Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де
Купець виграв позов. Подекуди покрівлю заміняло просмолене полотно, напнуте над деякими рядами. За підлогу в Скляній галереї, де починав наживати своє багатство ІПеве, так само як і в Дерев’яних галереях, правив природний паризький грунт, удобрений шаром землі, принесеної сюди на чоботях і черевиках перехожих. Тут люди раз у раз провалювались у ями, спотикались об бугри засохлої грязюки, що її раз у раз підчищали торговці, отже, потрібна була неабияка сприт— пість, щоб не впасти.
Це зловісне скупчення нечистот, вікна, забруднені дощем і пилюкою, низькі халупки, прикриті дрантям, бридкі недобудовані стіни — усе це в цілому скидалося па циганський табір, ярмаркові ятки або тимчасові повітки, що їх ставлять у Парижі довкола незавершених будов; спотворена гримасами личина цього паризького торжища напрочуд пасувала до всіх видів торгівлі, що буяла тут, у цьому зухвалому, галасливому і охопленому скаженими веселощами вертепі, де від часу революції 1789 року і до революції 1830 року вершилися великі справи. Напроти, в нижньому поверсі палацу, протягом двадцяти років містилась біржа. Отже, тут утворювалася громадська думка, підносились і падали репутації, залагоджувалися політичні й фінансові справи. В цих галереях призначалися побачення до й після біржі. Комерційний і банкірський Париж часто запруджував подвір’я в Па— ле-Роялі й поспішав сховатися під накриття галерей, як тільки починався дощ. Цій будівлі, невідомо коли і як тут спорудженій, була властива надзвичайна лункість. Вибух сміху розносився по всіх галереях. Якщо в одному кінці виникала сварка, на другому кінці про це вже знали. Тут були лише книгарні, поезія, політика, проза, модистки, а ввечері з’являлися повії. Тут процвітали книжки і мода, нові й старі світила, змови Трибуни і вигадки книжкової торгівлі. Тут продавались новинки, і парижани вперто хотіли купувати їх лише тут; тут за один вечір розходився у тисячах примірників той чи інший памфлет Поля-Луї Кур’є або "Пригоди королівни", перший постріл, скерований Орлеанським домом проти хартії Людовіка XVIII. В той час, коли там бував Люсь— єн, вітрини в деяких крамничках були опоряджені досить пишно, але ці крамнички розміщались у рядах, обернутих до саду або подвір’я. Аж до того дня, коли вся ця дивовижна колонія загинула під молотком архітектора Фонтена, крамниці, розташовані в середньому ряду, були цілком відкриті й підперті стовпами, як провінційні ярмаркові ятки, і крізь розвішаний крам або скляні двері погляд охоплював зразу обидві галереї. Через те, що опалювати приміщення не було змоги, продавці користувалися лише жаровнями, і кожен у своїй особі становив пожежну охорону, бо через найменшу необережність за чверть години могло згоріти все це царство дощок, висушених на сонці і мовби розпечених полум’ям проституції, царство, наповпене серпанком, мусліном, папером і постійно провітрюване протягом. У модних крамницях було повно неймовірних капелюхів, створених, здавалося, скоріше для вітрин, аніж для продажу. Сотнями виставлені на металевих стрижнях, увінчаних грибом, вони розцвічували галерею веселкою кольорів. Протягом двадцяти років усі, хто тут ходив, запитували себе: на чиїх головах ці прибиті пилом капелюхи закінчать свою кар’єру? Модистки, здебільшого негарпі, але жваві й моторні, заманювали жінок лукавими речами, наслідуючи манери та жаргон базарних перекупок. Гризетки, гострі на язик та безцеремонні, чіплялися до перехожих. Залізши на табурет, вони вигукували: "Купіть гарненький капелюшок, пані! Пане, чи не купите ви чогось?" Багатий і мальовничий словник оздоблювали виразні інтонації, погляди і гримаси, які ті жінки кидали вслід перехожому. Книгарі й модистки жили в добрій злагоді. В пасажі, пишно іменованому Скляною галереєю, гніздилися найсвоєрідніші промисли. Тут улаштувались черевомовці, шарлатани різного штибу, видовища, де не було чого дивитись, і видовища, де вам показували цілий світ. Тут попервах знайшов притулок один пройда, який нажив на ярмарках сімсот чи вісімсот тисяч франків. Замість вивіски в нього красувалося сонце, що оберталось у чорній рамі, навколо якої червоними літерами був виведений напис: "Тут людина побачить те, чого бог ніколи не побачить. За вхід два су". Балаганний заклпкальнпк ніколи не впускав одного одвідувача, але не впускав і більше двох. Варто було туди ввійти, як ви опинялись перед великим дзеркалом. Зненацька лунав голос, схожий на гуркіт механізму, в якому спуще— по пружину, голос, здатний налякати й берлінського Гофмана: "Ви бачите тут, панове, те, чого бог одвіку не побачить: свою подобу! Бог не має подоби!" Ви виходили звідти присоромлені і не зважувалися признатись у своїй дурості. Біля всіх дверей лунали крикливі голоси, що вихваляли всякі косморами, краєвиди Константинополя, театр маріонеток, автомати, які грали в шахи, собак, що вміли розрізняти перших красунь. Тут, у кав’ярні Бо— реля, процвітав черевомовець Фіц-Джемс, поки не перебрався в Монмартр доживати віку серед студентів Полі— технічпої школи. Тут були продавщиці фруктів і квітникарки, а також славетний кравець, у якого вечорами, як сонце, сяяло у вітрині гаптування на військовому мундирі. Зраику й до другої години Дерев’яні галереї були німі, темні, порожні. Торговці розмовляли між собою, як у себе вдома. Побачення, які призначали тут паризькі жителі, починались із третьої години, тобто коли відкривалася біржа. Як тільки збиралася публіка, починалось безкоштовне читання розкладених у книгарнях книжок. Голодні до літератури юнаки з порожніми кишенями накидалися на ці книжки. Прикажчики, зобов’язані оберігати лотки з книжками, милосердно дозволяли біднякам гортати оторінки. Книжки в дванадцяту частку аркуша на двісті сторінок — такі, як "Смарра", "Петер Шлеміль", "Жан Сбогар", "Жоко",— ці читачі поглинали за двома заходами. На той час іще не існувало читалень, і щоб прочитати книжку, треба було її купити — тому романи тоді продавали в такій кількості, яка в наші дні здалась би фантастичною. В тому, як подавали цю милостиню бідній і жадібній до знань молоді, було щось суто французьке. Поезія цього жахливого базару набувала блиску з настанням вечора. З усіх прилеглих вулиць сюди напливала безліч веселих дівчат, що могли прогулюватися тут безкоштовно. З усіх кутків Парижа поспішали сюди повії на промисел. Кам’яні галереї належали привілейованим домам розпусти, що оплачували право виставляти своїх виряджених, як прин— деси, дівок під тією чи іншою аркадою або у відповідному місці в саду, тоді як Дерев’яні галереї були вільною територією для повій, відкритим для всіх храмом проституції. Жінка могла ввійти сюди, вийти в супроводі своєї жертви і повести її, куди заманеться. Ці жінки принаджували вечорами до галерей таку юрму чоловіків, що рухатися доводилось дуже повільпо, як у процесії або на маскараді. Ця повільність, нікому не заважаючи, допомагала всім добре роздивитися одне одного. Дівулі одягалися в манері, що тепер уже вийшла з моди: виріз сукпі до половини спини і такий самий відвертий спереду. Зачіски вигадували собі напхпмерніші, щоб привернути увагу: в дусі нормандської пастушки, у стилі іспанки, кучерики, як у пуделя, або гладенька зачіска на проділ; білі панчохи, які туго обтягували литки, і вміння, ніби неумиспе, але завжди доречно, виставляти ногу напоказ. Уся ця сороміцька поезія нині втрачена. Воль— нощі запитань і відповідей, весь цей голий цинізм, що Ділком відповідав оточенню — тепер більше пе зустрінеш ні на маскарадах, ані на балах, нині таких уславлених" У цьому було щось жахливе й розгульне. Блискуча білість плечей сяяла на темному тлі чоловічої юрби і створювала пишний контраст. Гомін голосів і тупотіння ніг зливалися в шум, який долітав аж у тлибінь саду, подібно до безперервної басової ноти, розцвіченої спалахами жіночого сміху і вряди-годи заглушуваної викриками сварок. Порядні й видатні люди стикалися тут з людьми злочинного вигляду. Це дивовижне збіговисько мало в собі щось дуже пікантне й хвилювало навіть байдужих. Тому до останньої хвилини, поки існувала ця споруда, сюди стікався весь Париж, і, коли архітектор прокладав у фундаменті погреби, парижани ще гуляли по дерев’яному помості над ними. Руйнування цих огидних дерев’яних бараків викликало повсюдний і одностайний жаль.
Тоді Лавока тільки відкрив свою книгарню, всього кілька днів тому, в кутку внутрішнього проходу Дерев’яних галерей, якраз навпроти крамнички молодого Доріа, видавця тепер уже забутого, але який свого часу відважно розчистив тут шлях, де згодом його суперник досяг таких успіхів. Книгарня Доріа містилась у рядах, що тяг— лися понад садом, книгарня Лавока виходила на подвір’я. Книгарня Доріа була поділена на дві частини: в одній містилася велика крамниця, друга правила хазяїнові за кабінет. Люсьєн, потрапивши сюди вперше увечері, був приголомшений видовиськом, невідпорним для провінціалів та юнаків. Незабаром він загубив свого провідника.
— Якби ти був такий вродливий, як цей хлопець, я б тебе полюбила, — сказала одна з жінок якомусь дідові, показуючи на Люсьєна.
Люсьєн розгубився, як собака сліпого; він віддався людському потокові у невимовному стані безпорадності й збудження. Переслідуваний зухвалими жіночими поглядами, осліплений білістю округлих плечей та зухвалих грудей, що притягували його зір, він ішов повільно, міцно тримаючи в руках рукопис, боячись — о, наївний! — щоб у нього його не вкрали.
— Чого вам, добродію? — скрикнув він, коли його схопили за руку; він подумав, що на його поезію зазіхав якийсь автор.
Але то був його приятель Лусто. Він сказав Люсьвно— ві:
— Я знав, що ви не проминете цього місця!
Поет уже стояв коло самдх дверей крамнички, і "Пусто повів його всередину. Там уже зібралась юрма людей, що чекали, коли можна буде побачитися з султаном книготоргівлі. Друкарі, папероторговці, ілюстратори товпились коло прикажчиків, розпитували їх про поточні і задумані справи.
— Гляпьте-но, це Фіно, редактор мобї газети. А розмовляє з ним Фелісьєн Верну, пройдисвіт, небезпечниіі, як потаємна хвороба, але не без іскри таланту.
— У тебе ж сьогодні прем’єра, старий! — сказав Фіно, підходячи до Лусто разом з.
