Чуже обличчя - Кобо Абе

Я збирався щось сказати... Хотів багато що висловити... Та не міг видушити із себе ні слова. Виправдання?.. Розради?.. Чи осуду?.. Замість того, щоб виправдовуватись чи жалкувати, краще б я крізь землю запався. А якби я почав наступати, то роздряпав би твоє обличчя так, щоб ти стала схожою на мене або й страшнішою. Раптом ти заплакала. То був жалібний, безутішний плач — так булькає у порожній водогінній трубі повітря, коли відкривають кран.

Несподівано на моєму обличчі утворилася глибока рана. Настільки глибока, що в ній міг би заховатись я сам і ще лишилося б місце. Звідкілясь засочилася якась рідина, схожа на гній із гнилого зуба, й застукала краплями. Водночас, звідусіль — з оббивки стільця, з кутків шафи, з водостоку, з вицвілого, загидженого мухами абажура — як зграя тарганів, у кімнату поповз сморід... Мені так хотілося заткнути чим-небудь діру на моєму обличчі. Хотілося покласти край цій пародії на гру в квача, коли нікого доганяти.

Звідси до плану виготовити маску був лише один крок. Власне кажучи, в такому задумі не було нічого дивного, адже для тогоц щоб проросло зерня бур'яну, досить клаптя землі та краплі вологи. Без особливого запалу — так, наче виконував заздалегідь намічену роботу,— я наступного ж дня заходився переглядати старі наукові журнали. Стаття про штучні органи з пластмаси, яка мене цікавила, начебто вийшла позаторік улітку. Я мав намір виготовити з пластмаси маску й закрити нею діри на обличчі. Згідно з однією теорією, маска — це не просто замінник обличчя, а вияв сильного метафізичного прагнення придбати іншого вигляду, який був би кращим за теперішній. Я теж не дивився на неї, як на одяг — сорочку чи штани,— що їх можна натягати й скидати, коли заманеться. Хто знає, що зробили б первісні люди, які поклонялись ідолам, або юнаки в пору статевої зрілості, а от я не збирався прикрашати вівтар мого другого життя маскою. Хоч би скільки в мене було облич, та я мав залишитися самим собою. Просто невеличкою "комедією масок" я вирішив заповнити трохи задовгий антракт у моєму житті.

Потрібний журнал я швидко знайшов. Із змісту статті випливало, що можна виготовити частини тіла, які принаймні своїм зовнішнім виглядом не відрізнятимуться від справжніх. Все це стосувалося лише форми, а от у відтворенні рухливості було чимало нерозв'язаних питань. Якщо вже я робитиму маску, то хотів би, щоб вона могла набирати певного виразу, щоб могла услід за рухом лицевих м'язів вільно скорочуватись і розтягувалась під час плачу або сміху. Судячи з високого рівня розвитку хімії високомолекулярних сполук, цього можна досягти, але виникав сумнів, чи вистачить наших знань у галузі технології. Та вже те, що я мав якусь надію, впливало на мене, як жарознижуюче. Якщо нема можливості лікувати зуба, то нічого не залишається, як вживати заспокійливі ліки.

Передусім я вирішив зустрітися з К., автором статті про штучні органи, й поговорити з ним. К. сам підійшов до телефону, але був страшно непривітний і розмовляв неохоче. Напевне, його стримувало те, що мав справу зі мною — людиною, яка теж причетна до хімії високомолекулярних сполук. Проте він пообіцяв приділити мені годину часу після четвертої.

Доручивши відповідальному за понадурочну роботу нагляд за приладами й дописавши кілька документів, я негайно вийшов з лабораторії. Вулиця виблискувала, як відполірована, а вітер приносив із собою запах маслин. Та блискуча вулиця і ті духмяні пахощі розбудили в мені щемку заздрість. Чекаючи таксі, я відчував, ніби з усіх боків на мене дивляться, як на непрошеного чужака. Однак, хоч усе навколишнє скидалося на негатив, я терпів це сліпуче сонце, бо сподівався вернути собі позитив, як тільки матиму в руках маску.

Будинок, який я шукав, стояв у тісному житловому кварталі поблизу станції кільцевої лінії електрички. То була звичайнісінька одноповерхова споруда з малопомітною табличкою: "Інститут хімії високомолекулярних сполук К.". Відразу за воротами у дворі стояли одна на одній три клітки з кроликами.

У невеличкій чекальні була витерта дерев'яна лавка, попільниця на ніжках і кілька старих, місячної давності, журналів. Я чомусь почав шкодувати, що прийшов сюди. Інститут — звучало пишно, а насправді таке місце нічим не відрізнялося від кабінету приватного лікаря. Може, К.— звичайнісінький шахрай, що користується довірливістю пацієнтів? Обернувшись, я побачив на стіні дві фотографії в заяложених рамках. На одній — жіночий профіль без підборіддя, як у польової миші. На другій — злегка усміхнене, трохи привабливіше (напевне, після пластичної операції) те ж саме обличчя.

Давалося взнаки тривале безсоння — щось важке скувало мені міжбрів'я, а сидіти на твердій лаві ставало щораз нестерпніше. Нарешті прийшла медсестра і провела мене в сусідню кімнату. Крізь жалюзі до неї проникало молочно-білясте світло. На столику перед підвіконням шприців не було, зате загрозливо блищали якісь незнайомі інструменти. Збоку стояла шафа з історіями хвороб і обертове крісло з бильцями. Навпроти таке ж крісло для пацієнтів. Трохи віддалік — ширма із залізною рамою і невисока роздягаль-ня-кабінка на коліщатках. Стандартне обладнання лікарського кабінету наганяло на мене смуток.

Я закурив сигарету. А коли, шукаючи попільничку, підвівся, то раптом завмер — на полив'яному тарелі лежало вухо, три пальці, зап'ястя, щока від повіки до губи... Свіжі, ніби щойно відрізані в живої людини. Мене занудило. Штучні частини тіла здавалися натуральнішими за справжні. Ніколи не подумав би, що надмірна схожість справляє таке гнітюче враження. І хоча по зрізах було видно, що переді мною, безперечно, пластмасові муляжі, я начебто відчув запах смерті.

Раптом із-за ширми з'явився К. Його зовнішність була несподівано приємною, і я полегшено зітхнув. Кучеряве волосся, окуляри без оправи з товстими, як денце склянки, скельцями, м'ясисте підборіддя... Крім того, навколо К. ширився рідний, звичайний для мене запах хімікалій.

Тепер настала його черга ніяковіти. Якийсь час він мовчав, розгублено поглядаючи то на мою візитну картку, то на обличчя.

— Отже, ви...— Запнувшись, співрозмовник ще раз кинув очима на візитну картку, а потім лагідно, не так, як по телефону, додав: — Ви прийшли як пацієнт?

Звичайно, як пацієнт. Та хоч би яким досконалим було його мистецтво, я не смів розраховувати, що він задовольнить моє бажання. Щонайбільше я міг сподіватися на добру пораду. Однак сказати йому про це відверто й тим самим образити було б нечемно. Очевидно, К. пояснив собі мою мовчанку несміливістю і співчутливо вів далі:

— Прошу, сідайте... Що з вами сталося?

— Під час досліду вибух рідкий кисень. Звичайно ми користуємося рідким азотом, а тому я був не дуже обережний...

— Келоїдні шрами?

— Як бачите, по всьому обличчю. Видно, мій^організм схильний до появи келоїдів. Навіть лікар, який мене лікував, врешті здався — мовляв, зайве втручання подразнює шкіру й приводить до рецидиву.

— Губи начебто не постраждали? Я зняв темні окуляри.

— Завдяки окулярам очі також вціліли. Короткозорість мене врятувала.

— Вам пощастило! — І запально, наче йшлося про нього: — Бо це ж таки очі й губи... Якби й вони не рухалися, було б зовсім погано. Самою формою обдурити нікого не вдасться.

Видно, чоловік захоплений своєю роботою. Не спускає з мене очей, а в голові, мабуть, уже снує якісь плани. Щоб його не розчарувати, поспішно міняю тему розмови.

— Я прочитав вашу статтю. Надруковану, здається, влітку минулого року...

— Так, минулого року.

— Вона мене приголомшила. Я не уявляв собі, що можна досягти такої досконалості.

З явною втіхою К. взяв зігнутий палець і, злегка перекочуючи його на долоні, сказав:

— Якби ви знали, яка це клопітна робота! Відбитки штучних пальців такі ж, як у справжніх. Ось чому поліція звеліла їх реєструвати.

— Форму виливаєте з гіпсу?

— Ні, використовую в'язку кремнієву масу. Бо хоч як старайся, на гіпсі пропадають дрібні деталі... А так, ось подивіться, біля нігтя видно навіть задирку.

Я боязко торкнувся пальця — враження таке, ніби то була липка шкура якогось живого створіння. Розуміючи, що це лише муляж, я, однак, не міг позбутися моторошного відчуття: ану ж, заражуся смертю?

— Все-таки мені це здається якимсь блюзнірством...

— Проте це частина людського тіла...— К. гордо взяв інший палець і поставив його зрізом на столику. Здавалось, наче мрець проткнув ним дошку.— До речі, найважче зробити його ось таким, трохи бруднуватим. Якби я догоджав пацієнтам — а їм завжди подавай красиве,— то вийшла б нісе-

нітниця... От, наприклад, це середній палець, а тому внутрішній стороні першого суглоба я надав ось такого відтінку. Правда, наче сліди никотину?

— Фарбу наносили пензликом чи, може, чимось іншим?

— Зовсім ні...— К. вперше голосно засміявся.— Фарба швидко злиняла б. Знизу, шар за шаром, накладаю речовини різних кольорів. Скажімо, на нігті — вінілацетат... в разі потреби трошки бруду... На суглобах і зморшках... уздовж вен — чогось ледь-ледь синього.

— Чим же вони відрізняються від виробів художнього промислу? Адже їх кожен може виготовити...

— Авжеж,— К. потер рукою коліно.— Та порівняно з виготовленням обличчя такі речі — дитяча забавка. Що не кажіть, обличчя є обличчя. По-перше, треба пам'ятати про вираз, розумієте?.. Зморшка чи виступ на одну десяту міліметра, з'явившись на обличчі, відразу набуває величезного значення.

— Але ж таке обличчя не може ворушитися, правда?

— Ви забагато хочете.— Розсунувши коліна, К. повернувся до мене.— Всі зусилля я досі зосередив на тому, щоб створити відповідний зовнішній вигляд, а от як зробити обличчя рухливим — до цього ще руки не дійшли. Через те доводиться заміняти лише найменш рухливі його частини. Та є ще одна проблема — вентиляція. Без докладного обстеження вашого обличчя я не можу нічого сказати, але мені здається, що піт на ньому проникає навіть через бинти... Видно, потові залози не пошкоджено. В такому разі обличчя не слід закривати так, щоб шкіра не дихала. Бо це не лише завдасть шкоди фізіологічним функціям, а й людину душитиме — вона й півдня не витримає. В такому ділі треба знати міру. Смішно, коли в старого білі, як у дитини, зуби. Так само й тут. Набагато успішнішим є виправлення, непомітне для сторонніх...