Баламутка - Бальзак Оноре де
Він стільки вимагав для себе, що його, аби вгамувати, зробили командором ордена Почесного Легіону і ордена Святого Людовіка. Якось увечері Агата й Жозеф, пішки йдучи під дощем додому, розминулися з Філіппом, що в мундирі, розцяцькований шнурами, сидів у куточку прегарного екіпажа, оббитого жовтим шовком; над гербом на дверцятах красувалася графська коронка. Він їхав на якесь свято до Єлисейського палацу Бурбонів і, оббризкавши матір та брата, привітав їх поблажливим жестом.
— Бачила цього нахабу? — спитав Жозеф у матері.— А йому б годилося наділити нас не тільки грязюкою в обличчя, а й ще чимсь.
— Він тепер на такому високому становищі, що мимоволі забув про нас,— відказала пані Брідо.— Так скоро піднісшись, він має виконувати стільки обов'язків і приносити стільки жертв, що не може нас провідати, хоч би й думав про нас.
— Любий мій,— сказав одного вечора герцог де Мофріньєз новоспеченому графові де Брамбурові,— я певен, що ваші бажання будуть сприйняті прихильно; але, щоб одружитись з Амелією де Суланж, вам треба бути вільним. Куди ви поділи свою дружину?
— Мою дружину? — перепитав Філіпп із таким жестом та поглядом і таким тоном, які потім уловив Фредерік Леметр у одній зі своїх найжахливіших ролей.— Гай-гай! Як не сумно, але я певен, що її вже не врятувати. Вона навряд чи проживе тиждень. Ох любий герцогу, ви не знаєте, що це таке — мезальянс. Жінка, що була куховаркою й тепер ганьбить мене, бо я таки маю на що скаржитись. Але я мав честь змалювати своє становище її високості дофінесі. Тепер ідеться про те, як урятувати той мільйон, що його мій дядько лишив заповітом цій особі. На щастя, моя дружина запила; коли вона помре, я стану власником мільйона, вкладеного в банкірський дім Монгено, й матиму на тридцять тисяч франків ренти більше, та ще й мій майорат, що дає сорок тисяч ренти. Коли, як можна гадати, пан де Суланж дістане маршальського жезла, я, маючи титул графа де Брамбура, зможу стати генералом і пером Франції. Тоді я вже не буду дофіновим ад'ютантом.
Після виставки 1823 року придворний маляр короля, один з найдостойніших людей того часу, виклопотав для Жозефової матері лотерейну контору поблизу Ринку. Згодом Агаті пощастило дуже вдало обмінятись, без ніякої доплати, з іншим власником контори на Сенській вулиці, в тому будинку, де була тепер Жозефова майстерня. Удова найняла ще й управителя і могла не брати грошей у сина. Але й у 1828 році, хоч вона й завідувала прибутковою лотерейною конторою, яку завдячувала синовій славі, пані Брідо не вірила в ту славу, бурхливо заперечувану, як завжди буває зі справжньою славою. У великого художника, підвладного своїм пристрастям, і потреби були величезні, він не заробляв стільки, щоб мати змогу підтримувати розкіш, якої вимагали і його становище в суспільстві, і визначна посада в новій художній школі. Хоча він і мав могутню підтримку від своїх друзів по Гурткові та від мадмуазель Детуш, але не міг догодити всюдисущому Буржуа. Цей людський тип, що сьогодні є джерелом грошей, не любить розв'язувати свою калитку ради талантів ще критикованих, а Жозеф мав проти себе класицистів, Академію й критиків, що служили цим двом потугам. Та й граф Брамбур удавав здивованого, коли йому нагадували про Жозефа. Цей відважний митець, хоч і підтримуваний Гро та Жераром, які виклопотали йому орден за виставку 1827 року, не мав багато замовлень. Коли навіть міністерство внутрішніх справ та королівський двір неохоче купували великі полотна, то комерсанти та багаті чужоземці ще менш цікавились ними. Та й справді Жозеф надміру любив, як то кажуть, піддаватися своїй фантазії, а через те його творчість була нерівна, і це давало ворогам підставу заперечувати його хист.
— Великий живопис зазнає кризи,— казав йому його друг П'єр Грассу, що продукував картинки на смак Буржуазії, яка не хотіла великих полотен для своїх палат.
— Тобі треба розписати цілий собор,— усе повторював Скіннер.— Такою великою роботою ти заткнеш роти критикам.
Ці слова, що лякали Агату, потвердили ту думку, яка була склалась у неї про Жозефа й Філіппа з самого початку. Факти переконували цю жінку, що так і лишилась провінціалкою: Філіпп, її улюблений син, урешті-таки став гордістю родини; в перших юнацьких хибах його вона вже вбачала ознаки геніальності, а Жозеф, чиї твори лишали її байдужою, бо вона надто багато надивилась на них у процесі роботи й не могла захоплюватись ними викінченими, не досяг у 1828 році більшого, ніж у 1816-му, як здавалося їй. Сердега Жозеф позичав гроші, він гнувся під тягарем боргів, він обрав собі невдячний фах, який не давав нічого. Агата навіть не розуміла, за що йому дали орден. Філіпп став графом, Філіпп уже мав силу стримуватись від гри, Філіппа запрошували на дофінесині бали, цей блискучий підполковник, що на парадах та в кортежах красувався в розкішному мундирі з двома червоними шнурами, справдив материнські мрії Агати. За один день такої прилюдної церемонії Філіпп стер жахливий спогад про те, як вона його побачила нужденного на Шкільній набережній: він пройшов перед нею на тому самому місці попереду дофіна, з пір'ям чаплі на ківері, в доломані, що аж сяяв золотом та позументами! Ставши для художника немовби відданою черницею, Агата почувала себе матір'ю тільки перед зухвалим ад'ютантом його королівської високості дофіна! Горда Філіппом, вона скоро відчула вдячність до нього й забула, що лотерейну контору, з якої вона живе, забезпечив їй Жозеф. І якось, побачивши, що її горопаха художник тяжко пригнічений рахунками від торговця фарбами, вона, кленучи все Мистецтво, надумала визволити його з боргів. Ця сердешна жінка, що утримувала дім на прибутки від лотерейного бюро, ніколи не просила в Жозефа й ліара. Своїх грошей вона не мала, але розраховувала на добре серце й гаманець Філіппа. Вона вже три роки день у день чекала, що син її провідає; вона уявляла, що він принесе купу грошей і тішилась наперед тим, що віддасть їх Жозефові, чия думка про Філіппа лишалась незмінна, як і Дерошева.
Врешті вона, нічого не сказавши Жозефові, написала до Філіппа такого листа:
"Його світлості графу Брамбурові.
Любий мій Філіппе, ти за п'ять років ні разу не нагадав про себе матері! Негарно так. Слід би тобі трохи пам'ятати те, що було, хоч би заради твого славного брата. Жозеф тепер бідує, а ти розкошуєш серед багатства; він працює, а в тебе щодень свято. Ти сам володієш усім маєтком мого брата. Адже я знаю від молодого Борніша, що в тебе двісті тисяч ліврів ренти. Коли прийдеш провідати нас, поклади в череп із двадцять асигнацій по тисячі франків: адже ти винен їх нам, Філіппе, а проте твій брат буде тобі вдячний, не кажучи вже про те, як ти потішиш свою матір.
Агата Брідо (з дому Руже)"
Через два дні служниця принесла до майстерні, де сердешна Агата щойно поснідала з Жозефом, такого жахливого листа:
"Дорога мамо, коли я хочу одружитися з мадмуазель Амелі де Суланж, хіба я можу принести їй у посаг жменю горіхового лушпиння? Хоч і звусь тепер графом де Брамбуром?
Ваш син
Філіпп Брідо"
Агата, майже зомлівши, впала на канапу і впустила з руки листа. Почувши шелест паперу й здушений, але жахливий стогін Агати, Жозеф аж підхопився. В ту хвилину він не пам'ятав про матір, бо, мов несамовитий, працював над ескізом, а тепер визирнув із-за полотна, щоб з'ясувати, що там сталось. А побачивши, що мати впала, кинув палітру й пензлі й підхопив матір ледь живу. На руках переніс її на ліжко, до її кімнати, тоді послав служницю до свого друга Б'яншона. А коли почав розпитувати матір, вона зразу призналася, що писала листа Філіппові й отримала відповідь. Художник знайшов того листа, стисла брутальність якого щойно розбила тендітне серце нещасної матері, поваливши пишну споруду, збудовану материнською любов'ю. Жозеф, повернувшись до ліжка, мужньо промовчав. І всі три тижні, поки тривала не хвороба, а агонія цієї бідолашної жінки, він ні разу й словом не згадав брата. Що мати помре, першого ж дня сказав йому Б'яншон, який приходив до хворої щодня, виявивши відданість істинного друга.
— У таких літах,— сказав він,— і в такому становищі, як оце в твоєї матері, можна мріяти тільки про те, щоб їй припала легка смерть.
Агата й сама відчула, що Бог кличе її до себе, і другого дня попросила привести до неї старого абата Лоро, що вже двадцять два роки був її сповідником. Тільки-но опинившись наодинці з ним, вона вилила перед старим усі свої болещі й розказала все те, що колись казала хрещеній матері й весь час повторювала самій собі.
— І чим це я так прогнівила Бога? Чи я не люблю його всією душею? Чи я не йшла дорогою спасіння? В чому моя провина? А коли я вчинила якийсь не знаний мені гріх, то чи встигну його направити?
— Ні,— відповів лагідно старий.— Що вдієш! Ваше життя здавалося чистим, а ваша душа — несплямленою, та зір Господа, бідна засліплена жінко, проникливіший, ніж очі його служителів! Я прозрів трохи запізно, бо ви й мене зуміли обманити.
Почувши ці слова з уст, які досі промовляли до неї мирно й любо, Агата підвелась на ліжку, широко розплющила очі, повні тривоги й жаху.
— Кажіть, кажіть далі! — вигукнула вона.
— Втіштеся! — відповів старий священик.— По тому, яким чином вас покарано, можна передбачити й прощення. Бог суворий на землі тільки до своїх обранців. Лихо тим, чиї провини щасливо уникають кари: їх буде перемішано з усім людством, поки й вони не будуть покарані вічною карою за найпростіші помилки, коли доживуть до зрілості плодів небесних. Ваше життя, дочко моя, було одною суцільною хибою. Ви впали в яму, яку самі викопали, бо ми хилимось тільки в той бік, із якого самі себе ослабили. Ви віддали своє серце страховищу, в якому вбачали свою славу, і не визнали того зі своїх дітей, котрий справді став вашою славою! Ви були настільки несправедливі, що не помітили різниці, яка сама лізе в очі: ви живете завдяки Жозефові, а другий ваш син тільки грабував вас. Бідний син, що любить вас, не зустрічаючи такої самої любові, дає вам хліб щоденний, а багатій, що ніколи не подумав про вас і завжди вас зневажав, зичить вам смерті.
— Ох, правда!..— зітхнула вона.
— Так,— провадив священик,— він зі своєю пихою боїться, що ваше вбозтво зашкодить йому.
