Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

Журналіст і актриса прийняли свого приятеля у прегарній спальні, де вони влаштувалися по-сімейному, і втрьох прекрасно поснідали.

— Послухай, друзяко, — сказав Лусто, коли вони сілп за стіл і Люсьєн сповістив про вечерю в Коралі. — Раджу тобі поїхати зі мною до Фелісьєна Верну, запросити і його й заприятелювати з ним, якщо тільки можливо заприятелювати з таким пройдисвітом. Може, Фелісьсп допоможе тобі проникнути в політичну газету, де він пече фейлетони: там ти зможеш процвітати, друкуючи великі статті у верхніх шпальтах газети. Цей листок, як і наш, належить ліберальній партії, ти станеш лібералом, ця партія популярна; а захочеш згодом перекинутися на бік уряду, ти вигадаєш тим більше, чим дужче тебе боятимуться. Невже Гектор Мерлен і пані дю Валь— Нобль пе запросили тебе й Коралі на обід до себе, де бувають велике папство, світські чепуруни та мільйонери?

— Звичайно, запросили, — відповів Люсьєн. — І мене з Коралі, і тебе з Флоріною.

Люсьєн та Лусто після спільної гульні в п’ятницю та обіду в неділю перейшли на "ти".

— От і гаразд, значить, ми зустрінемося з Мерленом у редакції; цей молодець піде слідами Фіно — ти добре зробиш, коли трохи повпадаєш за ним. Запроси на вечерю Мерлена з його коханкою — він тобі згодом стане в пригоді. Ненависникам усі потрібні, і він зробить тобі послугу, щоб при нагоді використати твоє перо.

— Ваш дебют у газеті наробив багато галасу, тепер у вас пе буде жодних перешкод,— сказала Флоріна Люсьєнові. — Користайтеся з успіху, інакше про вас скоро забудуть.

— Діло зроблено! — вів далі Лусто. — Велике діло. Фіно, цей нездара, став директором і головним редактором тижневика Доріа, власником шостої частки паїв, яка дісталася йому задарма, і він отримуватиме шістсот франків місячно. Я ж, хлопче, з нинішнього ранку головний редактор нашої газетки. Все сталося точно так, як я обміркував того вечора. Флоріна впоралася чудово, вона заткне за пояс і князя Талейрана.

— Ми пануємо над чоловіками, користуючись їхньою жагою, — озвалася Флоріна. — Дипломати грають лише па їхньому самолюбстві, на їхньому прагненні похизуватись, а ми граємо на їхній слабості, тому ми дужчі.

— На закінчення, — сказав Лусто, — Матіфа єдиний раз у житті спромігся на дотеп, він сказав: "Комерція — скрізь комерція!"

— Маю підозру, що цю думку підказала йому Флоріна! — вигукнув Люсьєн.

— Отже, любий, — провадив Лусто, — ти тепер вийшов на широкий шлях.

— Ви народилися в сорочці, — сказала Флоріна. — Скільки молодиків у Парижі не один рік оббивають пороги редакцій і не можуть притулити в газету жодної своєї статейки! У вас діло пішло, як у Еміля Блонде. Не мине й півроку, як ви почнете кирпу гнути, — глузливо усміхнувшись, додала вона на своєму жаргоні.

— Я вже три роки в Парижі, — сказав Лусто, — й тільки з учорашнього дня Фіно дає мені як редакторові певних триста франків на місяць, платить по сто су за шпальту і сто франків за аркуш у своєму тижневику.

— Чого ж ви мовчите?.. — скрикнула Флоріна, дивлячись на Люсьєна.

— Ще побачимо... — сказав Люсьєн.

— Та що ти, друже? — сказав Лусто з ображеним виглядом. — Я влаштував для тебе все, як для рідного брата, але за Фіно я не відповідаю. Не мине й двох днів, як його обступлять десятки шалапутів, які пропонуватимуть свої послуги. Я поручився за тебе, можеш відмовитись, коли хочеш. Ти сам не розумієш свого щастя, — правив далі журналіст, помовчавши. — Ти ввійдеш до згуртованої групи, де товариші нападають на своїх ворогів зразу в кількох газетах і взаємно допомагають один одному.

— Передусім навідаємо Фелісьєна Верну, — сказав Люсьєн, який поспішав ближче зійтися з цими небезпечними коршаками.

Лусто послав по кабріолет, і друзі поїхали на вулицю Мандар. Верну мешкав на третьому поверсі, і Люсьєн дуже здивувався, заставши цього злостивого, зневажливого й пихатого критика в звичайнісінькій міщанській їдальні, обклеєній дешевими шпалерами, що зображували цегляний мур, де-не-де обліплений мохом; по стінах висіли поганенькі гравюри в позолочених рамах; Верну сидів за столом разом із негарною жінкою — певна річ, дружпною — та з двома дітлахами, посадженими на високі стільці з перекладиною, щоб шибеники не попадали. Захоплений зненацька, Фелісьєн у своєму ситцевому халаті, перешитому із старої жіночої сукні, виглядав украіі невдоволеним.

— Ти вже снідав, Лусто? — спитав господар, пропонуючи Люсьєнові стільця.

— Ми оце від Флоріни, — сказав Етьєн, — і там поснідали.

Люсьєн розглядав пані Верну, що скидалася на добродушну опасисту куховарку, досить білолицю, але дуже вульгарну. Поверх нічного чепчика, зав’язаного нижче підборіддя поворозочками, з-під яких випиналися пухкі щоки, пані Верну була пов’язана фуляровою хустиною; застебнутий біля коміра на один гудзик капот звисав рясними складками і обгортав її так нечупарно, що вона нагадувала тумбу. З надміру здоров’я, що доводило її до розпачу, рум’янець на повних щоках набув фіолетового відтінку, а пальці на руках дуже нагадували сосиски. Побачивши цю жінку, Люсьєн зрозумів, чому Верну в товаристві грав таку непримітну роль — вій соромився своєї дружини. Він не міг кинути жінки й дітей, але мав надто поетичну натуру, щоб не страждати від цього, і, вічно невдоволений самим собою, переносив своє невдоволення на геть усе; саме тому Верну нікому не прощав успіху. Люсьєн збагнув, чому з обличчя цього заздрісника не сходив жовчний вираз, чому цей журналіст завжди сипав такими ядучими дотепами і різкими, вигостреними, мов стилет, словами.

— Прошу до кабінету, — сказав Фелісьєн, підводячись.— Мова піде, я думаю, про справи літературні.

— І так, і ні, — відказав Лусто. — Мова, старий, піде про вечерю.

— Я прийшов, — сказав Люсьєн, — за дорученням Коралі...

Почувши це ім’я, пані Верну підвела голову.

— ...вона запрошує вас до себе на вечерю наступного понеділка, — казав далі Люсьєн. — Там ви зустрінетесь із тим самим товариством, що й у Флоріни, крім того, будуть пані дю Валь-Нобль, Мерлен та інші. Трохи пограємо в карти.

— Але, друже мій, на той день ми вже пообіцяли бути в пані Магудо, — нагадала дружина.

— Ну то й що? — відказав Верну.

— Як ми не прийдемо, вона образиться, а ти ж радів, що через неї зможеш дисконтувати векселі свого видавця.

— Ось, маєш, жінка, котра ніяк не може збагнути, що вечеря, яка починається опівночі, не може перешкодити вечірці, що кінчається об одинадцятій. І я мушу працювати поруч із нею, — додав він.

— У вас така багата уява! — сказав Люсьон і цією фразою здобув собі в особі Верну смертельного ворога.

— Значить, ти прийдеш, — казав далі Лусто, — але це ще не все. Пан де Рюбампре тепер один із наших, прилаштуй його в свою газету, відрекомендуй там як хлопця здібного, здатного займатися високою літературою, щоб він міг друкувати у вас принаймні дві статті па місяць.

— Гаразд, якщо він погодиться бути нашим спільником, якщо захищатиме наших друзів і нападатиме на наших ворогів, як ми станемо нападати на його ворогів. Якщо так, сьогодні я поговорю про нього в Опері, — відповів Верну.

— Отже, до завтра, друже, — сказав Лусто, потискуючи руку Верну з виявом найщирішої приязні. — А коли виходить твоя книжка?

— Це залежить від Доріа, — відповів батько родини. — Я її Б же закінчив.

— І ти задоволений?

— І так, і ні...

— Ми забезпечимо успіх, — сказав Лусто, підводячись і вклоняючись дружині свого товариша.

Приятелі поквапилися піти, бо діти якраз зчинили галасливу сварку: вони билися ложками, бризкали в обличчя одне одному супом.

— Ти бачив, друзяко, жінку, — сказав Лусто, — яка, сама того не відаючи, стала причиною великих спустошень у світі літератури. Бідолаха Верну не може простити нам своєї дружини. З погляду громадських інтересів його треба було б визволити від неї. Тоді ми уникнули б цілої зливи нищівних статей, епіграм із приводу чужого успіху, чиєїсь удачі. Яким ти станеш, маючи на шиї таку жінку та ще двох бешкетливих голопуцьків? Ти бачив Рігодена в Пікаровій п’єсі "Дім розігрується в лотерею"?.. Як і Рігоден, Верну сам не битиметься, а змусить битися інших; він ладен виколоти собі око, аби тільки виколоти

обидва у свого найкращого друга; ти ще побачиш, як він топче будь-який труп, тішиться з будь-чийого лиха, нападає на князів, на герцогів, на маркізів, на дворянство, бо сам віп простого роду; як він нападає на всіх неодружених і знай торочить про мораль, про сімейні радощі та обов’язки громадянина. Коротше, цей високоморальний критик не щадить нікого, навіть дітей. Він живе на вулиці Мандар разом із жінкою, створеною для ролі "мама— муші" в "Міщани'ні-шляхтичі", та двома малими Верну, гидкими, як парші; він прагне висміювати Сен-Жерменсь— ке передмістя, куди нога його не ступить, і вкладати в уста герцогинь говірку своєї дружини. Ця людина, яка завжди рада зняти галас проти єзуїтів, паплюжити двір, приписавши йому намір ПОНОВИТИ права феодалів та право первородства; він проповідуватиме хрестовий похід за рівність, хоча не вірить, щоб хтось був рівнею йому самому. Якби він був нежонатий, якби виїздив у світ, якби мав показпий вигляд прикрашених орденом Почесного легіону роялістських поетів, він був би оптимістом. У журналістиці знайдеться тисяча таких відправних точок. Цю велику катапульту пускає в хід дріб’язкова ненависть. Чи не пропала в тебе охота женитися? Верну втратив серце, він тепер — суцільна жовч. Тому він — справжній газетяр, двоногий тигр, ладний усіх розтерзати, так мовби його перо оскаженіло.

— Він женоненависник,— сказав Люсьєн.— А є в нього талант?

— Ні, але він дуже здібний до статей. Верну натоптаний статтями — він завжди писатиме тільки статті і більше нічого. З його прози книжки не створиш — хоч би скільки ти працював над нею. Фелісьєн не здатен виносити свій твір, розташувати його частини й гармонійно ввести дійові особи в загальний план, розгорнути його й довести до розв’язки; в нього є задум, але він не знає життя; герої у нього завжди надумані — хай там скільки вони розбалакують та філософують; нарешті, його стиль наскрізь штучний, пишномовна фраза розвалюється від найменшого уколу критики. Ось чому він боїться газет, як боїться їх усякий, хто тримається на поверхні лише за допомогою дурнів та на пузирях незаслуженої хвали.

— Ти склав цілу статтю! — вигукнув Люсьєн.

— Такі статті, мій голубе, можна тільки виголошувати, але писати їх не слід.

— Ти уже говориш як головний редактор, — сказав Люсьєн.

— Куди тебе відвезти? — спитав Лусто.

— До Коралі.

— А-а! Ми закохані! — сказав Лусто.