Баламутка - Бальзак Оноре де

Ось ваші злочини, мати! Ваші страждання й ваші тривоги, жінко, промовляють вам, що ви заживете хліба Господнього. Ваш син Жозеф має таку велику душу, що любов його не ущербили несправедливості, завдані вашим материнським серцем, полюбіть же його! Віддайте йому своє серце в ці останні дні, моліться за нього, а я піду молитись за вас.

Розкриті такими могутніми руками, очі цієї матері окинули поглядом усе її життя. Прозрівши від цього променя світла, вона збагнула свої мимовільні провини й залилася слізьми. Старий священик був такий зворушений видовищем каяття грішної людини, грішної тільки з невідання, що вийшов, аби вона не бачила, як тому жаль її. Жозеф повернувся до материної кімнати години за дві по тому, як сповідник пішов. Він ходив до одного приятеля позичити грошей на сплату найневідкладніших боргів і тепер увійшов навшпиньки, гадаючи, що Агата спить. Він тихо сів у своє крісло; мати його не помітила.

Та ридання, перерване словами: "Чи ж простить він мене?" — змусило Жозефа схопитись. У нього аж піт на спині виступив, бо він подумав, що в матері почалось передсмертне марення.

— Мамо, що тобі? — спитав він, наляканий червоними від сліз очима й пригніченим обличчям хворої.

— Ох, Жозефе! Чи простиш ти мені, моя дитино?! — вигукнула вона.

— За що ж? — спитав художник.

— Я не любила тебе так, як ти заслужив...

— Що це ви кажете! — вигукнув він.— Ви мене не любили?.. Хіба ми не живемо сім років як одна душа? Сім років ти не була мені за господиню? Чи я не бачу тебе щодня? Чи не чую твого голосу? Чи не ти єдина ласкава й терпляча супутниця мого нужденного життя? Ти не розумієшся на живописі?.. Ет, хіба ж ти винна! Я вчора сказав Грассу: "Серед усієї боротьби мене втішає те, що в мене така мати: отакою має бути супутниця життя художника, вона про все дбає, вона забезпечує мої життєві потреби, нітрохи не заважаючи мені".

— Ні, Жозефе, ні, це ти мене любиш, а я не відплачувала тобі любов'ю за любов. Ох, як би я хотіла жити! Дай мені руку...

Агата взяла синову руку, поцілувала її, притисла до серця й довго дивилась на Жозефа; її блакитні очі сяяли ніжністю, яку вона доти берегла тільки для Філіппа. Художник, що знався на виразах обличчя, був приголомшений цією зміною, він добре бачив, що материне серце розкривається для нього, і пригорнув її до себе на хвильку, промовляючи в нестямі:

— Матусю! Матусю!

— О! Ти мені простив! — сказала вона.— Коли дитина простила матері, то й Бог їй простить!

— Заспокойся, не хвилюйся і знай: за цю хвилину я відчув стільки любові, що на все життя стане! — вигукнув Жозеф, кладучи матір на подушки.

Ті два тижні, що тривав бій між життям і смертю цієї святої жінки, в усіх поглядах, усіх рухах, усіх порухах її душі виявлялась любов до Жозефа; в кожному з них наче виливалось усе її життя. Мати вже не думала більш ні про що, тільки про сина, на себе вона не зважала; і, підтримувана його любов'ю, більш не страждала, вона знаходила для нього наївні, дитячі слова. Д'Артез, Мішель Кретьєн, Фюльжанс Рідаль, П'єр Грассу приходили розважити Жозефа й часто потиху розмовляли в кімнаті недужої.

— О, як би я хотіла розуміти, що воно таке — колорит! — вигукнула вона якось увечері, слухаючи суперечку про якусь картину.

Зі свого боку, Жозеф пишався матір'ю, він не виходив з її кімнати, він замкнув її в своєму серці, він відповідав на її ніжність не меншою ніжністю. Для друзів великого художника це було одне з найкращих видовищ, якого вони не забули ніколи. Ці люди, що всі підтримували його справжній талант і визначну вдачу, були для Жозефа та його матері такі, як і мали бути: янголи, що молились і плакали з ним, не просто промовляючи молитви та розливаючи сльози, а зливаючись із ним думкою й ділом. Митець, однаково великий як хистом, так і силою почуття, Жозеф із кількох поглядів матері вгадав бажання, сховане в її серці, й сказав одного дня Артезові:

— Вона так любить того бандита Філіппа, що й тепер іще хоче перед смертю побачити його.

Жозеф попросив Біксіу, який учащав до богемних кіл, що часом збирались у Філіппа, вмовити негідника, щоб він хоч із жалю розіграв комедію й наостанці своєю ласкавістю сповив нещасну матір у саван, гаптований ілюзіями. Біксіу, спостережливий і глузливий мізантроп, радісінько вхопився за це доручення. Коли він розповів про Агатин стан графові Брамбурові, що прийняв його в спальні, обтягненій жовтим шовком, підполковник зареготав.

— Ти що! Якого біса я б туди пішов? — вигукнув він.— Єдина послуга, яку могла б мені зробити стара,— це врізати дуба чимшвидше, бо вона б тільки зіпсувала своєю присутністю моє весілля з мадмуазель де Суланж. Що менше в мене родичів, то певніше моє становище. Ти дуже добре розумієш, що я хотів би поховати прізвище Брідо під усіма пам'ятниками Пер-Лашезького цвинтаря! Мій брат убиває мене, виставляючи моє ім'я на світло! Ти чоловік розумний і збагнеш моє становище, правда? Слухай, коли ти станеш депутатом, бо в тебе язик добре почеплений, тебе будуть боятись, як Шовлена, отож ти зможеш стати графом Біксіу, директором Школи мистецтв. Досягши такого, ти був би радий, якби твоя баба Деквен іще була жива і ти мав при собі цю славну жінку, схожу на пані Сен-Леон? Чи ти повів би її під руку до Тюїльрі? Відрекомендував би вельможній родині, в яку збираєшся ввійти? Сто чортів, ти б тоді бажав, щоб вона лежала на шість стіп під землею, запакована в свинцеву сорочку. Поснідай зі мною та поговорімо про щось інше. Я парвеню, любий мій, і знаю це. Я не хочу, щоб люди побачили мої пелюшки!.. Мій син буде щасливіший за мене, він стане великим паном. Шибеник бажатиме моєї смерті, я це добре знаю, інакше він не був би мій син.

Він подзвонив; увійшов слуга, і Філіпп наказав:

— Мій друг снідатиме зі мною, подай нам чогось смачного.

— Все ж таки вищий світ не побачить тебе в материній кімнаті,— відказав Біксіу.— Що тобі варт на кілька годин прикинутись, ніби ти любиш бідолашну стару жінку?

— Ф'ю! — свиснув Філіпп і примружив око.— То ти за них? Я старий цап і знаюсь на хитрощах. Моя мати хоче своїм останнім подихом виманити в мене шмат для Жозефа! Ні, щиро дякую.

Коли Біксіу розповів Жозефові про цю сцену, сердешного художника пройняло холодом.

— Філіпп знає, що я хвора? — спитала Агата, сповненим болю голосом, увечері того самого дня, коли Біксіу розповів про результат своєї місії.

Жозеф вийшов, давлячись слізьми. Абат Лоро, що сидів в узголів'ї покутниці, взяв її за руку, потис і відповів:

— На жаль, дитино моя, ви завжди мали тільки одного сина!..

Коли Агата почула й зрозуміла ці слова, з нею сталася криза, що означала початок агонії. Через двадцять годин вона померла.

В передсмертному маренні в неї вихопились такі слова:

— Що ж усе-таки думає Філіпп?..

Жозеф один провів матір до могили. Філіпп у службових справах поїхав до Орлеана; з Парижа його погнав такий лист, що його написав Жозеф, коли їхня мати випускала останнє зітхання:

"Нелюде, твоя нещасна мати померла від хвилювання після твого листа. Одягни жалобу, але прикинься хворим: я не хочу, щоб її вбивця стояв поруч мене коло її могили.

Жозеф Б."

Художника, якому не ставало духу малювати, хоча його глибока скорбота, можливо, потребувала якоїсь механічної розваги, що її дає праця, оточили друзі, що домовились не лишати його самого. І ось Біксіу, що любив Жозефа так, як лишень може взагалі любити когось насмішник, через два тижні після похорону розважав усіх, хто зібрався в майстерні. В ту хвилину раптом увійшла служниця і подала Жозефові листа. Його, сказала вона, принесла якась стара жінка й чекає у швейцарській на відповідь.

"Добродію!

Я не маю права називати вас братом, але мушу звернутись до вас хоч би вже тому, що ношу одне з вами прізвище".

Жозеф перевернув сторінку й подивився на підпис унизу праворуч. Прочитавши: "графиня Флора де Брамбур", він аж здригнувся, бо зразу подумав, що це знов якась страхітлива вихватка його брата.

— Цей харцизяка,— сказав він,— самого чорта переплюне! І такого-от уважають людиною честі! Він вішає собі на шию низку черепашок! Він колесом крутиться при дворі, тоді як його самого слід би колесувати! І такий злочинець іменується "його світлістю графом"!

— І таких, як він, безліч! — докинув Біксіу.

— Врешті, ця Баламутка заробила, щоб її теж облупили,— сказав Жозеф.— Вона й сама ж таку пащу має. Ладна була допустити, щоб мені відрубали голову, як курчаті, й не сказала: "Він же не винний!"

Коли Жозеф кинув листа, Біксіу підхопив його й прочитав уголос:

"Чи годиться, щоб графиня де Брамбур, хоч би яка була її вина, померла в лікарні?.. Якщо такий мій талан і воля Вашого брата й Ваша — що ж, хай так і буде; але тоді через Вашого приятеля доктора Б'яншона виклопочіть для мене місце в тій лікарні. Та жінка, що принесе Вам, добродію, цього листа, одинадцять днів підряд ходила до палацу де Брамбура на вулиці Кліші й не допросилась від мого чоловіка допомоги для мене. Мій стан не дозволяє мені найняти адвоката, щоб законним шляхом отримати те, чого я потребую, аби спокійно померти. Звісно, я знаю, що мене вже не врятує ніщо. Отож, коли Ви не хочете клопотатися долею Вашої нещасної братової, дайте мені хоч грошей, щоб я мала змогу скінчити своє життя; бо Ваш брат, я знаю, прагне моєї смерті й завжди прагнув її. Хоча він сам казав мені, що знає три способи вбити жінку, мені забракло розуму передбачити, котрим він скористається.

Коли Ви погодитесь допомогти мені й на власні очі побачити, в яких злиднях я опинилась, то я мешкаю на вулиці Уссе, на розі вулиці Шантерен, на шостому поверсі. Коли я завтра не сплачу боргу за помешкання, мене виженуть! І куди ж мені дітись, добродію? Якщо дозволите так себе назвати,

Ваша братова

графиня Флора де Брамбур"

— Яка прірва мерзоти! — сказав Жозеф.— Що ж таїться під цим?

— Покличмо спершу ту жінку, це буде чудова передмова до всієї історії,— відказав Біксіу.

Через хвилину ввійшла жінка, яку Біксіу визначив словами: "жмут ганчір'я на двох ногах". Справді, то був оберемок білизни та старих суконь, надітих одна поверх одної, забрьоханих унизу, адже пора була непогожа,— на двох товстих ногах із опухлими ступнями, ледве прикритих подертими панчохами, в черевиках, що чвиркали водою крізь підметки.