Чуже обличчя - Кобо Абе

Я настільки набив собі руку в моделюванні, що міг в уяві відтворити обидва типи обличчя, і коли зустрічав їх у людей, то відразу в уяві розкладав на основні елементи і навіть поправляв. Так, матеріал був у мене напохваті, і я мав можливість вибирати, що мені подобається. Та оскільки критеріїв вибору я ще не знав, то про вибір навіть одного з двох не могло бути й мови. Майже неможливо віддати перевагу червоному чи білому, коли не знаєш, про що йдеться — про колір квитка чи про колір прапора. О, знову ця гра в критерії! Невже є загадки, які не можна розплутати самою лише наполегливістю? Звичайно, тепер критерій вибору набрав для мене іншого змісту, ніж раніше. Та саме тому, що об'єкт вибору ставав яснішим, моє роздратування наростало. В гармонійному типі обличчя є своя привабливість, у негармонійному типі теж своя. Посилатись на перевагу одного перед одним не доводиться. Чим більше я про них дізнавався, тим сильніше починав цікавитися обома майже однаково. Опинившись у безвихідному становищі, я з відчаю не раз думав: може, кинути жереб? Та оскільки в обличчі була крихта чогось метафізичного, я не міг зважитися на такий безвідповідальний вчинок. На основі моїх попередніх досліджень я мусив визнати, що зовнішній вигляд людини пов'язаний з її психологією та вдачею.

...Та як тільки я згадував про своє дірчасте, поточене п'явками обличчя, то, намагаючись про нього забути, трясся, наче промоклий до кісток собака. Зрештою, що це таке — психологія, вдача? Хіба, коли я працював у лабораторії, такі речі приносили коли-небудь користь? Незалежно від того, яка в людини вдача, один плюс один — завжди два. І тільки в особливих випадках мірилом людини є її обличчя. Наприклад, в актора, дипломата, працівника готелю або ресторану,

особистого секретаря, шахрая... А поза тим людська вдача не має більшого значення, ніж візерунок листка.

І тоді я вирішив підкинути десятиієнову монету. Кидав не один раз, та кінець кінцем виявилося, що в середньому орел і решка випадали однаково.

На щастя чи на нещастя, залишалася ще одна робота, яку можна було завершити перед вибором типу обличчя. Вона полягала в тому, щоб роздобути дані для остаточного завершення зовнішньої поверхні маски. Довелося купити їх у зовсім чужої людини, з якою мене ніщо не пов'язувало. Оскільки психологічно для мене це була досить обтяжлива справа, то я, мабуть, за неї не брався б, якби не потрапив у скруту. Це було якраз те, чого мені не вистачало.

Я, звичайно, розумів, що після закінчення цієї роботи мені неминуче вручать ультиматум, та на якийсь час я зумів знайти спокій, бо, як кажуть, вибив клин клином. Уклавши свої інструменти у валізку, я вирішив поїхати електричкою до міста зранку в першу неділю березня.

Електрички до передмістя йшли переповнені, а в протилежний бік — поки що порівняно порожні. Та все ж мені завдавало страждання те, що через стільки місяців я знову опинився в людському натовпі. Я начебто приготувався до найгіршого, але стояв коло дверей і дивився надвір, навіть не в силі обернутись і поцікавитися, що відбувається у вагоні. Більше того, хоча я усвідомлював, як смішно в такій духоті (парове опалення працювало на всю потужність) ховатися по самі вуха у піднятий комір пальта, нітрохи не ворушився, немов комаха, що прикидається мертвою. А як же я-зможу звернутися до зовсім незнайомої людини? Щоразу, коли електричка зупинялась, я, схопившись за ручку дверей, мусив боротися із малодушним бажанням повернутися додому.

З якої це речі я маю чогось боятися? Ніхто мене ні в чому не звинувачує. Проте я весь зіщулився від безпричинного сорому, ніби скоїв злочин. Якщо вираз обличчя настільки

8*

227

незамінний при визначенні особи, то невже це означає, щи вдачу людини не можна впізнати з розмови по телефону? Невже це означає, що в темряві всі люди бояться, підозрюють одне одного й ворогують між собою? Нісенітниця! Зрештою, обличчя — це передусім очі, рот, вуха, і досить уже того, якщо вони справно функціонують! Воно служить не для того, щоб його показувати іншим, а для нас самих! (Е, ні, нема чого так переживати... Це почало невдоволено виправдовуватися моє друге "я"... Я просто соромлюсь — не хочу приголомшувати сторонніх людей, навмисне показуючи їм обличчя, позбавлене виразу...) Та хіба справа була тільки в цьому? Темні окуляри, виготовлені на замовлення, були темніші, ніж звичайно, а тому я анітрохи не побоювався, що хтось розгубиться від мого погляду...

На закруті той бік вагона, де я стояв, обернувся до заходу, і в шибці дверей відбилася сім'я, що сиділа за мною. Хлопчик років п'яти, що сидів між молодими батьками, які гаряче щось обговорювали, показуючи на повішену у вагоні рекламу (згодом я побачив, що рекламувався продаж ванни у кредит), пильно дивився на мене широко відкритими очима з-під темно-синьої матроської шапочки. В них було все — здивування, тривога, страх, радість відкриття, сумнів, вагання, зачарованість і, нарешті, найрізноманітніші відтінки цікавості, що межувала із самозабуттям. Поступово я почав утрачати самовладання. От батьки — сидять собі й не збираються його осмикувати! Я різко повернувся до хлопчика — той, звичайно, з ляку притиснувся до матері, та вона, відштовхнувши його ліктем, насварила за пустощі.

...А що якби я мовчки став перед ними і, нехтуючи їхнім збентеженням, зняв окуляри, скинув пов'язку й почав розмотувати бинти? їхнє збентеження перейшло б у розгубленість, а далі в жах. Але я, не звертаючи на них уваги, робив би своє. Щоб підсилити ефект, останні витки зірвав би разом. Узяв би за верхній край і потягнув униз. Та обличчя, яке покажеться з-під бинтів, буде зовсім іншим, ніж моє колишнє. Воно відрізнятиметься не тільки від мого, але й взагалі від людського. Якщо не бронзове або золотисте, то бліде, наче прозорий віск. Однак ті люди не матимуть часу до нього приглядатися. Ще не встигнуть збагнути, хто перед ними — бог чи чорт, як усі троє перетворяться в каміння, злитки свинцю або комах. Та сама доля спіткає також інших пасажирів, які на мене глянуть...

Несподіваний шум у вагоні привів мене до пам'яті. Поїзд прибув до потрібної мені станції. Вискочивши, наче кимось переслідуваний, надвір, я відчув смертельну втому. На краю платформи була лавка. Як тільки я на ній сів, усі її сторонилися — начебто вона була зарезервована виключно для мене. Задумливо поглядаючи на безладний потік пасажирів, я відчував, що ось-ось розплачусь.

Здається, я надто рожевими фарбами малював собі становище. Чи в цій жорстокій і свавільній юрбі взагалі знайдеться добра душа, здатна продати мені своє обличчя? Надія на це, очевидно, мала. Якби я, вибравши когось, звернувся до нього, то, мабуть, усі пасажири на платформі одностайно кинули б на мене осудливі погляди. Величезний годинник

під дахом станції, що показує спільний для всіх людей час... А що це таке — безтурботність тих, у кого є обличчя? Невже обличчя відіграє таку вирішальну роль? Чи можна сказати, що бути баченим — це плата за право бачити?.. Ні, найгірше те, що моя доля надто незвичайна, надто особиста. На відміну від голоду, кохання без взаємності, безробіття, хвороби, банкрутства, стихійного лиха або розкритого злочину, свого страждання я не можу ні з ким розділити. Моє нещастя випало тільки мені й не може стати темою розмови з кимось іншим. Ось тому кожному дозволено нехтувати мною без жодних докорів сумління. А я не маю права навіть обурюватися.

...Хіба не тоді я почав перетворюватись у чудовисько? Хіба то не його душа, чіпляючись гострими кігтями, поповзла по моєму хребті — так, що аж мурашки побігли по шкірі, наче від джеркотіння електричної пили? Безперечно, вона. Саме тоді я почав перетворюватись у чудовисько. Здається, Кар-лейль сказав: сутана робить священика, мундир робить солдата. Мабуть, так само і обличчя чудовиська створює серце чудовиська. Обличчя чудовиська прирікає на самотність, а самотність виліплює його серце. Якби ця крижана самотність навіть трошки знизила свою температуру, узи, що єднали мене з людьми, тріснули б, і я обернувся б у чудовисько, байдуже до своєї зовнішності. Якщо я перетворюся в чудовисько, то яким я стану і що я натворю? Поки не стану, не дізнаюсь, але сама думка про це була настільки страшна, що хотілося вити.

Зауваження на полях. З цього погляду цікавий роман, у якому описано чудовисько Франкен-штейна Коли чудовисько б'є тарілки, це звичайно приписують інстинкту нищення, а от у названому романі все навпаки — автор пояснює вчинок чудовиська

1 Ідеться про фантастичний роман "Франкенштейн" Мері Шеллі (1797—1851), дружини відомого англійського поета-романтика.

крихкістю тарілок. Хоча чудовисько прагло тільки одного — позбутися самотності, і лише тендітність жертв неминуче перетворювала його у вбивцю. Отже, поки на світі є з чого знущатися — ламати, розбивати, палити, душити або пускати кров,— доти чудовиську нічого не залишається, як безперестанку чинити насилля. Загалом у діях чудовиська не було нічого нового. Бо саме воно не що інше, як винахід своїх жертв...

Ні, звук ще не вирвався з мого горла, та, здається, я вже почав вити... Рятуйте!.. Не дивіться так на мене!.. Бо як і далі будете дивитись, я перетворюсь у чудовисько!.. Нарешті, не в силі більше терпіти, я з відчаю пробився крізь людські хащі, як звір у пошуках нори, до найближчого кінотеатру — єдиного пристановища, де продавали темряву.

Який фільм показували, я не пригадую. Забравшись у куток балкона, я щільно, ніби шарфом, закутався штучною темрявою. Помалу почав заспокоюватись, як кріт, що віднайшов свою нору. Кінотеатр був схожий на довгий, безкінечний тунель. Я уявив собі, що крісло, розтинаючи темряву, несе мене вздовж нього. Якщо я летітиму з такою шаленою швидкістю, то ніякі люди не наздоженуть мене. Я залишу їх позаду. Першим прибуду у світ вічної ночі. Назву себе королем країни, де є лише зорі, світлячки та краплі роси... Ніби ласуючи краденим, я насолоджувався пустопорожніми мріями, як хлопчак власними написами на паркані. І не треба глузувати з мене — мовляв, тієї темряви було як кіт наплакав. Адже якщо міркувати космічними масштабами, то морок займає більшу частину Всесвіту...

Зненацька в кріслах переді мною зчинилась якась неприродна метушня.