Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

Театри, як і люди, повинні

коритися своїй долі. Драматичній панорамі довелося змагатися з театрами Амбігю, Гете, Порт-Сен-Мартен і театрами водевілів. Вона не змогла витримати їхніх підступів, будучи обмежена в правах і у виборі п’єс. Автори не хотіли сваритися з іншими театрами заради театру, чия життєздатність здавалася сумнівною. Одначе тепер дирекція покладала великі надії па нову п’єсу в дусі комічної мелодрами молодого автора на ймення дю Брю— ель, який працював у спілці з кількома знаменитостями, але запевняв, що цю мелодраму він створив сам. П’єсу було написано для Флоріни, доти статистки театру Гете'. Вона цілпй рік грала другорядні ролі й звернула на себе увагу, але так і не змогла добитися' кращого ангажемеп— ту, тому Панорама переманила її від свого сусіда. Разом із Флоріною цього вечора дебютувала й друга актриса — Коралі. Коли друзі увійшли в театр, Люсьєн здивувався могутності преси.

— Цей добродій зі мною, — сказав Етьєн, і всі контролери вклонились йому.

— Вам важко буде знайти собі місце, — сказав старший контролер. — Вільна лише директорська ложа.

Етьєн і Люсьєн блукали коридорами й вели переговори з капельдинерками.

— Ходімо на сцену, побалакаємо з директором, він дасть нам свою ложу. До речі, познайомлю тебе з Флоріною, героїнею сьогоднішнього вечора.

На знак Лусто служник при оркестрі дістав ключика і відчинив потайні двері в грубій стіні. Люсьєн пішов за приятелем і раптом з ясно освітленого коридора потрапив у чорний лаз, що майже в усіх театрах сполучав залу для глядачів і лаштунки. Піднявшись кількома вогкими приступками, провінційний поет опинився за лаштунками, і його очам відкрилося дивовижне видовище. Вузькі підпорки для декорацій, височінь сцени, пересувні стойки з кенкетами, декорації — такі жахливі, коли дивитися на них зблизька, — розмальовані актори у химерному пошитому з грубої тканини одязі, робітники сцени в замащених куртках, пожежники, канати, що звисали зі стелі, підвішені задники, режисер, що походжав у капелюсі по сцені, — увесь цей блазенський реквізит, похмурий, брудний, огидний, мішурний, аж надто мало нагадував те, що Люсьєн бачив із зали для глядачів, і подиву його не було меж.

Кінчали грати дуже розтягнуту мелодраму "Бертрам", п’єсу, написану як наслідування однієї трагедії Метьюрі— на, яку дуже високо цінували Нодьє, лорд Байрон і Вальтер Скотт, але яка в Парижі не мала успіху.

—* Дайте вашу руку, якщо не хочете упасти в люк, звалити собі на голову ліс, зруйнувати палац або зачепитися эа халупу, — сказав Етьєн Люсьєнові. — Скажи, моя ясочко, Флоріна ще в себе? — спитав він актрису, яка готувалася до виходу на сцену й дослухалась до реплік акторів.

— Атож, моє серце. Спасибі тобі, що закинув про мепе добре слівце! Це тим миліше з твого боку, що Флоріна тепер виступатиме у нас.

— Дивись, дитинко, не пропусти виграшної хвилини,— сказав їй Лусто.— Кидайся на сцену, піднісши руки. Вигукни з почуттям: "Зупинись, нещасний!" Адже збір сьогодні дві тисячі.

Люсьєн здивувався, побачивши, як змінилась актриса, крли закричала голосом, від якого холонула кров: "Зупинись, нещасний!" Це була зовсім інша жінка.

— Такий театр! — сказав йому Лусто.

— Це як крамничка Доріа в літературному світі або газета — кухня, та й годі, — відповів його новий друг.

Підійшов Натан.

— Ради кого ви тут? — запитав Лусто.

— Чекаючи кращого, я пишу про дрібні театри в "Га— зетт", — відповів Натан.

— А! То повечеряйте з нами сьогодні і похваліть Фло— ріну, я в боргу не залишуся, — сказав йому Лусто.

— До ваших послуг, — відповів Натан.

— Ви знаєте, вона живе тепер на вулиці Бонді.

— Любий Лусто, хто цей красень? — спитала актриса, повертаючись за лаштунки.

— Е, серденько, це великий поет, майбутня знаменитість. Зважаючи на те, пане Натане, що ви сьогодні разом вечерятимете, дозвольте відрекомендувати вам пана Люсьєна де Рюбампре.

— У вас чудове прізвище, — сказав Рауль Люсьєнові.

— Це пан Рауль Натан, Люсьєне,— сказав Етьєн своєму новому другові.

— Два дні тому, ласкавий пане, я прочитав вашу книжку. Далебі, читаючи її і вашу збірку віршів, я пе уявляв собі, що ви здатні так упадати коло газетяра.

— Подивлюсь я на вас, коли вийде ваша перша книжка, — відповів Натан з тонкою посмішкою.

— Дивіться! Роялісти й ліберали тпснуть один одному руки! — скрикнув Верну, побачивши це тріо.

— Вранці я поділрю погляди своєї газети, — сказав Натан,— але ввечері думаю що хочу: вночі усі журналісти сірі.

— Етьєне,— сказав Фелісьєн, звертаючись до Лусто,— зі мною прийшов Фіно й шукає тебе. Та ось і він!

— Що за безглуздя! Жодного місця, — сказав Фіно.

— Для вас завжди знайдеться місце в наших серцях, — сказала актриса, чарівно йому всміхнувшись.

— Флорвіль, крихітко, ти вже зцілилася від кохання? Казали, ніби тебе викрав російський князь.

— Хіба тепер жінок викрадають? — сказала Флорвіль, актриса на ролях: "Зупинись, нещасний!" — Ми провели десять днів у Сен-Манде, і мій князь ушився, відшкодувавши адміністрації збитки. Директор, — сказала, сміючись, Флорвіль, — тепер молить бога, щоб він частіше посилав йому російських князів, адже відшкодування перевищує повний збір.

— Ну, а ти, крихітко, — сказав Фіно гарненькій селяночці, яка слухала всю цю розмову, — де ти взяла діаманти, що сяють у твоїх вухах? Обібрала індійського принца?

— Ні, англійця, фабриканта вакси, він уже й поїхав. Не всім таланить, як Флоріні чи Коралі, на мільйонерів, що нудяться в своїй родині. Ото щасливиці!

— Флорвіль, ти прогавиш свій вихід! — вигукнув Лусто. — Вакса твоєї подруги вдарила тобі в голову.

— Якщо ти хочеш мати успіх, — сказав їй Натан, — то не вий, як фурія: "Він урятований!", а підійди до рампи й скажи грудним голосом: "Він урятований!", як Паста каже в "Танкреді": "О, раїгіа!" Та йди ж,— додав він, підштовхнувши її.

— Пізно вже, ефект прогавлено! — сказав Верну.

— Що вона зробила? Зала гримить від оплесків, — сказав Лусто.

— Стала на коліна і показала груди, це її козир, — мовила актриса, вдова фабриканта вакси.

— Директор дає нам свою ложу, побачимося там, — сказав Фіно Етьєиові.

Лусто повів Люсьєна за сцену через лабіринт лаштунків, коридорів і сходів на третій поверх у маленьку кімнатку, куди за ним рушили й Натап та Фелісьєн Верну.

— Добридень, точніше, добривечір, панове,— сказала Флоріна. — Любий пане, — звернулась вона до опецькуватого чоловічка, що сидів у кутку, — ці добродії — вершителі моєї долі. Все моє майбутнє в їхніх руках; але я сподіваюся, що завтра вранці вони всі лежатимуть у нас під столом, якщо пан Лусто не забув...

Я забув? Я приведу до вас Блонде з "Журналь де Деба!" — вигукнув Етьєн. — Справжнього Блонде, самого Блонде, одне слово, Блонде!

— Ох, любий Лусто, дай поцілую тебе, — сказала актриса й кинулась йому на шию.

Товстун Матіфа спохмурнів, побачивши цю сцену. Шістнадцятилітня Флоріна була худенька. Її врода, як нерозквітлий бутон, обіцяла багато, вона подобалася артистичним натурам, які надають перевагу ескізам перед картинами. Чарівна актриса з тонким личком, що так її вирізняло, вона була в ту пору втіленням Гетевої Міньйони. Матіфа, багатий москательиик з вулиці Ломбар, гадав, що другорядна актриса з бульварного театру не дорого йому коштуватиме, але за одинадцять місяців уже витратив на неї шістдесят тисяч франків. Добродушний і чесний негоціант, що сидів, як бог Термінус, в кутку кімнатки на десять квадратних футів, обклеєної гарними шпалерами, застеленої килимом, уставленої шафами, диваном, двома кріслами, з дзеркалом і каміном, здався Люсьєнові зовсім невідповідним до * цього місця. Покоївка щойно одягла актрису іспанкою. П’єса була імброльйо, і Флоріна грала роль графипі.

— Через п’ять років ця дівчина буде найкращою актрисою в Парижі, — сказав Натан Фелісьєнові.

— Дивіться ж, мої любі,— мовила Флоріна, обертаючись до трьох журналістів, — потурбуйтеся завтра про мене, знайте, я замовила карети на цілу ніч, бо напою вас, як на масницю. Матіфа дістав таке вино! Достойне самого Людовіка Вісімнадцятого! І запросив кухаря прусського посла.

— Судячи з вигляду пана Матіфа, можна чекати грандіозної учти, — сказав Натан.

— Ще б пак! Йому відомо, що віп частує найнебезпеч— ніпшх у Парижі людей, — відповіла Флоріна.

Матіфа неспокійно позирав на Люсьєна: врода юнака збуджувала в ньому ревнощі.

— А цього пана я не знаю, — сказала Флоріна, помітивши Люсьєна. — Хто завіз сюди з Флоренції Аполлона Бельведерського? Цей хлопець гарний, як картинка Жіроде.

— Мадмуазель, — сказав Лусто, — цей юнак — провінційний поет, я забув вам його представити. Ви сьогодні така прекрасна. Ну, чи ж можна тут пам’ятати про якусь гречність?

— Хіба він багатий, що пише вірші? — спитала Флоріна.

— Бідний, як Йов, — відповів Люсьен.

— Вам можна позаздрити, — сказала актриса.

До кімнати вбіг дю Брюель, автор п’єси, юнак у довгому сюртуці, жвавий, маленький, з повадками чиновника і разом з тим землевласника та біржового маклера.

— Флоріпо, серденько, чи добре ви знаєте роль? Га? Дивіться, щоб чого не забули. Проведіть другу дію тонко, з блиском! Фразу: "Я вас не кохаю!" скажіть так, як ми умовились.

— Навіщо ви граєте ролі, де треба казати подібні фрази? — дорікнув Матіфа Флоріні.

Загальний сміх покрив це зауваження москательника.

— А вам яке діло? Я ж не вам це кажу, дурне теля! — відрубала вона. — А знаєте, своєю дурістю він мені приносить щастя, — додала вона, глянувши на письменників. — Слово честі, я платила б йому за кожну