Баламутка - Бальзак Оноре де
Супротивники не мали права відступати за ці лінії під страхом ганьби; кожен мав стати на своїй лінії й рушати вперед, коли скомандують секунданти.
— Роздягнемося? — холодно спитав Філіпп у Жіле.
— Залюбки, підполковнику,— з упевненістю завзятого дуелянта відповів Максанс.
Обидва супротивники роздяглися, зоставшись у самих спідніх сорочках та штанях; крізь тонкі сорочки просвічувало рожеве тіло. Кожен був озброєний армійською шаблею; шаблі дібрано однакової ваги, близько трьох фунтів, і однакові завдовжки — три фути. Обидва стали, вперши вістря в землю і дожидаючи сигналу. І той, і другий були такі спокійні, що, незважаючи на холод, навіть не здригались, наче були вилиті з бронзи. Годе, четверо секундантів і два солдати мимохіть зчудувалися.
— От горді молодці! — вихопилося з уст у майора Потеля.
Коли пролунала команда "Вперед!" — Максанс угледів похмуре обличчя Фаріо, який дивився на них із дірки, зробленої "лицарями" в даху церкви, щоб напустити голубів на його запаси. Ці двоє очей, що жаріли ненавистю і мстивістю, засліпили Макса. Підполковник рушив прямо на супротивника, насторожений, видимо прагнучи зразу здобути перевагу. Майстри мистецтва убивання знають, що з двох фехтувальників більш вправний може зразу "взяти гору", коли скористатись образним висловом. Така постава, що її можна побачити зразу, так виразно свідчить про першорядного дуелянта, що Макса зразу пройняло почуття власної нижчості, яке скувало його сили, як ото буває, коли гравець бентежиться перед більш умілим або щасливішим гравцем і грає гірше, ніж міг би.
"Ох негідник! — подумав Макс.— Він сильніший за мене, я пропав!"
Макс крутонув шаблею спритно, як перебієць на киях; він хотів приголомшити Філіппа й вибити в того шаблю з рук, але з першого удару відчув, що в підполковника рука залізна й гнучка, як сталева пружина. Максанс почав шукати інших вивертів, він, бідолаха, спробував перейти в наступ, але Філіпп, чиї очі блискали ясніше, ніж їхні шаблі, відбивав усі удари так холоднокровно, ніби професіонал-фехтувальник у нагруднику.
Між такими дужими людьми, як ці двоє дуелянтів, часом буває те саме, що в жахливій простонародній бійці ногами. Перемога залежить від одного хибного руху, від єдиної помилки в розрахунку, швидкому, мов блискавка, й керованому інстинктом. У ті хвилини, що глядачам здаються короткими, а бійцям дуже довгими, боротьба полягає в пильному стеженні, яке поглинає всі сили душі й тіла, прикрите фінтами, повільність і гадана обережність яких наводить на думку, що один із супротивників не хоче битись. Для знавців ця хвилина, за якою настає блискавична вирішальна сутичка, страхітлива. Макс невдало відбив удар, і підполковник вибив шаблю в нього з руки.
— Підніміть! — сказав він, припинивши бій.— Я не з тих, хто може вбити обеззброєного ворога.
То був апогей жорстокості. Ця великодушність свідчила про таку велику перевагу, що глядачам вона здалася найспритнішим розрахунком. Справді, коли Макс знову став у позитуру, він утратив холоднокровність і неминуче перейшов до оборони, тоді як супротивник нападав, не відкриваючи себе; тоді він вирішив виправити ганебну похибку сміливістю, і вже не думав про захист, а, вхопивши шаблю обіруч, як буря налетів на підполковника, щоб завдати йому смертельної рани або самому покласти життя. Філіпп дістав удар, що розітнув йому лоба й щоку, але й сам зачепив Максову голову жахливим змахом шаблі, яким відбивав несподіваний Максів удар. Ці два шалені удари скінчили двобій на дев'ятій хвилині. Фаріо спустився вниз і підійшов натішитися виглядом передсмертних корчів свого ворога, бо в такої дужої людини, як Макс, м'язи всього тіла ще хвильку жахливо тіпались. Філіппа понесли до дядькового дому.
Так загинув один із цих чоловіків, призначених до великих справ, якби вони лишались у гідному їх середовищі, чоловік, до якого природа ставилась мов до своєї улюбленої дитини, бо наділила його відвагою, холоднокровністю й політичним чуттям Цезаря Борджа107. Але виховання не дало йому тієї шляхетності думок та поведінки, без якої ні на якому життєвому шляху нічого не досягнеш. За ним не шкодували, бо підступний супротивник, вартий менше за нього, зумів його очорнити. Смерть його поклала кінець подвигам ордену Неробства, і це дуже потішило весь Ісуден. Філіппові ця дуель теж не завдала прикрощів, бо вона здавалась актом божественної відплати; про її обставини довго розповідали по всій околиці, одностайно вихваляючи обох учасників.
— Їм би слід загинути обом,— сказав пан Муйєрон,— влада зразу позбулась би клопоту.
Становище Флори Бразьє стало б украй непевним, якби смерть Максова не призвела її до тяжкої нервової кризи, ще загостреної небезпечною гарячкою, в яку її вкинули всі пригоди цих трьох днів; якби їй дозволило здоров'я, вона б, може, втекла геть із дому, де прямо під її кімнатою, в Максовому покої, розмістився вбивця Макса. Три місяці вона борсалася між життям і смертю; її лікував пан Годе, що доглядав Філіппа.
Як тільки Філіпп зміг узяти в руку перо, він написав такі листи:
"Панові Дерошеві, адвокатові.
Я вже вирядив на той світ отруйнішого з двох гадів; хоча не обійшлося без того, що й він трохи надщербив мені голову, але, на щастя, той паскудник віддав Богу душу. Лишилася ще одна гадюка, з якою я пробував порозумітись, бо дядько просто прилип до неї. Я боявся, що ця Баламутка, збіса гарна жінка, втече кудись, а дядько подасться за нею; але її так вибили з колії останні поважні події, що вона тепер прикута до ліжка. Якщо Бог захоче мене оборонити, він прикличе до себе цю заблудлу душу, коли вона саме кається в своїх гріхах. А тим часом, завдяки панові Ошону, на моєму боці й лікар, такий собі Годе, добрий апостол, який розуміє, що спадки по дядьках мають переходити в руки небожів, а не якихось пройдисвіток. Між іншим, пан Ошон має вплив на такого собі татуся Фіше, чия дочка — багатійка, і Годе не від того, щоб одружити з нею сина; у його старанності чимало важить і той тисячофранковий банкнот, який йому пообіцяли за зцілення моєї довбешки. Цей Годе — колишній старший хірург третього лінійного полку, і з ним як слід побалакали мої друзі, двоє славних офіцерів, Міньйоне і Карпантьє, а тому він укоськує свою пацієнтку.
"От бачте, дитино моя, все ж таки є Бог на світі,— каже він, попліскуючи її по щічці.— Ви стали причиною великого лиха, і треба його поправити. Це все перст Божий (просто диво, до чого лишень не примушують той перст Божий!). Віра є віра; скоріться, смиріться, і це вас вилікує краще за мої ліки. І лишайтесь тут, доглядайте свого хазяїна. Одне слово, забудьте й простіть: такий християнський закон".
Цей Годе пообіцяв мені, що три місяці триматиме Баламутку в ліжку. Може, вона непомітно звикне до того, що ми з нею живемо під одним дахом. Я схилив куховарку на свій бік. Ця стара почвара сказала своїй господині, що з Максом їй жилось би не солодко. Вона, мовляв, чула, як небіжчик казав, що, коли старий Руже помре і йому доведеться одружитися з Флорою, він не збирається коритись жінці. Та куховарка не побоялась наплести своїй господині, що Макс хотів її спекатись. Отже, все йде добре. Дядько, на пораду пана Ошона, порвав заповіт".
"Панові Жірудо (через мадмуазель Флорантіну),
вулиця Вандомська, у Маре.
Мій давній друже!
Довідайся, чи отой пуцьверінок Сезаріна не зайнята, і подбай, щоб вона була готова приїхати до Ісудена, коли я її викличу. Тоді хай летить сюди стрімголов. Треба, щоб вона поводилася пристойно і щоб сценою від неї й не пахло, бо вона муситиме вдавати з себе дочку порядного офіцера, полеглого на полі слави. Отож — бездоганна моральність, убрання інститутки, чеснота першого гатунку: такі будуть правила. Коли мені буде потрібна Сезаріна і вона добре зіграє свою роль, то після дядькової смерті дістане від мене п'ятдесят тисяч франків; а коли вона зайнята, розкажи про мою справу Флорантіні, і ви вдвох виберете якусь акторку, щоб зіграла таку роль. У двобої з тим, хто зазіхав на спадщину, мені розрубано довбешку, а він наклав головою. Приїду — розкажу. Ох старий, ми ще діждемося кращих днів, ми ще погуляємо, присягаюся дияволом. Коли можеш, пришли мені п'ятсот патронів, тут їх з руками відірвуть. Ну, прощавай, друзяко. Припали моїм листом сигару. Зрозуміло, що дочка офіцера має приїхати з Шатору й просити допомоги. Але я сподіваюсь, що вдатися до цього небезпечного засобу не доведеться. Нагадай про мене Марієтті й усім нашим друзям".
Агата, яку листом сповістила пані Ошон, приїхала до Ісудена, і брат прийняв її, оселивши в колишній Філіпповій кімнаті. Ця сердешна мати, в якій відродилися всі материнські почуття до непутящого сина, прожила там кілька щасливих днів, вислухуючи похвали городян підполковникові.
— Кінець кінцем, люба моя,— сказала їй пані Ошон, коли вона щойно приїхала,— молодість минає. Пустощі імператорських вояків не можуть бути такі, як у людей, що виросли в родині, під наглядом батьків. Ох, якби ви знали, що той негідник Макс витворяв тут ночами!.. Ісуден завдяки вашому синові дихає і спить спокійно. Розум прийшов до Філіппа трохи пізнувато, але таки прийшов; як він сказав нам, три місяці Люксембурзької в'язниці додали клею йому в голову; його поведінка зачарувала пана Ошона, і він здобув загальну повагу. Коли ваш син зможе побути якийсь час далі від паризьких спокус, він стане таким, що ви будете задоволені.
Вислухуючи ці слова розради, Агата дивилась на хрещену матір очима, повними щасливих сліз.
Філіпп поводився з матір'ю ласкаво, бо вона була йому потрібна. Цей тонкий політик хотів залучити Сезаріну тільки в тому випадку, коли мадмуазель Бразьє не зможе подолати сього жаху перед ним. Бачачи у Флорі чудове знаряддя, викуване Максансом, і людину, до якої його дядько вже звик, він волів використати її, а не парижанку, яка, чого доброго, ще змусить старого одружитися з нею. Так само, як Фуше108 порадив Людовікові XVIII вгорнутись у Наполеонові шати, а не підписувати Хартію, так і Філіпп волів зоставатись у шатах Жіле; але його, знов же, зупиняла потреба підтримати свою добру славу в Беррі, бо перейняти роль Макса при Баламутці було б так само ганебно для неї, як і для нього.
