Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де
У нього були свої заощадження, він винюхував будь-яку нужду, він чигав на будь-яку оборудку, дисконтував авторам, що потребували грошей, векселі книгарів з п’ятнадцяти й двадцяти відсотків і другого дня ішов до крамниць купувати, нібито за готівку, якісь ходові книжки; а, вибравши товар, подавав книгарям замість грошей їхні ж таки векселі. Він набув досвіду й навчився уникати поезії та найновіших романів. Він любив дрібні справи, любив корисні книжки, які можна було придбати за якусь тисячу франків і потім використовувати на свій розсуд, як, наприклад: "Історія Франції для дітей", "Повний курс бухгалтерії в двадцяти лекціях", "Ботаніка для дівчат". Він уже прогавив дві-трп гарні книжки, змушуючи авторів ходити до нього разів по двадцять і так і не зважившись купити рукописи у них. Коли йому докоряли за боягузтво, він посилався на звіт про один гучний процес, передрукований ним із газет, що дістався йому задарма, але дав дві чи то навіть три тисячі франків прибутку. Барбе належав до числа боязких видавців, що перебиваються з хліба на воду, бояться видавати векселі, люблять поживитися на рахунках, виторгувати скидку; він сам розміщав свої книжки, невідомо де і як, але завжди спритно й вигідпо. Він нагонив жах на друкарів, вони не знали, як його притиснути. Він платив їм у розстрочку і в скрутну для них хвилину урізував їхні рахунки; потім, боячись пастки, він уже не користувався послугами тих, кого обібрав.
— То як, продовжимо наші переговори? — спитав Лусто.
— Е, синашу, — по-панібратському сказав Барбе, — у мопс в коморі шість тисяч непроданих книжок. Ну, а книжки, як влучно висловився один старий книгар, не франки 1 Книжка йде погано.
— Якщо ви, любий Люсьєне, зайдете в його крамничку, то побачите на дубовій конторці, купленій на розпродажі після банкрутства одного виноторговця, лойову свічку, з якої не знято нагару: так вона повільніше згорає. В напівмороці, при мерехтінні цього тьмяного вогника, ви все-таки помітите, що полиці порожнісінькі. Охороняє всю цю пустку хлопчина в синій куртці. Він хукає собі на пальці, підтанцьовує і вимахує руками від холоду, як ото візник на передку. Озирніться! Книжок у його крамничці не більше, ніж тут у мене. Ніхто не вгадає, чим там торгують!
— Ось вам вексель на сто франків, терміном на три місяці, — сказав Барбе, мимоволі усміхаючись на жарти Етьєна і витягуючи з кишені гербовий бланк, — я візьму ваші книжки. Готівкою дати не можу, торгівля йде геть ногано. Але я відчув, що я вам потрібний, а оскільки в мене зараз немає ні су, щоб услужити вам, то я приготував вексель. Хоч і не люблю я давати свій підпис.
— То я повинен іще й дякувати вам? — спитав Лусто.
— Хоч векселі й не оплачують почуттями, я прийму вашу подяку, — сказав Барбе.
— Але мені потрібні рукавички, а у парфюмерів мають нахабство не брати ваших векселів! — відповів Лусто. — Стриванте-но, у верхній шухляді комода в мене лежить розкішна гравюра. Ціна їй вісімдесят франків. Адже я надрукував над нею досить дотепну статтю. Я проїхався щодо "Гіппократа, який зрікається дарі" Артаксеркса". Он як! Ця прекрасна картина буде повчальною для всіх лікарів, що теж відмовляються від надмірно пишних дарів паризьких сатрапів. Під гравюрою ви знайдете ще з тридцять романсів. Забирайте все й давайте мені сорок франків.
— Сорок франків! — заквоктав книгар, як перелякана квочка. — Двадцять, щонайбільше. Та й це втрачені гроші, — додав Барбе.
— Давайте двадцять! — сказав Лусто.
— Ох, боже мій, навіть не знаю, чи знайдеться в мене стільки, — сказав Барбе, нишпорячи по кишенях. — Е, ось вони. Ви грабуєте мене. Знаєте до мене підхід.
— Рушаймо, — сказав Лусто. Він узяв Люсьєнів рукопис і провів чорнилом риску під мотузкою.
— Чи пема у вас ще чогось? — запитав Барбе.
— Нічого нема, мій скромний Шейлоку. Ну, я тобі влаштую добру оборудку! Він утратить на пій тисячу екю й по заслузі — хай не грабує мене І — шепнув Етьєп Люсьєпові.
— Л як же ви писатимете про ті книжки? — спитав Люсьси, коли вони поїхали в Пале-Рояль.
— Пусте! Ви не знаете, як строчать статті. Щодо "Подорожі в Єгипет", то я перегорнув книжку, не розрізаючи її, прочитав навмання кілька сторінок і знайшов одинадцять мовних огріхів. Я напишу стовпець, де скажу, що, хоч автор і вивчив мову качок, вирізьблених на єгипетських каменюках, названих обелісками, але своєї рідної мови він не знає. Мовляв, замість того щоб розводитися про природничу історію та старожитності, він мав би сказати дещо про майбутнє Єгипту, про розвиток цивілізації в ньому, навчив би, як зблизити Єгипет і Францію, яка, завоювавши його, а згодом втративши, могла б іще підкорити його своєму духовному впливу. Потім я зроблю з цього патріотичний монолог і нашпигую його тирадами про Марсель, про Левант, про нашу торгівлю.
— А що сказали б ви, якби він про все це уже написав?
— А ось що, друже мій: я сказав би, що замість докучати нам політикою, він краще б зайнявся мистецтвом, змалював країну з погляду її краси та особливостей краєвиду. Тут критик може дати волю наріканням. Політика, скаже він, буквально захлеснула нас, вона нам набридла, скрізь тільки політика. Я пожалкував би за чарівними описами подорожей, в яких вам розповіли б про труднощі мореплавання, про радість виходу у відкрите море, про насолоду перетнути екватор — одне слово, про все, що потрібно знати тим, хто ніколи не подорожує. Вихваляючи такий стиль опису подорожей у далекі краї, можна водночас поглузувати з мандрівників, які аж надміру захоплюються і перелітною пташкою, і летючою рибою, і риболовлею, і знов відкритим географічним пунктом, і давно усім відомими мілинами. Крім того, читач вимагає наукових премудрощів, мало кому зрозумілих, але привабливих і незбагненних, як усе глибокодумне. Передплатник задоволений, йому догодили. Щодо романів, то ніхто у світі не читає їх стільки, як Флоріна, вона висловлює свої міркування, а я катаю статті на підставі її оцінки. Коли вона вважає нудним авторське базікання, як вона каже, я зацікавлююсь книжкою і вимагаю від видавця зайвий примірник, який він з радістю мені надсилає, наперед смакуючи похвальний відгук.
— О боже! А як же критика, священна критика? — скрикнув Люсьєн, пам’ятаючи про заповіді Братства.
— Мій друже, — сказав Лусто, — критика — це щітка, якою пе можна чистити тонкі ткапини, вопа їх розривав па клапті. Слухайте, даймо спокій цьому ремеслу! Бачите ось цей знак? — додав він, показуючи на рукопис "Стокроток".— Я зробив помітку під самою шворкою на обгортці рукопису. Якщо Доріа прочитає рукопис, він, звісно, перев’яже його по-своєму. Отже, ваш рукопис ніби запечатаний. А це згодиться для збагачення вашого досвіду. Зважте, крім усього, що ви потрапите до крамнички не з вулиці і не без кумівства, не так, як оті нещасні юнаки, що перебувають у десяти видавців, перш ніж один нарешті запропонує їм бодай стільця.
Люсьєн уже спізнав на собі слушність цього зауваження. На превеликий подив провінційного поета, враженого таким триньканням грошей за крайньої бідності, Лусто заплатив візникові аж три франки. Приятелі увійшли в Дерев’яні галереї, де тоді була зосереджена торгівля так званими книжковими новинками.
За тих часів Дерев’яні галереї були одним із найзна— менитіших місць у Парижі. Не зайва річ описати тут цей огидний базар, бо протягом тридцяти шести років він відігравав у паризькому житті таку велику роль, що, мабуть, знайдеться небагато людей сорокалітнього віку, яких не втішив би цей опис, неймовірний для юнаків. На місці теперішньої холодної, високої і просторої Орлеанської галереї, подібної до теплиці без квітів, стояли благенькі бараки чи, точніше, дощані погано криті халупки, скупо освітлені тьмяним світлом, що проникало з боку двору і саду крізь щілини, іменовані вікнами, але більше схожі на брудні продухвини харчівень за паризькими заставами. Крамнички утворювали дві галереї, приблизно футів дванадцять заввишки. Крамнички, розташовані посередині, виходили вікнами на обидві галереї, звідки в них проникала задуха й сморід, а світла крізь брудні шпбкп в стелі пробивалося дуже мало. Ці тісні комірки, завширшки менше шести футів і завдовжки від восьми до десяти футів, так підпилися в ціні завдяки напливу публіки, що за їхню оренду платили по тисячі екю. Крамнички, що виходили в сад і на подвір’я, були огороджені невисокими зеленими штахетами, можливо, з тим, щоб уберегти неміцні стіни будівель від натиску юрми. Таким чином, перед будівлями залишався простір на два-три фути, де росли невідомі науці дивовижі ботаніки, впереміш із не менш химерними плодами різних галузей промисловості. Обривки газетпих відбитків увінчували трояндовий кущ, так що квіти риторики запозичували аромат миршавих квітів цього занехаяного, але щедро зрошуваного нечистотами садка. Між листям майоріли різноколірні стрічки й афіші. Покидьки модних майстерень глушили рослинність: на зелених стеблах висіли жмуття стрічок, і ви спізнавали розчарування, коли, захопившись квіткою, натрапляли замість жоржини на атласний бантик. І з боку саду, і з боку подвір’я вигляд цього химерного палацу являв собою наочний взірець паризької неохайності: облуплена клейова фарба, пооббиваний тппьк, старенькі вивіски, фантастичні оголошення. До того ж паризька публіка наймовірно бруднила зелені штахети як на подвір’ї, так і в саду. Здавалося б, що брудне й смердюче обрамлення галерей мало б відлякувати вразливих людей. Проте вразливі люди пе відступали перед цими жахіттями, як принци в казках не відступають перед драконами та перешкодами, що їх злі духи ставлять між нимп й викрадачами принцес. Посеред цих галерей, як і тепер, був пасаж; заходили в нього між двома перистилями, що й нині існують; їх почали будувати до революції й не закінчили через брак коштів. Красива кам’яна галерея, що веде до Французького театру, була тоді вузьким і дуже високим проходом з поганим перекриттям, що майже не захищало від дощу. Той прохід, на відміну від Дерев’яних галерей, називали Скляною галереєю. Взагалі, дахи над цими вертепами були в такому поганому стані, що один багатий торговець кашеміровими шалями і тканинами порушив проти Ор— леапів процес за товар, зіпсований у нього за одну ніч на значну суму.
