Сповідь афериста Фелікса Круля - Манн Томас

Подекуди цей чарівний куточок землі, де буяли віялові та пір'ясті пальми з усіх частин світу, своєю буйною, строкатою рослинністю нагадував незайманий ліс. Екзотичні очерети, бамбук і папірус облямовували штучні озерця, на водах яких плавали качки-мандаринки. То тут, то там у темній зелені миготіли густі оцвітини пальмових лілей, з яких здіймалися величезні білі дзвіночки бутонів. Деревовидні папороті — ця найдавніша рослинність землі — місцями утворювали плутані і неправдоподібні гаї з корінням, що несамовито розрослося, й стрункими стовбурами, над якими здіймалося листя, густо всипане брунатними спорами.

— На землі знайдеться дуже мало куточків, — зауважив Уртадо, — де ще ростуть деревоподібні папороті. Взагалі ж папороті, що не знає цвітіння, та, власне, й не має насіння, народні перекази з найдавніших часів приписують таємничі й чудодійні властивості, й насамперед це здатність до любовної ворожби.

— Фе! — пирхнула Зузу.

— Що ви хочете цим сказати, мадемуазель? — поцікавився я. — Я просто дивуюся, чому діловито наукова згадка про "любовну ворожбу", анітрохи не уточнену, у вас викликало стільки емоцій. Яке з цих двох слів обурило вас? Любов чи ворожба?

Вона не відповідала, тільки зміряла мене гнівним поглядом і навіть зробила якийсь загрозливий порух головою.

Одначе вийшло так, що я опинився поруч з нею, і ми пішли слідом за відтворювачем тварин та расово гордою maman.

— Любов — це, власне, і є чарівництво, — сказав я. — Чого ж дивуватися, що первісні люди, так би мовити, люди Папоротевої доби, які, звичайно, існують і зараз, бо на землі все існує одночасно й упереміш, намагалися ворожи ти за допомогою папоротевого листя?

— Це непристойна тема, — обірвала вона мене.

— Любов? Як жорстоко ви це сказали! Краса викликає любов. Почуття і думки тягнуться до неї, як віночок квітки до сонця. Не думаєте ж ви вичерпати красу вашим одно складовим вигуком?

— Як на мене, то це брак смаку — хизуватися своєю зовнішністю й заводити мову про красу.

На цю відвертість я був змушений відповісти так: — Ви дуже злі, пані. Невже ж людину з благопристойною зовнішністю слід карати, позбавляючи її права на захоплення? По-моєму, більшої кари заслуговує нехлюйство. Я особисто, з вродженої поваги до світу, на який мені судилося з'явитись, у своєму становленні я подбав про те, щоб не ображати світ своїм виглядом. Ото й всього. Я вважаю це ознакою самодисципліни. І, взагалі, тому, хто сидить у скляному будиночку, не личить кидатися камінням. Ви самі такі красиві, Зузу, таке чарівне ваше волосся, що спадає на маленькі вушка. Я не можу досхочу намилуватися на них, Зузу, й навіть встиг вже їх замалювати.

Я не збрехав. Після сніданку в ніші мого елеґантного салону, курячи сиґарету, я примальовував до зображень оголеної Заза, зроблених рукою Лулу, спадаючі на вуха пасма Зузу.

— Що! Ви дозволили собі мене замалювати? — крізь зуби прошипіла вона.

— Ну так, з вашого дозволу, точніше, без нього. Краса — це не приватна власність, а загальне надбання, надбання серця. Вона не може перешкодити виникненню почуттів, нею збуджуються, і не можна заборонити спроб відтворити її.

— Я хочу бачити цей малюнок.

— Не знаю, чи можна це зробити, точніше, чи вистачить у мене на те сміливости.

— Мене це не стосується. Я вимагаю, щоб ви передали мені ваш малюнок.

— Це не один, а безліч малюнків. Я подумаю, коли й де мені можна буде їх вам показати.

— "Коли" й "де" як-небудь обійдеться. Про "можна" і мови немає. Зроблене вами за моєю спиною — все одно моя власність, а те, що ви зараз сказали про "загальне надбання", — це вже просто відверта безсоромність.

— Менш за все я хотів образити вас, і я у відчаї, якщо ви вважаєте мій вчинок невихованим. Я сказав "надбання серця", то хіба ж це не так? Краса беззахисна перед нашими почуттями. Нехай вони її не зачіпають, не хвилюють, жодною мірою її не стосуються, а все-таки вона перед ними беззахисна.

— Ви що, не можете підшукати іншу тему для розмови?

— Іншу тему? Вельми охоче! Або, точніше, не охоче, але з легкістю. Наприклад, — я заговорив голосно і зумисне "світським" голосом, — дозвольте дізнатися, чи знайомі вам і вашим шановним батькам пан і пані де Гюйон, тобто люксембурзький посол та його дружина?

— Ні, яке нам діло до Люксембурґа.

— Ви знову праві. Але я мав з'явитися до них з візитом. Я знав, що це буде приємно моїм батькам. Тепер мені залишається чекати запрошення в посольство на сніданок або на обід.

— Бажаю вам приємно провести час.

— Усе це я роблю зумисне. Мені хотілося б за посередництва пана де Гюйона бути відрекомендованим його королівській величності.

— Цього ще тільки бракувало! Так ви надодачу й царедворець!

— Якщо вам завгодно так це назвати. Я довго жив у буржуазній республіці, і як тільки з'ясувалося, що мій шлях пролягає через королівство, я про себе вирішив домогтися аудієнції в монарха. Можете називати це хлоп'яцтвом, але я буквально відчуваю потребу схилитися так, як схиляються тільки перед королем, і в розмові раз по раз вдаватися до звертання "ваша величносте". "Сер! Прошу вашу величність прийняти найпідданішу подяку за ласку, надану мені вашою величністю…" — і так далі. Ще більше б мені хоті лося отримати аудієнцію у папи, і з часом я її обов'язково матиму. Адже там навіть схиляють коліна — для мене це буде справжньою насолодою — ще й говорять: "Ваша святість".

— Ви, маркізе, здається, зібралися розповідати мені про свою потребу в покірності.

— Не в покірності. У красивій формі.

— Па-та-ті-па-та-та! Насправді ви просто хочете справи ти на мене враження своїми зв'язками, запрошенням до посольства, тим, що перед вами відкриті всі двері й що ви перебуваєте у вищих сферах.

— Ваша мама заборонила вам говорити мені "па-та-ті-па-та-та". Взагалі ж…

— Maman, — крикнула вона так, що сеньйора Марія-Пія швидко обернулася. — Повинна тобі повідомити, що я знову сказала маркізу "па-та-ті-па-та-та".

— Якщо ти сваришся з нашим юним гостем, — відповідала іберійка своїм милозвучним, хоча й трохи глухуватим альтом, — то я не дозволю тобі більше йти з ним. Піди вперед з доном Міґелем. А я вже спробую розважити маркіза.

— Дозвольте вас запевнити, madame, — сказав я, після того як відбувся цей обмін кавалерами, — що жодної сварки й близько не було. По-моєму, немає людини, яка б не прийшла в захоплення від чарівної відвертости мадемуазель Зузу.

— Ми залишили вас в товаристві цієї дитини на занадто довгий термін, милий маркізе, — відповідала царственна іберійка з гойдливими підвісками у вухах. — Юність, звичайно, занадто молода для юности. Спілкування зі зрілістю для неї якщо не приємніше, то, в усякому разі, доцільніше.

— Таке спілкування, безперечно, велика честь, — обережно відповів я, намагаючись внести деяку частку теплоти в це суто формальне твердження.

— Отже, ми закінчимо прогулянку удвох з вами. Скажіть, маркізе, чи було вам тут цікаво?

— Надзвичайно. Я отримав невимовне задоволення. І одне мені зрозуміло: ніколи б я не бачив так інтенсивно, ніколи б не був так сприйнятливий до вражень, які чекали на мене в Лісабоні, вражень від речей і людей, точніше — від людей і речей, без тієї підготовки, яку дарувала мені прихильна доля в особі вашого шановного сеньйора чоловіка. Розмова, що відбулася в нас у дорозі, якщо, звичайно, можна назвати розмовою, коли один з двох співрозмовників є лише захопленим слухачем, була тією палеонтологічною оранкою, яка розпушила ґрунт для захопленого сприйняття цих вражень, і в першу чергу расових. Адже це від вашого чоловіка я дізнався про прарасу, про те, як у різні епохи вливалася в неї кров інших цікавих рас і як в результаті перед нашими очами з'явилися особи, має статичні за самою своєю кров'ю…

Я перевів подих. Моя супутниця голосно відкашлялась, не втративши при цьому величі постави.

— І відтоді, — продовжував я, — префікс "пра", le primordial,[183] не виходить у мене з голови. Це наслідок палеонтологічної оранки, про яку я вже згадував. Якби не було її, то що б тоді означали для мене ці деревоподібні папороті, навіть після того, як я почув, що, за давніми уявленнями вони служать для любовної ворожби. Після тієї розмови все стало для мене значним: речі й люди… Я хочу сказати: люди й речі…

— Справжнім поясненням такої сприйнятливости, милий маркізе, власне, є ваша юність…

— Як дивно звучить у ваших вустах слово "юність", сеньйора! Ви вимовляєте його з добротою зрілости. А мадемуазель Зузу тільки нарікає на юність, таким чином підтверджуючи ваше зауваження, що юність звичайно занадто молода для юности. Певною мірою це стосується й мене. Юність сама по собі не викликала б у мені того захоплення, яке в ці дні переповнює мою душу. Мені випало щастя споглядати красу в подвійному аспекті — в напівдитячому її цвітінні та в царственій величі зрілости…

Одне слово, я говорив напрочуд красиво, і моя тирада аж ніяк не викликала осуду. Адже, коли я став прощатися біля станції канатної дороги, яка мала знову доправити моїх супутників на віллу Кукуків, сеньйора прохопилася, що сподівається ще мати нагоду побачити мене до від'їзду, й нагадала мені пропозицію дона Антоніо згадати минуле й зіграти в теніс із Зузу та її друзями зі спортивного клубу. Ця думка здалась мені досить доречною.

Та й справді. Це була слушна, хоча й зухвала думка. Я запитливо глянув на Зузу, та оскільки її обличчя і потиск плечей сповістили мені суворий нейтралітет, який робив мою згоду не зовсім неможливою, то ми тут-таки на місці домовилися зустрітися післязавтра на тенісному майданчику, після чого мені було запропоновано "на прощання" знову розділити обідню трапезу з родиною Кукук. Нахилившись до руки Марії-Пії, а потім і її дочки та обмінявшись дружнім потиском рук з доном Міґелем, я пішов своєю дорогою, розмірковуючи, як складеться моє найближче майбутнє.

Розділ дев'ятий

Лісабон, 25 серпня 1895 року

Дорогі батьки! Мила мамо! Шановний, а також любий тату!

Досить великий проміжок часу відокремлює цей лист від телеграми, в якій я повідомляв про своє прибуття сюди, так що боюся, ви вже гніваєтесь на мене. І розсердитеся ще більше — в цьому, на жаль, я впевнений, — прочитавши дату на початку листа, яка розходиться з вашими сподіваннями, нашими спільними рішеннями та навіть моїми власними намірами.