Чуже обличчя - Кобо Абе
В одному випадку чек і телеграфний переказ, в іншому — самоцвіти й благородні метали набагато зручніші, ніж гроші.
Хіба це не упередження, породжене звичкою, вважати, що душа й серце однаковою мірою виявляють себе завдяки обличчю? Адже нерідко дорога від серця до серця проходить не через нескінченне споглядання одне одного, а через вірш або книжку. Коли припустити, що без обличчя не можна обійтися, то сліпі не мали б права називатися людьми. Боюсь, що звичка покладатися тільки на обличчя звужує, формалізує людські стосунки. Показовий приклад — дурне упередження щодо кольору шкіри. Перекладати на недосконале обличчя, функції якого міняються залежно від його кольору — чорного, білого, жовтого,— відповідальність за зв'язок між душами — саме це означає зневагу до душі.
Постскриптум. Щойно перечитав написане й відчув, що, відкидаючи будь-яку залежність від обличчя, вдався до явного крутійства. Адже це незаперечний факт, що я закохався в тебе насамперед завдяки твоєму обличчю. І якщо зараз думаю про відстань, яка нас розділяє, то мірою її служить саме віддаленість виразу твого обличчя. Так, очевидно, треба було раніше сміло уявити собі, що наші ролі помінялись і обличчя втратила ти, в не я. Недооцінка обличчя, так як і його переоцінка, однаково здаються штучними. До речі, той приклад з накладними кучериками старшої сестри я наводив, мабуть, для того, щоб пояснити своє небажання перебільшувати значення обличчя, хоча сумніваюсь, що зробив це доречно. Може, це була просто цікавість і водночас огида до косметики, властиві підліткам, а тим самим — доказом того, що для мене обличчя надто багато важило? А може, я ревнував сестру: ану ж, вона відкриє стулки свого обличчя зовнішньому світу?
А от іще один випадок. Якось я прочитав — чи то в газеті, чи в журналі — статтю, в якій доводилося, що корейці з домішкою японської крові роблять собі пластичну операцію, щоб здаватися стопроцентними корейцями. Очевидно, ті люди відстоювали своє право на реабілітацію обличчя, а про них навряд чи скажеш, що їхні вчинки продиктовані забобонами.
Загалом, я так і не зумів розібратися в найпростіших речах. І якби трапилася нагода, я обов'язково хотів би запитати корейця, яку пораду дав би він мені, позбавленому обличчя.
Невдовзі я... я втомився від розмови з самим собою, яка ні до чого не приводила. Однак не було й причини відмовлятися від задуманого плану... і я почав зосереджуватися на технічних проблемах.
З технічного боку штучний палець був цікавий у багатьох відношеннях. Що довше я до нього придивлявся, то все більше переконувався в його досконалості. Він розповів мені багато чого, як живий. Судячи з того, як натягнута шкіра, він міг належати тридцятирічному. Плоский ніготь... западини з боків... глибокі зморшки на суглобах... чотири невеликі паралельні порізи, наче зябра в акули... Видно, людина займалася легкою фізичною працею.
...У чому його потворність?.. Потворність!.. Особлива потворність— так, наче він і не живий, і не мертвий... Ні, не тому, що в ньому щось викривлено... Невже навпаки — відтворення занадто точне?.. (Те ж саме може статися з моєю маскою) ... Отже, надмірна відданість формі призводить до відходу від реальності... Можна надавати великого значення обличчю, але тільки після того, коли побачиш його потворність!
Таки є резон у тому, що занадто точна копія неправдива. Хіба можна уявити собі палець, позбавлений форми? Або змію без довжини, горщик без об'єму, трикутник без кутів?.. Такі речі зустрічаються хіба що на інших планетах.'А коли так, то й обличчя без виразу — не виняток. Навіть якщо воно колись і називалося обличчям, то тепер про нього так не жажеш. Маска теж має право на існування.
То, може, проблема полягає в рухливості? Адже "форму", нездатну рухатися, було б дивно називати формою. Навіть оцей палець мав би приємніший вигляд, якби міг ворушитися. Для проби я взяв палець і поворушив ним. І справді, тепер він здавався природи Ішим, ніж тоді, коли стояв на столику. Отож, про це мені не треба турбуватися. Тому з самого початку я твердо вирішив, що маска повинна бути рухливою.
Проте щось у штучному пальці мене не задовольняло. Власне, що саме тривожило? Я почав порівнювати його зі своїм, зосередивши на ньому всю свою увагу і напруживши зір. Безперечно, різниця була... І якщо спричинило її не те, що палець відрізаний і нерухомий... то, може, різна якість шкіри... Мабуть, щось, властиве лише живій шкірі, чого не можна імітувати лише кольором і формою не заміниш...
Зауваження на полях І. Про якість епідерми. Вважається, що епідерма людини захищена прозорим шаром склоподібної речовини, яка не містить пігменту. То, може, якість шкіри визначається складним ефектом — частковим відбиттям світла від зовнішньої поверхні і повторно від шару епідерми з пігментом? У випадку зі штучним пальцем схожого ефекту не спостерігається, бо шар з пігментним забарвленням виходить безпосередньо назовні.
Про склад та оптичні властивості склоподібної речовини епідерми треба розпитати у фахівців. Зауваження на полях II. Питання, які слід вивчити в першу чергу: Проблема зношування. Питання пружності й еластичності. Засоби прикріплення.
Спосіб з'єднання краю маски з обличчям.
Проблема вентиляції.
Пошуки прототипу і створення моделі.
Однак мені здається, що, мабуть, докладним описом своїх міркувань я нагнав на тебе нудьгу і ти втратила до мене цікавість. І все-таки я б хотів, щоб ти не звертала уваги на мій настрій і принаймні пройнялася атмосферою, в якій народилася маска.
Передусім, якщо говорити про склоподібний шар епідерми, то це так званий кератин — білок із малесенькими вкрапленнями флуоресцентної речовини. Що ж стосується з'єднання маски з обличчям, то вихід я бачив у тому, щоб товщину країв маски зробити меншою за глибину найдрібніших зморщок і вкрити їх штучною бородою. Розв'язання проблеми пружності маски, яке спочатку уявлялося найважчим, виявилося можливим, коли я врахував фізіологічний механізм керування виразом обличчя.
Зрозуміло, що основою виразу обличчя є мімічні м'язи, які скорочуються і витягуються тільки в певному напрямку. Зверху над ними лежить шкірна тканина — так, що волокна обох шарів перетинаються майже перпендикулярно один до одного. Із медичної книжки, взятої у бібліотеці, я дізнався, що таке розміщення волокон шкіри називається "лініями Лангера". Завдяки такому поєднанню двох видів волокон утворюються властиві даному обличчю зморшки... Як тільки я подумав про те, щоб надати масці рухливості живого обличчя, то вирішив укладати волокна матеріалу вздовж "ліній Лангера". На щастя, знайшлася пластмаса, яка легко стискалась і розтягувалася тільки в одному напрямку. Якщо не шкодувати часу й сили, то таким чином і цю проблему вдасться розв'язати.
Влаштувавшись у кутку лабораторії, я негайно вирішив перевірити епітеліальні клітини шкіри на пружність. І цього разу мої колеги виявили надзвичайну великодушність. Майже не привертаючи до себе уваги, я міг широко користуватися потрібним обладнанням.
І тільки щодо "вибору прототипу й створення моделі" я не міг обмежитися суто технічними засобами. Адже, якщо я збирався відтворювати найдрібніші деталі шкіри, то хоч-не-хоч мусив узяти за взірець чуже обличчя. Ясна річ, взяти за взірець чуже обличчя — це не просто нап'ясти його на себе, а змінити шкіру разом із сальними і потовими залозами відповідно до будови черепа. Від самого початку не могло бути побоювань, що я порушу авторське право на обличчя й гулятиму в чужій подобі.
Однак у такому разі виникало серйозне питання: чи врешті-решт маска не стане такою ж, як моє колишнє обличчя? Кажуть, досвідчений ремісник може виліпити за черепом обличчя таким, яким воно було в житті. А якщо це так, то зовнішній вигляд людини кінець кінцем визначається основою — кістяком, отже, треба стесати кістки або знехтувати анатомічною основою виразу (але тоді не можна назвати це виразом обличчя) — іншого способу позбутися обличчя, з яким народився, немає.
Ця думка збила мене з пантелику. Бо який сенс у масці, навіть виготовленій з великою майстерністю, якщо я буду лише точною копією себе самого?..
На щастя, я пригадав свого шкільного товариша, який став палеонтологом. У його роботу, напевне, входить відтворення первісного вигляду окам'янілостей, знайдених під час розкопок. Погортавши адресну книгу, я дізнався, що він і далі працює в університеті. Я хотів обійтися лише телефонною розмовою, але товариш запропонував негайно десь зустрітися — мабуть, тому, що після закінчення школи минуло багато років, а заняття палеонтологією розбудило в ньому бажання спілкуватися з живими людьми. А я,— видно, намагаючись побороти сором'язливість, спричинену бинтами,— не міг йому відмовити й погодився. Однак відразу мене опекло жорстоке каяття. Яка дурна впертість! Самі бинти підстьобнуть його цікавість, а крім того, я почну розпитувати докладно про те, що не є моїм фахом,— про анатомію обличчя і його відтворення, він подумає, що я готуюся бродити в масці по місту і серед білого дня обкрадати людей. Щоб не створювати в нього неприємного враження, було б краще з самого початку відмовитися від зустрічі. До того ж я ненавидів вулицю. Навіть у несміливому, байдужому погляді — хто цього не зазнав, не зрозуміє — ховалися іржаві, отруєні голки. Вулиця мене виснажує... Однак нагода, коли я міг узяти свої слова назад, була пропущена. Набрякаючи соромом, як ганчірка мастилом, я поплентався на домовлене місце.
Оскільки кав'ярня, де мала відбутися наша зустріч, містилася на розі знайомої вулиці в університетському кварталі, я безпомильно зупинив таксі перед її дверима і таким чином добрався туди, майже не привертаючи до себе уваги. Зате мій товариш так розгубився, що вже мені захотілось йому поспівчувати. "Ось бачиш, як мене покалічило",— ніби хотів я сказати, і до мене навіть повернулася зла холоднокровність. Ні, "холоднокровність" — не те слово. Я хотів би, щоб ти хоч трошки уявила собі, який я був жалюгідний, наче бездомний пес, коли саме моє існування дратувало інших людей. Я відчував безнадійну самотність, яку можна прочитати в очах старого собаки перед смертю. Відчував безвихідність, яку чути в дзвоні, що прокочується по рейках, коли пізно вночі лагодять колію.
