Баламутка - Бальзак Оноре де
Я б не повірив, що цей грубіян зуміє так швидко все впорати. Ці двоє забіяк полетіли один на одного, як два урагани...
— Е,— заперечив Карпантьє,— Філіпп чоловік розумний, його поведінка в палаті перів — шедевр дипломатії...
— Ну що, капітане Ренар,— зауважив якийсь городянин,— кажуть, ніби вовки між собою не гризуться, а тут, видно, Макс хоче почубитися з підполковником Брідо. Сутичка між бійцями старої гвардії — поважне діло...
— А вам смішки. Бідний хлопчина трохи побавився вночі, то ви вже й зичите йому лиха,— сказав майор Потель.— Та Жіле такий чоловік, що просто не міг сидіти в цій норі, в Ісудені, й не розважатись хоч якось!
— Урешті, панове,— озвався ще хтось,— Макс і підполковник грали свою гру. Хіба підполковник не повинен був сквитатися за свого брата Жозефа? Згадайте, як Макс підвів того бідолаху під монастир!
— Пхе! Якогось там маляра,— кинув Ренар.
— Таж тут ішлося про спадщину Руже. Кажуть, що Жіле хотів загарбати півсотні тисяч ліврів ренти, коли підполковник оселився в дядька.
— Жіле щоб украв чиюсь ренту?.. Не кажіть цього, пане Ганіве,— вигукнув Потель,— принаймні тут, а то ми вас примусимо з'їсти свого язика, і то без підливи!
В усіх міських домах виступали за достойного підполковника Брідо.
Другого дня всі офіцери старої армії, що жили в Ісудені чи околицях, проходжались по Ринковій площі перед рестораном пана Лакруа й дожидали Філіппа Брідо. Бенкет, що мав відбутись на відзнаку коронації імператора, був призначений на військову годину — п'яту. Історію Максанса та його вигнання від старого Руже обговорювали в усіх гуртах — адже й прості солдати зібрались у одному винному погребку на площі. Серед офіцерів тільки Ренар та Потель захищали свого друга.
— Чи годиться нам утручатись у цю сварку між двома спадкоємцями? — казав Ренар.
— Макс надто лагідний із жінками,— зауважив цинік Потель.
— Скоро дійде до шабель,— озвався старий сублейтенант, що держав городи на Верхньому Балтані. Коли пан Максанс Жіле зробив таку дурницю, що пішов жити до старого Руже, то тепер він буде нікчемою, якщо дозволить вигнати себе, мов служника, не спитавши за що.
— Звичайно,— сухо відказав Міньйоне.— Дурниця, яка не вдалася, стає злочином.
Макс, що прийшов до гурту давніх Наполеонових вояків, був зустрінутий промовистою мовчанкою. Потель і Ренар узяли свого приятеля попідруч і трохи відійшли поговорити з ним. У ту хвилину всі побачили, що надходить вичепурений Філіпп, несучи ціпка з незворушною міною, яка різко контрастувала з виразом глибокої уваги, якого мусив прибрати Макс, вислухуючи останніх своїх друзів. Філіпп потиснув руки Міньйоне, Карпантьє та ще кільком. Ця зустріч, така відмінна від тієї, на яку наразився Максанс, погасила в душі молодика ті зблиски страху, а може, й розважності, які зродили в ньому Флорині прохання, а радше її пестощі: адже він насправді лишився сам на сам із собою.
— Ми битимемося,— сказав він капітанові Ренару,— і то на смерть! Не кажіть мені більш нічого, дайте мені дограти свою роль до кінця.
Після цього останнього слова, вимовленого ніби в гарячці, троє бонапартистів повернулися до купки офіцерів. Макс, що йшов попереду, привітався з Філіппом Брідо, і той відповів на вітання, обмінявшися з ним крижаним поглядом.
— Ходімо за стіл, панове! — . сказав майор Потель.
— Випиймо за невмирущу славу малого капрала, що блаженствує тепер у раю відважних! — вигукнув Ренар.
Відчуваючи, що напруження може трохи розрядитися за столом, кожен зрозумів думку малого капітана вольтижерів. Усі кинулись до довгої низької зали ресторану Лакруа, вікна якої виходили на ринок. Кожен з бенкетників зразу сів за стіл, і обидва супротивники, як і хотів Філіпп, опинились лице в лице. Кілька юнаків, а надто колишні "лицарі неробства", дуже занепокоєні тим, що мало статись на бенкеті, проходжались, розмовляючи про критичне становище, в яке Філіпп зумів поставити Максанса Жіле. Всі обурювалися цим конфліктом, але дуель вважали неминучою. Все йшло добре аж до десерту, хоча обидва супротивники, попри загальні веселощі, зберігали настороженість, досить схожу на неспокій. В чеканні сутички, яку вони обидва мали придумати, Філіпп виявляв дивовижну холоднокровність, а Макс — бурхливу веселість; але тямуща людина побачила б, що кожен з них тільки грає роль.
Коли подано десерт, Філіпп сказав:
— Наповнимо келихи, друзі мої? Прошу дозволу виголосити перший тост.
— Він сказав: "друзі мої",— шепнув Ренар на вухо Максові.— Не наливай собі.
Макс вилив вино.
— За Велику армію! — гукнув Філіпп із щирим захватом.
— За Велику армію! — підхопили всі в один голос.
В ту мить на порозі з'явилося одинадцятеро простих солдатів, між якими були й Бенжамен та Куський, і всі вони повторили:
— За Велику армію!
— Ввійдіть, дітки! Зараз вип'ємо за його здоров'я! — сказав майор Потель.
Старі солдати ввійшли і поставали за спинами в офіцерів.
— Ти добре знаєш, що він не помер! — сказав Куський до одного старого сержанта, який напевне оплакував скінчену нарешті агонію імператора.
— Претендую на другий тост,— промовив майор Міньйоне.
Задля пристойності подали кілька тарелів з десертом. Міньйоне підвівся.
— За тих, що пробували повернути трон його синові,— сказав він.
Всі, крім Максанса Жіле, вшанували Філіппа Брідо, простягши до нього келихи.
— За мене,— сказав Макс, підвівшись.
— Це Макс! Це Макс! — загомоніли позаду.
Глибока мовчанка панувала в залі й на площі, бо всі, знаючи вдачу Жіле, чекали якоїсь провокації.
— За те, щоб ми всі зустрілись наступного року в цей день! — І він іронічно вклонився Філіппові.
— Нагнітається,— сказав Куський своєму сусідові.
— Паризька поліція не дозволяла вам улаштовувати такі от бенкети,— звернувся до Філіппа майор Потель.
— Якого біса ти говориш із підполковником Брідо про поліцію? — нахабно вигукнув Максанс Жіле.
— Майор Потель не мав на думці нічого поганого,— з притиском сказав Філіпп і гірко всміхнувся. (Тиша стала така глибока, що, якби там були мухи, чути було б їхній політ).— Поліція так мене боїться, що заслала аж до Ісудена, де я маю приємність зустріти давніх бійців; але, щиро кажучи, з розвагами тут не густо. Як на людину, що не нехтує дрібничок, я досить скромний. Урешті, я жив ощадно ради дівчаток, бо не належу до тих, кому пухова перина дає прибуток, і витрачав на Марієтту з оперного театру шалені гроші.
— Це ви на мене натякаєте, шановний підполковнику? — спитав Макс, утупивши в Філіппа погляд, що бив наче блискавка.
— Думайте як хочете, майоре Жіле,— відповів Філіпп.
— Підполковнику, ось двоє моїх друзів, Ренар і Потель, завтра прийдуть домовитися з...
— З Міньйоне й Карпантьє,— перебив його Філіпп, показавши на своїх сусідів.
— А тепер — дальші тости! — сказав Макс.
Обидва супротивники не порушили звичайного тону розмови, урочистою була тільки тиша, в якій їх слухали.
— А ви глядіть,— сказав Філіпп, кинувши погляд на простих солдатів,— щоб наші справи не попали на язик городянам! Ані слова про те, що тут сталося. Все це хай лишається між нами, старою гвардією.
— Вони дотримають ради, підполковнику,— запевнив Ренар.— Я ручуся.
— Хай живе його син! Хай він править Францією! — вигукнув Потель.
— Смерть англійцям! — підхопив Карпантьє.
Цей тост мав величезний успіх.
— Ганьба Гадсонові-Лоу106! — сказав капітан Ренар.
Десерт проминув весело, пили досхочу. Обидва супротивники та четверо їхніх секундантів дбали про те, щоб ця дуель, у якій ішлось про величезне багатство і в якій мали битися люди, такі уславлені своєю відвагою, не мала нічого спільного з вульгарною сваркою. Двоє англійських джентльменів — і ті не поводились би краще за Макса й Філіппа. Отож сподівання юнаків та цікавих городян, що товпились на площі, не справдилися. Всі учасники бенкету, щирі вояки, ні словом не прохопилися щодо пригоди за десертом. О десятій годині супротивники домовилися, що зброєю на двобої буде шабля. Зустрітися домовились о восьмій годині ранку за капуцинською церквою. Годе, що брав участь у бенкеті як колишній військовий хірург, попросили асистувати як лікаря. Коли він прийшов, секунданти вже вирішили, що двобій має тривати не довше десяти хвилин. Об одинадцятій годині вечора, на превеликий підполковників подив, пан Ошон привів свою дружину до Філіппа, що вже зібравсь лягати.
— Ми знаємо, що має статися,— з очима повними сліз промовила стара жінка,— і я вас прошу: не йдіть завтра з дому не помолившись. Піднесіться душею до Бога.
— Гаразд, пані,— відказав Філіпп, якому старий Ошон моргнув із-за дружининої спини.
— Це ще не все! — сказала Агатина хрещена мати.— Я ставлю себе на місце вашої бідної матусі й ладна пожертвувати тим, що для мене найдорожче. Ось! — І вона простягла Філіппові зуб, прикріплений до чорного оксамиту в золотому обідку, до якого вона пришила дві зелені стрічки, а потім сховала ту коштовність у торбинку.— Це реліквія святої Соланж, покровительки Беррі; я врятувала цю річ під час революції, хай вона завтра вранці буде у вас на грудях!
— Вона може захистити від удару шаблею? — спитав Філіпп.
— Так,— відповіла стара жінка.
— Я не маю права носити цю річ на собі, наче панцер! — вигукнув син Агати.
— Що він каже? — спитала в чоловіка пані Ошон.
— Він каже, що це буде проти правил,— пояснив старий.
— Гаразд, годі про це,— поступилася жінка.— Я молитимусь за вас.
— Що ж, пані, молитва й добрий удар не зашкодять,— сказав підполковник із таким жестом, ніби прохромляв груди панові Ошону.
Стара жінка захотіла поцілувати Філіппа в чоло. Потім, виходячи, дала Бенжаменові десять екю,— всі гроші, які мала,— щоб той потай зашив реліквію в пояс штанів свого пана. Бенжамен так і зробив — не тому, що вірив у силу того зуба, бо він казав, що його хазяїн має куди кращий засіб на Жіле; просто він хотів чесно виконати так дорого оплачене доручення. І пані Ошон пішла, сповнена надії на святу Соланж.
Назавтра, третього грудня о восьмій годині, ще як не розвиднилося, Макс зі своїми двома секундантами й поляком з'явився на неширокому лужку, що був тоді за капуцинською церквою. Там вони застали Філіппа з секундантами та Бенжаменом. Потель і Міньйоне відміряли двадцять чотири стопи. На обох кінцях цієї дистанції старі вояки прокреслили мотикою лінію.
