Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

З-під напівопущених повік полум’я— пів чорний агат зіниць, із-під стрілчастих вій дпхав жаром пустелі млосний погляд. Очі під дугами брів були обведені лілуватою тітцо. Смагляве чоло, божественно увінчане волоссям, блискучим, як поліроване чорне дерево, відбивало високі думки, що змушували повірити в її кмітливість. Але, як і багато актрис, Коралі не відзначалася розумом, хоч і вміла відпустити за лаштунками кілька дотепів; до того ж їй бракувало освіти, незважаючи на будуарний полпек, вона була розумна лише розумом почуттів і добра добротою закоханих жінок. Та чи хто б став замислюватися над її духовними вартостями, коли вона так сліпила очі своїми округлими блискучими руками, своїми тонкими пальцями, золотавими плечима, грудьми, оспіваними в "Пісні пісень", гнучкою, ставною шиєю і напрочуд гарними ніжками, затягнутими в червоний шовк? Ця краса, сповнена суто східної поезії, виступала ще яскравіше в іспанському вбранні, узвичаєному в наших театрах. Коралі викликала захват цілої зали, всі погляди були прикуті до її затягнутого баскіною стану, голубили її андалуські стегна, що любострасно вихитувалися під розвіяною спідницею. Була хвилина, коли Люсьєн, милуючись на цю істоту, що танцювала для нього одного, і думаючи про Камюзо не більше, ніж хлопчик, який сидить у райку, думав про шкуринку з яблука, поставив чуттєве кохання над коханням чистим, насолоду над бажанням і демон хтивості почав нашіптувати йому жорстокі думки. "Я ще не звідав кохання посеред розкоші, з вишуканими наїдками і винами,— подумав він.— Досі я жив більше мріями, аніж дійсністю. Той, хто хоче творити, мусить усе пізнати. Сьогодні моя перша пишна вечеря, моя перша учта в цьому дивному світі — чому ж не скуштувати мені хоч раз уславлених насолод, які так любили вельможі минулого століття, що віддавалися розпусті? І хіба не варто спізнати утіх, вишуканості, безуму, усіх тонкощів кохання куртизанок та актрис, щоб потім перенести уроки пристрасті в чудовий світ справжньої любові? І хіба в чуттєвості нема поезії? Два доісяці тому ці жінки здавалися мені недоступними богинями, яких охороняють дракони. І ось одна з них, вродливіша за Флоріну, предмет моєї заздрості до Лусто, покохала мене. Чому ж не відповісти па її примху, коли вельможі купують за неоціненні скарби одну тільки ніч цих жінок? Посли чужоземних держав, падаючи в ці прірви, забувають про депь учорашній і завтрашній. І я буду дурнем, виявившись перебірливішим за принців, тим паче, що я тепер нікого не люблю". Люсьєн уже не думав про Камюзо. Висловивши Етьєнові свою глибоку ргиду до такого ганебного поділу жінки, він упав у ту саму яму, він піддався бажанню, спокушений лукавством жаги.

— Коралі від вас без тями, — сказав йому Лусто, знову заходя чи в ложу. — Ваша врода, гідна уславлених грецьких статуй, завдала нечуваного спустошення за лаштунками. Ви щасливчик, друже. Коралі вісімнадцять років, вона красуня! Варто їй побажати, і до її послуг шістсот тисяч франків на рік. Але вона велика скромниця. Три роки тому мати продала її за шістсот тисяч; досі вона знала тільки лихо і шукає щастя. Вона пішла на сцену з відчаю, бо зненавиділа де Марсе, свого першого володаря. І, позбувшись цих тортур, — бо король наших денді скоро її покинув, — вона знайшла собі добрягу Камюзо. Звісно, вона його не любить, але він для н$ї як батько, і вона терпить його і дозволяє себе любити. Вона відмовилась від найвигідніших пропозицій і дорожить Камюзо, бо він її не мучить. Отже, ви перше кохання бідолашної дівчини. Любов пронизала їй серце, мов куля. Флоріна пішла у вбиральню Коралі втішати її: адже вона очей не осушує через вашу холодність. П’єса провалиться! Коралі не пам’ятає своєї ролі. Прощай її ангажемент у Жімназ! А Камюзо її туди прилаштовує!

— Хіба? Сердешна дівчпна! — сказав Люсьен. Марнославство його було підлещене, а серце наповнилося почуттям самолюбивої радості. — Друже, скільки пригод за один вечір! Більше, ніж за вісімнадцять років життя!

І Люсьєн розповів про своє кохання до пані де Бар— жетон і про свою непавпсть до барона дю Шатле.

— Стривайте, газеті якраз бракує теми для кпинів: ми вчепимося в нього. Барон — цей чепурун часів Імперії — нині належить до прибічників уряду; він нам підходить. Я часто бачив його в Опері. Чудово, —це нам якраз і треба. А вашу знатну даму як зараз бачу, вона часто бував в ложі маркізи д’Еспар. Барон упадає за вашою колишньою коханкою; вона справжня чапля. Стривайте-но! Фіно прислав сказати мені, що для газети матеріалу нема. Нас підвів один працівник, отой шахрай Мерлен, із якого вирахували за пробіли. Фіно з розпачу строчить статтю проти Опери. Так от, друже, подивіться цю п’єсу, послухайте її, обміркуйте і напишіть рецензію. А я піду до директора в кабінет і попрацюю над статейкою: візьмуся за вашого барона та вашу пихату красуню. Завтра їм буде несолодко...

— То ось де і ось як робиться газета! — сказав Люсьєн.

— (Зсь так, — відповів Лусто. — Я у Фіно працюю вже десять місяців і завжди та сама історія: на восьму годину в газеті ще нема копій.

Друкарською мовою рукопис, підготовлений до складання, називається копією — безперечно, із тієї причи— ни, що автори вважають за краще давати тільки копії своїх творів. Але можливо, то іронічне вживання латинського слова copia (безліч), бо рукописів завжди бракує.

— У нас широкий, але нездійсненний задум, — готувати заздалегідь кілька номерів, — вів далі Лусто. — Ось уже десята година, а в нас ні рядка. Треба сказати Верну й Натанові, хай вони для блискучої кінцівки номера дадуть нам десятків зо два епіграм на депутатів, на канцлера Крузо, на міністрів, а в разі потреби й на наших друзів. У такому випадку рідного батька не пошкодуєш, уподібнюєшся корсарові, що заряджає гармати награбованими монетами, аби тільки відбитися. Спробуйте бути дотепним у своїй статті, щоб зразу здобути прихильність Фіно: він вдячний із розрахунку. Це найкраща вдячність, надійна, як квитанція позичкової каси.

— Що за люди ці журналісти! — скрикнув Люсьєн. — Як же так? Сісти за стіл і загорітися дотепністю?

— Достоту так, як займається кенкет... і горить, аж поки не забракне олії.

Коли Лусто вже відчинив двері ложі, вайшли директор і дю Брюель.

— Дозвольте мені, добродію, — сказав Люсьєнові автор п’єси, — переказати від вашого імені Коралі, що після вечері ви поїдете до неї. Інакше моя п’єса провалиться. Бідолашна дівчина вже не тямить, що каже й що робить; вона почне плакати, коли їй треба сміятись, і сміятиметься, коли треба буде заплакати. їй уже свистіли. Ви ще можете врятувати п’єсу. До речі, втіху, яка вас чекає, аж ніяк не назвеш бідою.

— Я не звик терпіти суперників, добродію, — відповів Люсьєн.

— Тільки не передавайте їй цієї відповіді, — скрикнув директор, глянувши на автора. — Бо Коралі виставить Камюзо за двері й загине. Достойний власник "Золотого кокона" дає Коралі дві тисячі франків на місяць і оплачує її вбрання та клакерів.

— Однаково ваша обіцянка мене ні до чого не зобов’яже, тож рятуйте свою п’єсу, — поблажливо мовив Люсьєн.

— Але не показуйте цій чарівній дівчині, що вона вам не подобається,— попросив дю Брюель.

— Отже, я повинен написати на вашу п’єсу рецензію й усміхатись вашій юній героїні? Хай і так! — вигукнув поет.

Автор зник, подавши Коралі якийсь знак, і далі вона грала чудово. Буффе, який виконував роль старого алькальда і вперше виявив тоді свій хист зображувати дідів, вийшов під громові оплески і сказав:

— Автори п’єси, яку ми маємо честь сьогодні показувати, пани Рауль і де Кюрсі.

— Ага! Натан співавтор п’єси, — сказав Лусто. — Тепер я не дивуюся, що він тут.

— Коралі! Коралі! — кричав, підвівшись на ноги, партер.

З ложі, де сиділи купці, Хтось громовим голосом гукнув:

— Флоріну!

— Флоріну! Коралі! — підхопили ще голоси.

Завіса знову піднялась, Буффе ВИЙШОВ З обома актрисами. Матіфа й Камюзо кинули їм обом по вінку. Коралі підняла свій вінок і простягла його Люсьєнові. Для Люсьєна ці дві години в театрі минули мов сой. Лаштунки, незважаючи на всю їхню бридоту, таїли в собі якісь дивні чари; ще перозбещений поет вдихнув там повітря любострастя й розпусти. В цих брудних, заставлених машинерією коридорах, де чадять олійні кенкетп, панує порок, щЬ отруює душу. Там життя втрачав чистоту й реальність. Там сміються з усього серйозного і неправдоподібне здається правдоподібним. Для Люсьєна все це було ніби наркотик, а Коралі остаточно завершила його веселе сп’яніння. Люстра погасла. В залі лишилися тільки капельдинерки, чутно було, як вони збирають ослінчики для ніг і замикають ложі. Рампа погасла, як лойова свічка, дихнувши смородом. Завіса піднялася. З колосників спустили ліхтар. Пішли в обхід пожежники й прибиральники. Чарівність сцени, видовище лож, переповнених вродливими жінками, потоки світла, чар пишних декорацій і сліпучих уборів змінилися холодом, темрявою, порожнечею, мерзотою запустіння. Це було гидко. Люсьєна охопив невимовний подив.

— Де ти, хлопчику? — крикнув Етьєн зі сцени. — Стрибай сюди, прямо з ложі!

Одним скоком Люсьєн опинився на сцені. Він насилу впізнав Флоріну й Коралі: закутані в салопи та плащі, в капелюшках із чорними вуалями, вони нагадували метеликів, які знову обернулися на лялечки.

— Дозвольте мені спертися на вашу руку, — тремтячи, сказала Коралі.

— Охоче,— відповів Люсьєн, почуваючи, як серце актриси затріпотіло під його рукою, наче впіймана пташка.

Актриса пригорнулася до поета з любострастями кицьки, яка ніжно треться об ноги хазяїна.

— Отже, вечеряємо разом! — сказала вона.

Всі четверо вийшли: коло дверей акторського під’їзду на вулиці Фосе-дю-Тампль стояли два фіакри. Коралі посадила Люсьєна у фіакр, де вже сиділи Камюзо та йогр тесть, старий Кардо. Вона також запропонувала там місце дю Брюелю. Директор поїхав із Матіфа, Флоріною та Лусто.

— Що за гидота ці фіакри! — сказала Коралі.

— А чому у вас нема екіпажа? — спитав дю Брюель.

— Чому? — роздратовано скрикнула Коралі. — Я не хочу про це говорити при панові Кардо. Адже це він, звичайно, так виховав свого 8ятя. Погляньте-но, який він, старий і миршавий, а дає Флорентіні всього п’ятсот франків на місяць,— рівно стільки, щоб їй вистачило на помешкання, на юшку і сабо.