, курити, сміятись і сперечатись, а сам пішов за Флоріною в її спальню. Світанок застукав зненацька тих, хто ще тримався, власне, одного Блонде, невгамовного питця, — він один був спроможний говорити й проголосив, звертаючись до всіх поснулих, тост за рожевоперсту Аврору.

Люсьєн не звик до паризьких оргій; поки вони спускалися сходами, він ще був при розумі, але на свіжому повітрі геть сп’янів і сп’янів огидно. Коралі та її покоївка мусили втягти поета на другий поверх чудового будинку на вулиці Вандом, де жила актриса. На сходах Люсьєн трохи не зомлів, і йому стало зовсім погано.

— Береніко! Швидше чаю! Приготуй чаю! — крикнула Коралі.

— Дарма, це від повітря! — белькотів Люсьєн. — Адже я ніколи стільки не пив.

— Бідолашний хлопчик! Він невинний, як ягня, — казала Береніка, товста нормандка, настільки ж бридка, наскільки Коралі була вродлива.

Кінець кінцем Люсьєн, сам того не тямлячи, опинився в ліжку Коралі. З допомогою Береніки актриса любовно й ніжно роздягла свого поета, як мати роздягає дитину.

— Та дарма, це повітря. Дякую, мамо, — зпай белькотів Люсьєн.

— Як гарно він каже "мамо"! — скрикнула Коралі, цілуючи його волосся.

— Яка радість любити такого янгола, панночко! Де ви його зловили? Я й не думала, що чоловік може бути такий вродливий, — сказала Береніка.

Люсьєнові хотілося спати, він не тямив, де він, і нічого не бачив. Коралі піднесла йому випити кілька чашок чаю, потім дала спокій.

— Ні воротарка, ні хтось інший нас не бачив? — спитала Коралі.

— Ні, я сама відчинила вам двері.

— Вікторія нічого не знає?

— Звідки ж їй знати! — відповіла Береніка.

Через десять годин, уже перед полуднем, Люсьєн прокинувся під поглядом Коралі, що милувалась на сплячого. Поет це відчув. Актриса була ще у вчорашній, але огидно поплямленій сукні, і вона хотіла зберегти її як реліквію. Люсьєн збагнув відданість і чуйність справжнього кохання, яке чекає винагороди. Він глянув па Коралі, і в одну мить Коралі роздяглась і вужем ковзнула до Люсьєна. О п’ятій годині поет знову заснув, приспаний божественними втіхами; він мигцем побачив кімнату актриси, всю білу й рожеву, чарівний витвір розкоші, цілий світ вишуканості й чудес, які затьмарювали все, чому Люсьєн дивувався у Флоріни. Коралі уже встала.

0 сьомій годині вона мала бути в театрі, де грала ап— далуску. Вона захотіла ще помилуватися на свого поета, який заснув серед насолод; вона була в захваті і ніяк не могла натішитись благородним коханням, яке, поєднуючи хтивість і серце, серце і хтивість, розпалює і те,

1 те. В цьому обожнюванні коханого, коли дві земні істоти, злиті воєдино любов’ю, почувають себе на небесах, було виправдання Коралі. Та яких почуттів не виправдала б надлюдська врода Люсьєна? Стоячи навколішки, Коралі дивилася на заснулого, щаслива своїм коханням, почуваючи себе освяченою ним. Цей захват порушила Береніка.

— Камюзо прийшов! Він знає, пане, що ви тут, — вигукнула вона.

Люсьєн підхопився на ноги, з природної великодушності готовий на все, аби не зашкодити Коралі. Береніка відслонила запону, і Люсьєн опинився в чарівній убиральні; Береніка та її пані в одну мить перенесли туди його одяг. Камюзо уже входив до спальні, як раптом погляд Коралі упав на Люсьєнові чоботи. Береніьч потай почистила їх і поставила посушитй* біля каміна. Служниця й актриса забули про ці чоботи, що тепер викривали їх. Береніка вийшла, стривожено глянувши на свою господиню. Коралі опустилась на козетку й показала Камюзо на м’яке крісло навпроти себе. Добряга, який обожнював Коралі, дивився на чоботи і не зважувався підвести погляду на свою коханку.

"Чи повинен я обуритись через цю пару чобіт і покинути Коралі? Це означало б посваритись через дрібниці. Чоботи всюди є. Правда, було б краще, якби ці чоботи красувалися на вітрині у шевця або прогулювались по бульвару, взуті на чоловічі ноги. Бс^ опинившись тут, вони і при відсутності ніг аж ніяк не свідчать про вірність. Правда, мені п’ятдесят років, і я мушу бути сліпим, як сама любов".

Цей малодушний монолог не заспокоїв Камюзо. Пара чобіт зовсім не нагадувала теперішні полуботки, яких неуважна людина могла б і не помітити. Ні, ті чоботи були пошиті за теперішньою модою — високі, елегантні, з китицями, з блискучими халявами, що особливо сяють на тлі світлих панталон і в яких предмети відбиваються, мов у дзеркалі. Тому ці чоботи кололи очі статечному торговцеві шовком і, треба признатися, кололи йому й серце.

— Що з вами? — спитала його Коралі.

— Нічого, — відповів він.

— Подзвоніть І — сказала Коралі, знущаючись із легкодухості Камюзо. — Береніко! — звернулась вона до нормандки, коли та увійшла. — Дайте мені гачки, я ще раз приміряю ці кляті чоботи, і не забудьте ввечері принести їх мені до вбиральні.

— То це... ваші чоботи? — сказав Камюзо, зітхнувши з полегкістю.

— А ви що ж подумали? — спитала вона з гордовитим виразом. — Груба тварюка, чи не уявили ви собі?.. О, звісно, він подумав не знати що! — звернулася вона до Береніки. — Ну й сміхота! Мені дають чоловічу роль у якійсь новій п’єсі, а я ще ніколи не вдягалась по-чоловічому. Театральний швець приніс мені ці чоботи, щоб я звикала в них ходити, поки пошиють нові, по нозі. Я вже пробувала їх приміряти, але скільки я з ними намучилась! А все ж треба спробувати ще раз!

— Так не взувайте їх, якщо вони вам муляють, — сказав Камюзо, якому ці чоботи теж муляли.

— Мадмуазель, та киньте ви ці чоботи, навіщо вам себе мучити? — сказала Береніка. — Вона аж плакала через них, пане! Якби я була чоловіком, у мене кохана жінка ніколи не плакала б. Я б замовила їй чобітки з тонкого сап’яну. Дирекція театру така скупа! Вам слід би самому...

— Так, так, — підтакнув купець. — Коли ви встали? — спитав він у Коралі.

— Оце зараз. Я повернулась лише о шостій годині. Де я тільки вас не шукала! Через вас я не відпускала фіакр сім годин. От як ви про мене дбаєте! Забути про мене заради випивки! Я мушу тепер більше відпочивати, бо гратиму щовечора, поки "Алькальд" даватиме збори. А мені не хочеться, щоб стаття того молодого хлопця виявилася брехнею.

— Той хлопець — справжній красень,— сказав Каві юзо.

— Хіба? Я не люблю таких красунчиків, вони занадто схожі на жінок. І любити вони не вміють, не те що ви, старі дурники-комерсанти. Адже ви вмираєте з нудьги.

— Пане, ви обідатимете з мадмуазель? — спитала Бе— реніка.

— Ні, у мене погано в роті.

— Ви вчора таки нівроку хильнули, татусю Камюзо! По-перше, я не люблю, коли напиваються...

— Ти повинна зробити тому молодому журналістові якийсь подарунок,— сказав купець.

— Звичайно, я волію дарувати, ніж робити те, що робить Флоріна. А тепер, занудо, хоч вас і люблять, забирайтеся геть або подаруйте мені карету, щоб я не гаяла так багато часу.

— Завтра ви одержите карету і поїдете в ній на обід із директором вашого театру в "Роше де Канкаль".