Баламутка - Бальзак Оноре де
Над цією купою ганчір'я підносилась одна з тих голів, що ними Шарле наділяв своїх підмітальниць, запнута брудною хустиною, протертою до дірок.
— Як вас звати? — спитав Жозеф, тимчасом як Біксіу робив ескіз із жінки, зіпертої на парасольку часів першого року Республіки.
— Пані Грюже, з вашої ласки. Я знала й кращі часи, паничику,— сказала вона до Біксіу, чия потайна усмішка образила її.— Якби моя бідна донечка на своє лихо не полюбила когось надміру, я б не була така, як оце! Вона, моя сердешна Іда, втопилася! Я була така дурна, що грала в лотерею, шановний пане, і через це в сімдесят сім років доглядаю хворих за десять су за день, і знов граю...
— Тому ж то ви й гола,— сказав Біксіу.— Моя бабуся також грала, але вона одягалась.
— Хіба ж за мої десять су купиш убра...
— А що з тією дамою, що ви доглядаєте?
— В неї нема нічого, ані мідяка, пане, а хвороба в неї така, що аж лікарі здригаються... Вона вже боргує мені за шістнадцять днів, ось чому я не кидаю доглядати її. Чоловік її, граф, бо вона графиня — напевне заплатить мені той борг, коли вона помре, а поки що я витратила все, що мала, й більш нічого не маю, все вклала в це милосердя! Вона винна мені сорок сім франків дванадцять су, опріч тридцяти франків за догляд, а тепер хоче померти від газу... Так не годиться,— сказала я їй,— і оце, йдучи сюди, попросила консьєржку, щоб погляділа її, поки мене нема, бо вона здатна вискочити у вікно.
— Але що ж із нею? — спитав Жозеф.
— Ох, пане, приходив лікар від черниць, але щодо хвороби...— пані Грюже прибрала соромливу міну.— Сказав, що треба відвезти її до лікарні... бо вона не виживе.
— Ходімо туди,— запропонував Біксіу.
— Візьміть, ось десять франків,— сказав Жозеф.
Забравши зі знаменитого черепа всі свої гроші, художник пішов вулицею Мазаріні, сів у фіакр і з'явився до Б'яншона, якого, на щастя, застав дома. А Біксіу подався на вулицю Бюссі покликати їхнього приятеля Дероша. Через годину всі четверо зійшлись на вулиці Уссе...
— Цей Мефістофель на коні, що зветься Філіпп Брідо,— сказав Біксіу трьом своїм друзям, піднімаючись сходами,— дуже хитро кермує своїм кораблем, щоб спекатися дружини. Ви знаєте, що наш друг Лусто, радісінький отримувати від Філіппа тисячу франків щомісяця, заманював пані Брідо в товариство Флоріни, Марієтти, Туллії, Валь-Нобль. Коли Філіпп побачив, що його Баламутка звикла до дорогих убрань та розваг, він перестав давати їй гроші й полишив добувати їх самій... розумієте, як? Півтора року він спихав свою дружину що місяць то нижче, а врешті через одного молодого красеня підофіцера привчив її до пияцтва. У міру того, як він підносився вище, вона занепадала, і тепер графиня опинилась у болоті. Ця жінка народжена серед полів, у вбозтві, і я не знаю, до чого лишень не вдавався Філіпп, щоб її спекатись. Мені цікаво вивчити цю невеличку драму, бо я хочу помститись за друга. На жаль, друзі мої,— сказав Біксіу тоном, з якого троє його супутників не могли збагнути, жартує він чи говорить поважно,— досить полишити людину якомусь порокові, і вона пропала. "Вона надмірно любила бали, і це її вбило!" — сказав Гюго. Отак! Моя бабуся любила лотерею, і Філіпп убив її лотереєю. Старий Руже любив веселощі, і Лолотта вбила його! Пані Брідо, сердешна, любила Філіппа — й пропала через нього!.. Порок! Порок! Друзі, ви знаєте, що таке порок? Це звідник Смерті!
— А ти помреш від жарту! — усміхаючись, сказав йому Дерош.
Після п'ятого поверху молодикам довелось підніматися отими подібними до драбини сходами, що ведуть до мансард у деяких паризьких будинках. Хоча Жозеф, який колись бачив Флору дуже вродливою, чекав якоїсь жахливої зміни, він не міг і уявити того страхітного видовища, що постало перед його мистецькими очима. В вузькому куті мансарди, в стінах без шпалер, на розкладному ліжку, на тонкому матраці, набитому, мабуть, волосом, троє молодиків побачили жінку, зелену на виду, мов потопельниця, що три дні пролежала у воді, і худу, мов сухотниця за дві години до смерті. Обстрижена голова цього смердючого трупа була запнута картатою бавовняною хустиною, білки запалих очей червоні, повіки — наче яєчна плівка. Від тіла, колись такого знадливого, лишився бридкий кістяк. Побачивши гостей, Флора натягла на груди клапоть мусліну, що був, певне, якоюсь фіранкою: по краю тяглась іржава смужка від залізного карниза. З меблів у мансарді були тільки два стільці, простий комодик, на ньому встромлена в картоплину свічка, на підлозі кілька тарілок, а в кутку нерозпаленого каміну — глиняна пічечка. Біксіу впали в око рештки зошита, купленого в бакалійній крамничці, щоб написати листа, якого дві жінки обмірковували й склали, напевне, разом. "Огидно" — це був тільки звичайний ступінь прислівника, для якого нема найвищого ступеня і яким можна викласти враження від цих злиднів. Коли вмируща побачила Жозефа, по її щоках скотилися дві великі сльози.
— Вона ще може плакати! — сказав Біксіу.— От химерне видовище: сльози, що течуть із гральної кісточки для доміно! Ось де пояснення Мойсеевого чуда114!
— Невже вона так висохла? — спитав Жозеф.
— На вогні каяття,— відповіла Флора.— Я не можу покликати й священика, я не маю нічого, не маю навіть розп'яття, щоб глянути на образ Божий!.. Ох, пане мій,— вигукнула вона, піднявши руки, неначе вирізьблені з двох патиків,— я тяжко винна, але Бог нікого не карав так тяжко, як мене! Філіпп убив Макса, що мене штовхав на жахливі речі, а тоді й мене вбив. Бог скористався ним як бичем! Не грішіть, бо в кожного з нас є свій Філіпп.
— Зоставте мене самого з нею,— сказав Б'яншон,— я подивлюсь, чи можна її вилікувати.
— Якщо вона видужає, Філіпп Брідо сказиться зі злості,— сказав Дерош.— А я ще й засвідчу, в якому становищі опинилась його дружина. Він не зрікався її за подружню невірність, і вона має всі законні права як дружина. Буде скандальний процес. Та спочатку ми перевеземо пані графиню до санаторії доктора Дюбуа на вулицю Фобур-Сен-Дені, там її доглядатимуть якнайкраще. А потім — позов на графа про відновлення подружнього співжиття.
— Браво, Дерош! — вигукнув Біксіу.— Яка це втіха — придумати добро, що наробить стільки зла!
Через десять хвилин Б'яншон спустився вниз і сказав друзям:
— Я поїду до Деплена, може, він її врятує операцією. О, її треба негайно лікувати, бо зловживання спиртним викликало у неї розкішну хворобу, яку вважали вже зниклою.
— Медик-блазень! А чи в неї тільки одна хвороба? — спитав Біксіу.
Та Б'яншон уже побіг: так він квапився сповістити Деплена про цю велику подію. Через дві години нещасну Жозефову братову відвезли до пристойної санаторії лікаря Дюбуа; згодом ту санаторію викупив паризький муніципалітет. А за три тижні "Газета лікарень" умістила звіт про одну з найсміливіших спроб сучасної хірургії,— пацієнтку позначили ініціалами "Ф. Б.". Вона померла — не стільки від наслідків операції, скільки від ослаблення через нужденне життя. Зразу ж полковник граф де Брамбур поїхав до графа де Суланжа, в глибокій жалобі, й повідомив про болісну втрату, якої щойно зазнав. У вищому світі зашепотілися, що граф де Суланж віддає дочку за вельми достойного парвеню, який має стати маршалом і командиром полку королівської гвардії. Де Марсе приніс цю новину Растіньякові, а той розповів про неї на вечері в "Роше де Канкаль", де був і Біксіу.
"Цього не буде!" — сказав сам собі дотепний митець.
Хоча серед тих друзів, яких зрікся Філіпп, декотрі, як Жірудо, не могли помститись, та ображати Біксіу було необережно: завдяки дотепності його приймали всюди, а він не прощав нічого. У повному людей ресторані, серед поважної публіки, що вечеряла там, Філіпп сказав до Біксіу, що напрошувався до нього в гості:
— Ти прийдеш до мене, коли станеш міністром!
— А протестантом не треба стати, щоб прийти до тебе? — жартівливо відповів Біксіу; але сам собі сказав: "Хоч ти й Голіаф115, але в мене є праща, та й каміння не забракне".
Другого дня він пішов до одного актора, перебрався й загримувався під священика, начепив зелені окуляри, тоді взяв візника й поїхав до палацу де Суланжів. Філіпп поставився до Біксіу як до штукаря, той і надумав утнути йому штуку. Він переказав панові де Суланжу, що має поговорити з ним у поважній справі, а коли його прийняли, сказав, що прийшов за дорученням якоїсь дуже шановної людини. Зміненим голосом він оповів історію хвороби небіжчиці графині, чию жахливу таємницю звірив йому Б'яншон, і історію смерті Агати, і смерті старого Руже, якого обморочив граф де Брамбур, і смерті пані Деквен, і пригоду з позичкою в касі редакції, і всю поведінку Філіппа в скрутні дні.
— Ваша світлосте, не віддавайте за нього дочку, поки не перевірите всього. Розпитайте його давніх приятелів: Біксіу, капітана Жірудо та інших.
Через три місяці підполковник граф Брамбур частував вечерею у себе вдома дю Тійє, Нусінгена, Растіньяка, Максима де Трая і де Марсе. Гостинний хазяїн вельми безтурботно сприймав напівутішливі слова своїх гостей щодо розриву з домом Суланжів.
— Знайдеш щось краще,— сказав Максим.
— Які статки треба мати, щоб узяти за себе котрусь із панночок де Грантьє? — спитав Філіпп у де Марсе.
— За вас... найбридкішу з шістьох не віддадуть, коли матимете менше десяти мільйонів,— зухвало відповів той.
— Пхе! — мовив Растіньяк.— 3 двома сотнями тисяч ліврів ренти ви візьмете мадмуазель де Ланже, дочку маркіза; вона бридка, їй тридцять років, у неї посагу жодного су; таке вам підійде.
— За два роки від сьогодні я матиму десять мільйонів,— відповів Філіпп Брідо.
— Сьогодні шістнадцяте січня тисяча вісімсот двадцять дев'ятого року! — вигукнув Тійє сміючись.— Я вже десять років працюю, а ще стільки не маю.
— Порадьмося, щоб ви знали, який мій розрахунок,— відказав Брідо.
— А скільки у вас загалом? — спитав Нусінген.
— Як продати всю ренту, за винятком землі та будинку, бо ними я не можу й не хочу ризикувати — адже це частина мого майорату,— набереться три мільйони.
Нусінген і дю Тійє перезирнулись; після цього меткого погляду дю Тійє сказав Філіппові:
— Любий графе, давайте діяти разом, коли хочете.
Де Марсе здивував той погляд, що його кинув дю Тійє на Нусінгена. Погляд означав: "Ці мільйони будуть наші!" Адже ці двоє багатих банкірів обертались в самій серцевині політики й мали змогу грати на біржі проти Філіппа, завдаючи несхибних ударів у відповідну хвилину, коли на погляд усі шанси були на його користь, а насправді — на їхню.
