Сповідь афериста Фелікса Круля - Манн Томас
Ви, напевне, гадаєте, що я вже десять днів перебуваю у відкритому морі, а я пишу вам все ще з першого міста на моєму шляху, тобто з португальської столиці. Зараз, дорогі мамо й тату, я поясню вам як моє довге мовчання, так і несподівані обставини, які призвели до цієї затримки, та сподіваюсь, що таким чином цілковито згладжу ваше невдоволення.
Усе почалося з того, що в потязі я познайомився з видатним науковцем — професором на ім'я Кукук, чиї промови, безперечно, захопили б і потрясли вас не менше, ніж вашого сина.
Німець за народженням, про що красномовно свідчить його ім'я, з роду Кобурґґота — як і ти, мила мамо, — з доброї родини, хоча, звичайно, не "з родини", він обрав своїм фахом палеонтологію, одружився з тутешньою уродженкою й, оселившись у Лісабоні, став засновником і директором природничо-історичного музею, який я оглядав під особистим його керівництвом. Експонати цього музею вразили мене до глибини душі як в палеозоологічному, так і в палеоантропологічному сенсі (ці терміни вам, звичайно, знайомі). Кукук перший порадив мені не ставитися легко важно до початку моєї навколосвітньої подорожі тільки тому, що це початок, і не обмежуватися пробіжним оглядом Лісабона. Він аж засмутився, коли довідавсь, що в моєму розпорядженні є настільки короткий термін для знайомства з тамтешніми пам'ятками (назву хоча б деревоподібну папороть в Лісабонському ботанічному саду, яка росла ще в кам'яновугільну добу).
Коли ви, дорогі мої батьки, зі своєї доброти й мудрости напучували мене вирушити в цю подорож, то, звичайно, мали на меті не тільки відволікти мене від безглуздих задумів, що я їх плекав через свою молодість (ви бачите, я вже визнаю їх безглуздими), але розширити мій світогляд і таким чином завершити виховання молодої людини з родини. Так ось, цей останній ваш намір, безперечно, увінчається успіхом завдяки тому, що мене дружньо прийняла родина Кукук, бо всі три, точніше, навіть чотири її члени (до родини слід зарахувати й наукового співробітника професора — пана Уртадо, скульптора по тваринах, якщо вам що-небудь каже цей фах), звичайно, дуже різною мірою сприяють розширенню моїх горизонтів.
Якщо відверто, то господиня цього дому мені не надто до душі. Теплі стосунки у мене з нею за увесь цей час не склалися і, по-моєму, вже не складуться. Сеньйора, уроджена да Крус, — щира іберійка, особа сувора, поважна й надто зарозуміла, хоча причини цієї зарозумілости мені, направду, не зовсім ясні; донька, моя ровесниця або трохи молодша за мене — ніяк не можу запам'ятати її імени, — панночка, яку мимоволі хочеться зарахувати до родини голкошкірих, така колюча вона у поводженні. Згаданий мною дон Міґель (Уртадо), якщо через недосвідченість я не помиляюся, то в майбутньому, очевидно, стане її чоловіком, і, відверто кажучи, я не впевнений, що йому можна позаздрити.
Ні, я шукаю товариства тільки господаря дому — професора Кукука й частково його асистента, глибоко обізнаного у світі тварин, адже його реконструктивному талантові музей дуже зобов'язаний. Ці дві людини, і передовсім, звичайно, К., так широко сприяють моїй освіті, так багато відкривають мені, що ці відкриття й повчання виходять далеко за межі знайомства з Лісабоном і його архітектурними пам'ятками й стосуються буквально всього буття, з якого в результаті празачаття виникло органічне життя, іншими словами, охоплюють все творення загалом, від каменю до людини. Ці обидва вчені, які бачать в мені (і за правом) щось на кшталт морської лілеї, що відокремилася від свого стебла, тобто неофіта-мандрівника, який потребує порад і повчань, спонукали мене, всупереч нашій програмі, затриматися в Лісабоні, схвалення чого я й прошу у вас, дорогі батьки, з синівською шанобливістю, хоча, якщо вже говорити відверто, справжньою причиною моєї затримки є все-таки не вони.
Зовнішнім приводом для неї стало ось що. Я вважав обов'язком ввічливости й гадав, що чинитиму за вашими бажаннями, якщо, перш ніж покинути Лісабон, залишу свою візитівку в нашого дипломатичного представника пана де Гюйона та його дружини. Більш того, я вважав за бажане виконати цю формальність уже в перший день мого приїзду, але, враховуючи, яка зараз пора року, не чекав від свого візиту жодних наслідків. І все-таки через два або три дні мені в готель надійшло запрошення від посла повечеряти у нього в чоловічому товаристві; мабуть, цю вечерю було заплановано ще до мого приїзду, адже вона мала відбутися майже напередодні відбуття мого пароплава. Проте мені не знадобилося б міняти термін свого перебування тут, навіть якби я хотів скористатися цим запрошенням.
Я скористався ним, дорогі мамо й тату, і провів у нашому посольстві на руа Аугушта вельми приємний вечір. Бажаючи зробити вам приємність, не приховую, що на цьому вечорі я мав цілковитий успіх, яким повністю завдячую отриманому мною вихованню. Прийом був влаштований на честь молодого румунського принца Йоанна Фердинанда,[184] ледь старшого за мене, він зараз перебуває в Лісабоні разом зі своїм вихователем полковником Цамфіреску. Запрошені були одні чоловіки, оскільки пані де Гюйон перебуває на португальській Рив'єрі, а її чоловік через низку невідкладних справ був змушений перервати свою відпустку й повернутися до столиці. Кількість гостей була обмежена — чоловік з десять, не більше, і все-таки прийом мав доволі врочистий характер: лакеї — у коротких штанях і в обшитих галунами лівреях, гості, на честь принца, — у фраках і при реґаліях. Маю визнати, що я із задоволенням дивився на хрести та зірки цих сановних людей, які майже всі переважали мене роками, із задоволенням та навіть не без певної заздрости до настільки поважних прикрас на фраках. Проте не лестячи ні вам, ні собі, мушу зауважити, що я у своєму фракові без якихось там прикрас, заледве переступивши поріг вітальні, відразу завоював симпатії господаря дому й гостей не тільки своїм ім'ям, але й невимушеною люб'язністю й світськістю, гідною цього імени.
За вечерею у їдальні, розцяцькованій кахлями, в колі всіх цих іноземних і вітчизняних дипломатів, військових і неґоціантів, серед яких був австроугорський радник посольства в Мадриді такий собі граф Фестетікс, який мальовничо вирізнявся своїм національним угорським одягом, оздобленим хутром, чобітьми з вилогами й кривою шаблею, я опинився за столом між бородатим капітаном бельгійського фреґата й великим португальським виноторговцем з утомленим обличчям, чиї величаво недбалі манери свідчили про чимале багатство; товариство для мене дещо нуднувате, бо розмова доволі довго точилася навколо політичних і економічних предметів, так що я брав у ній хоча й жваву, але суто пантомімічну участь. Але потім принц зі спухлим нудьгуючим обличчям, що сидів навскіс від мене, затинаючись і шепочучи,[185] втягнув мене в розмову про Париж, яка незабаром стала загальною (бо кому не хочеться поговорити про Париж), і тут я, підбадьорений не надто виразним бурмотінням його високости, дозволив собі деякий час грати першу скрипку. Після вечері, коли ми затишно розташувалися в курильній кімнаті за кавою і лікерами, мені якось само собою дісталося місце біля високого гостя, по інший бік якого сів господар дому. Бездоганна, але й безбарвна зовнішність пана де Гюйона, його лисіючий череп, водянисто-блакитні очі й тонкі, витягнуті щипцями вуса вам, безперечно, знайомі. Йоанн-Фердинанд майже зовсім до нього не звертався, надавши перевагу спілкуванню зі мною, що, мабуть, припало до смаку нашому господареві. Треба гадати, що й моє несподіване запрошення пояснювалося бажанням пана де Гюйона розважити принца в товаристві однолітка, який за своїм народженням був гідний скласти йому компанію.
Треба сказати, що я й справді чудово розважав його, до того ж найпростішим, для нього щонайбільш відповідним способом. Я розповідав принцові про своє дитинство й отроцтво в нас у замку, про незґрабність нашого славного Радикюля й при цьому імітував його ходу, а принц захлинався від захвату, впізнаючи в ньому недолугу послужливість свого старого камердинера в Бухаресті, який перейшов до нього від батька. Розповідав я, мила мамо, й про неймовірну манірність твоєї Аделаїди, під захоплене хихикання принца показував, як вона намагається не ходити, а ширяти в повітрі, немов казкова фея; про собаку — Фріпона, про те, як він скрегоче зубами, коли у Мінім наступають відомі періоди, й про неї саму з її фатальною схильністю, особливо небезпечною у собак, що просяться на коліна, що вже не раз згубно позначилося на твоїх, мамо, сукнях. У чоловічій компанії я міг собі дозволити розповісти про це так само, як і про "зубний скрегіт" Фріпона — о, звичайно, в найвишуканіших виразах. Виправданням мені послужили сльози, які нащадок королівського дому, задихаючись від сміху, раз по раз витирав зі своїх щік, слухаючи про делікатні слабкості бідолашної Мінім. Є щось зворушливе в тому, коли таку недорікувату й тому ніби "загальмовану" істоту охоплює бурхлива веселість.
Можливо, мила мамо, ти почуваєшся сприкреною, що я виставив на потіху товариству слабке здоров'я твоєї улюблениці, але ефект, якого я цим досяг, безумовно примирив би тебе з цією нескромністю.
Усіх охопили нестримні веселощі, а принца просто скорчило навпіл, так що хрест, який висів у нього на комірі мундира, зателіпався у повітрі. Мене навперебій стали просити повторити розповідь про Радикюля, Аделаїду й Мінім. Угорець в одязі з хутряною облямівкою так бив себе долонею по стегнах, що йому, мабуть, було дуже боляче, в огрядного виноторговця, усипаного орденськими зірками за своє багатство, від реготу відскочив ґудзик на камізельці, а на обличчі нашого посла читалося щире задоволення.
Внаслідок усього цього після закінчення soiree,[186] коли ми залишились наодинці, у нього виникла пропозиція представити мене його величності королеві Карлосу I,[187] який теж наразі перебував у столиці, про що свідчив прапор Браґанца,[188] що майорів над палацом. Певною мірою він вважає своїм обов'язком, пояснив пан де Гюйон, відрекомендувати монархові сина відомих люксембуржців, що перебуває тут проїздом, до того ж — так він висловився — який є дуже "приємно обдарованим" юнаком. Він просив мене мати на увазі, що шляхетна душа короля — душа художника, бо його величність час від часу малює олією, та водночас душа вченого — його величність любитель океанографії, тобто науки про море й живих істот, що його населяють; отже, ця душа перебуває в дещо пригніченому стані під впливом політичних турбот, які навалилися на його величність відразу після вступу на престол шість років тому внаслідок розбіжности португальських і англійських інтересів щодо володінь у Центральній Африці.
