Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

Якщо Флоріна й не наділа червоних панчіх із зеленими стрілками та лакованих черевичків, то на ній була мантилья й вуаль, і вона орудувала ними віртуозно — достоту великосвітська дама. Вона блискуче довела, як тигриця може стати кицькою. З ущипливих слів, якими перекидалися дві іспанки, я зрозумів, що відбувається якась драма ревнощів. А коли все розплуталося, алькальдова дурість знову все переплутала. Увесь цей світ смолоскипів, багатів, слуг, фігаро, сеньйорів, алькальдів, дівчат і жінок прийшов у рух: ходили, приходили, виходили, кружеляли, чогось шукали. Вузол зав’язався знову, і я дав йому зав’язуватись, бо обидві жінки — ревнива Флоріна і щаслива Коралі — знов оплутали мене своїми рясними баскіиами та мантильями, і я попав до них під п’яту.

Мені пощастило подивитися третю дію, не сталося ніякого лиха, і не треба було втручання поліцейського комісара, і публіка майже не обурювалась, і відтоді я повірив у могутність громадської та релігійної моралі, про яку так дбає наша палата депутатів, удаючи, ніби мораль у Франції на краю загибелі. Я зрозумів, що йдеться про чоловіка, який любить двох жінок, а вони його не люблять, а може, то його люблять дві жінки, а він їх не любить; про чоловіка, який не терпить алькальдів, і алькальди його не терплять, але він, безперечно, бравий сеньйор і когось-таки любить — може, самого себе, а може, господа бога, бо кінець кінцем він іде у ченці. Ну, а якщо ви хочете знати більше, то поспішайте в Драматичну панораму. Ви вже досить підготовлені до того, щоб прийти туди і в перші ж відвідини натішитися звитяжними червоними панчохами, ніжкою, що обіцяє так багато, очима, які випромінюють сонячне світло, грацією парижанки, переодягнутої андалускою, і анда— луски, переодягнутої парижанкою. Потім ви прийдете і вдруге, щоб досхочу натішитися п’єсою, і образ старого алькальда змусить вас сміятися до сліз, а образ закоханого сеньйора — плакати. П’єса заслужила успіх подвійно. Автор, як кажуть, написав її разом з одним нашим великим поетом, обравши за принаду успіху двох закоханих красунь — зворушений партер мало не вмер від захвату. Здавалося, ноги дівчаток були промовистіші від автора. Одначе, коли обидві суперниці пішли, всі визнали, що діалог дуже дотепний, а це свідчить про чудові якості п’єси. Ім’я автора публіка вітала оглушливими оплесками, що стурбували архітектора, який збудував залу; але автор, звичний до виверження охопленого захватом Везувію під театральною люстрою, не здригнувся — це був пан де Кюрсі. Актриси протанцювали знамените севільське болеро — колись цей танець пощадили отці Вселенського собору, а нині й цензура поставилась до нього поблажливо, незважаючи на його любо— страсність. Досить одпого цього болеро, щоб привабити усіх дідів, котрі не знають, як прилаштувати рештки свого кохання, і з почуття милосердя я раджу їм добре протерти скельця своїх лорнетів".

Поки Люсьєн писав ці рядки у тій новій незвичайній манері, що викликала цілий переворот у журналістиці, Лусто вигадував статтю на тему звичаїв; називалась вона "Колишній чепурун" і починалася так:

"Чепурун часів Імперії — він, як належить, стрункий і високий; він добре зберігся і носить корсет та орден Почесного легіону. Звати його якось ніби Потле, а щоб утертися до нинішнього двору, барон часів Імперії са— мозванно нагородив себе часткою "дю". Людина мінлива, як і його ім’я, він тепер залицяється до однієї дами із Сен-Жерменського передмістя, ну а колись він був блискучим, послужливим і люб’язним шлейфоносцем сестри однієї високої особи, чийого імені я не назву зі скромності. Нині Потле заперечує, що служив при дворі її імператорської високості, але він досі наспівує улюблені романси своєї милої добродійниці..."

Стаття являла собою сплетіння досить безглуздих натяків, звичайних у ті часи. Згодом газети, а надто "Фігаро" дуже вдосконалили цей жанр. Лусто порівняв пані де Баржетон, за якою упадав дю Шатле, з чаплею, і це вже було смішно, незалежно від того, хто ховався за цим прізвиськом, обраним мішенню для кпинів. Шатле був уподібнений чорногузові — чорногуз, закоханий у чаплю! Та чапля не могла поживитися з того кохання: тільки-но чорногуз торкався до чаплі, як вона згиналася в три погибелі. Хто читав цю статтю, не міг утриматися від сміху. Ці глузливі нападки, що повторювалися з номера в номер, мали, як відомо, голосний відгук у Сен-Жерменському передмісті і стали однією з тисячі причин для запровадження суворих законів проти преси.

Через годину Блонде, Лусто і Люсьєн повернулися до вітальні, де розмовляли гості: герцог, посол і чотири жінки, три купці, директор театру і Фіно. Друкарський учень у паперовому ковпаку вже прийшов по матеріал для газети.

— Складачі розійдуться, якщо я їм нічого не принесу, — сказав він.

— Ось тобі десять франків, хай зачекають, — сказав Фіно.

— Якщо я віддам їм гроші, пане, вони займуться п’япографією, і тоді прощай газетаї

— Цей хлопчина міркує так тверезо, аж мене острах бере, — сказав Фіно.

Саме в ту хвилину, коли посол провіщав хлопчакові блискуче майбутнє, увійшли три автори. Блонде зачитав надзвичайно дотепну статтю проти романтиків. Всі посміялися із статті Лусто. Герцог де Реторе порадив доточити до неї похвалу пані д’Еспар, щоб не дуже дратувати Сен-Жерменське передмістя.

— А прочитайте нам, що написали ви, — сказав Фіно Люсьєнові.

Коли Люсьєн, завмираючи від перестраху, скінчив читати, вся вітальня загриміла оплесками. Актриси кинулися цілувати новонаверненого, троє купців мало не задушили його в обіймах, дю Брюель зі слізьми на очах тиснув йому руку, а директор запросив його до себе на обід.

— Оце вам і діти І — сказав Блонде. — Шатобріан уже прозвав Віктора Гюго "натхненною дитиною", тому я скажу тільки, що ви людина великого розуму, відваги й смаку.

— Він — працівник вашої газети, — сказав Фіно, подякувавши Етьєнові й кинувши на Люсьєна погляд хазяїна.

— А що ви придумали? — спитав Лусто в дю Брюеля і Блонде.

— Ось витвір дю Брюеля, — сказав Натан.

"Помітивши, як цікавиться публіка віконтом ві

конт Демосфен сказав учора: "Може, хоч тепер мені дадуть спокій".

"Один ультрарояліст лаяв промову пана Паск’є,— мовляв, той переспівуе усім відомі погляди Деказа. "Це так, але в нього суто монархічні литки",— заперечила йому одна дама".

— Коли такий початок, далі й слухати не треба. Все вийшло чудово, — сказав Фіно. — Біжи, неси копії, — звелів він учневі. — Газета зметана на живу нитку, але це наш найкращий номер, — звернувся він до групи письменників, які вже поглядали на Люсьена скоса.

— Дотепний хлопець, — сказав Блонде.

— Авжеж, стаття гарна, — озвався Клод Віньйон.

— Прошу до столу 1 — сказав Матіфа.

Герцог подав руку Флоріні, Коралі прийняла руку Люсьена, танцівницю з одного боку вів Блонде, з другого — німецький посол.

Я не розумію, чому ви нападаєте на пані де Бар— жетон і барона дю Шатле? Кажуть, його призначено префектом Шарантп і доповідачем прохань, — сказав німець.

— Пані де Баржетон виставила Люсьєна за двері, мов якогось жевжика, — сказав Лусто.

— Такого красеня? — здивувався посол.

Вечеря, подана на новому сріблі, на севрській порцеляні, на камчатній скатертині, вражала багатством і розкішшю. Страви готував сам Шеве, вина добирав найві— доміший виноторговець із набережної Сен-Бернар, друг Матіфа, Камюзо й Кардо. Люсьєн, що вперше зіткнувся з паризькою пишнотою, безперервно дивувався, але приховував свій подив, як людина великого розуму, відваги й смаку, що нею він був за словами Блонде. Проходячи вітальнею, Коралі шепнула Флоріні:

— Прошу, підпої добре Камюзо, і хай він проспиться в тебе!

— То ти вже обладнала журналіста? — спитала Фло— ріна, вживаючи слово, звичне у мові тих дівчат.

— Ні, люба, я закохалася в нього! — заперечила Коралі, чарівно повівши плечима.

Ці слова уловило Люсьєнове вухо, і доніс їх до нього п’ятий із смертних гріхів. Коралі була одягнена знадливо, і ретельно обміркований туалет підкреслював особливості її вроди, бо кожна жінка неповторна у своїй звабливості. Її сукня, як і сукня Флоріни, була пошита 8 чудової тканини — з так званого шовкового мусліну, — новинки, яку ліонські фабриканти надіслали в першу чергу Камюзо, своєму паризькому покровителю і голові фірми "Золотий кокон", і протягом кількох днів він був єдиним власником цієї дивовижі. Отже, кохання й туалет, жіночі креми та парфуми ще збільшили чарівпу вроду щасливої Коралі. Сподівана і доступна втіха непереможно вабить кожне юне створіння. Може, в цій доступ пості і криється вся спокуса пороку, може, в цьому і таємниця тривалої вірності? Вражена незрівнянною красою Люсьєна, Коралі разом з вибухом вулканних пристрастей, що іноді охоплюють цих бідолашних дівчат, несподівано відчула, як у неї в серці розквітло чисте, щире кохання — перше в її житті.

— Я закохалася б у тебе, навіть якби ти був негарний і хворий, — прошепотіла вона Люсьєнові, коли всі сідали до столу.

Які слова для поетаї Камюзо ніби зник, Люсьєн, дивлячись на Коралі, уже йото не помічав. І чи міг ухилитися від цього блискучого бенкету юнак, що так прагнув чуттєвих насолод, що зачах у одноманітному провінційному животінні, юнак, якого затягло в паризьку безодню, якого виснажили злидні, роз’ятрила вимушена здержливість, стомило чернече життя на вулиці Клюяі і марна праця? Люсьєн був уже мало не в ліжку Коралі, й він уже прилучився до принад газетярства, раніше недоступних для нього. Газету, на яку він довго й марно чатував на вулиці Сантьє, він тепер бачив за столом у подобі веселих молодиків. Газета помститься за всі його прикрощі, вона завтра ж прониже двоє сердець. А як він досі прагнув — і марно! — напоїти їх тим самим шалом і розпачем, яким вони його напоїли! Позираючи на Лусто, Люсьєн казав собі: "Осьде справжній друг!" — навіть не здогадуючись, що Лусто вже остерігається його як небезпечного конкурента. Люсьєн сплохував, показавши всю гостроту свого розуму; безбарвна стаття прислужилася б йому чудово. На відміну від Лусто, якого гризла заздрість, Блонде сказав Фіно, що треба схилитися перед таким яскравим талантом. Цей присуд визначив поведінку Лусто: він вирішив залишитися другом Люсьєна і разом із Фіно визискувати цього небезпечного новачка, не даючи йому вибитися з нужди.