Хатина дядька Тома - Бічер-Стоу Гаррієт Єлізабет
Десь тижнів через два ви мене більше не побачите...
Тут дівчинку спинили тужні вигуки, жалощі й ридання, що вихопились разом з усіх грудей і заглушили її кволий голос.
Єва трохи почекала, а тоді як могла гучніше промовила, щоб усі почули її за тим тужінням:
– Якщо ви мене любите, то не перебивайте...
– Аякже!.. Звісно, що любимо!.. Хай вас бог береже!..– одностайно озвалися всі.
– Так, я знаю, що любите. Ви всі завжди були до мене добрі, і я хочу залишити вам щось на спомин про себе. Я подарую кожному з вас свій кучерик, щоб ви, кожного разу, як поглянете на нього, згадували, що я вас любила...
Неможливо змалювати ту сцену, коли всі вони зі слізьми на очах обступили свою маленьку господиню, щоб узяти з її рук цей дарунок, який був для них останнім знаком її любові. Вони плачучи ставали перед нею на коліна, цілували край її убору, щиро й гаряче благословляли її.
Кожному, хто отримував свій дарунок, міс Офелія робила знак вийти з кімнати, боячись, щоб надмірне збудження не зашкодило хворій дитині.
Нарешті біля Єви залишилися тільки Том і няня.
– Ось, дядечку Томе,– промовила Єва,– поглянь, який гарний для тебе кучерик!.. А оце тобі, моя добра, люба, мила няню!–додала вона, ніжно обіймаючи свою стару мамку.
– Ой панночко Єво, та як же я без вас житиму! –. вигукнула віддана служниця.– Воно ж наче кінець світу, як вас не стане! – І няня гірко заридала.
Міс Офелія лагідно вивела її і Тома з кімнати й думала, що вже все. Та, обернувшись, раптом побачила Топсі.
– А ти звідки взялася? – суворо запитала вона.
– Я весь час тут,– відказала Топсі, витираючи сльози з очей.– О панночко Єво, я завжди була така погана! Та, може, ви дасте й мені одного кучерика?
– Авжеж, бідна Топсі! Звісно, що дам. Ось на... Як подивишся на нього, так і згадай, що я любила тебе й хотіла, щоб ти була хороша дівчинка!
– Ой панночко Єво, я так стараюся! – поважно промовила Топсі.– А як же тяжко бути хорошою! Мабуть, це тому, що я не звикла, от правда!..
Топсі затулила обличчя фартушком, і міс Офелія тихенько вивела її з кімнати. Виходячи, дівчинка сховала дорогий дарунок на грудях.
Повернувшись до кімнати, міс Офелія зачинила двері, Протягом попередньої сцени ця поважна жінка й сама втерла не одну сльозу, але турбота про маленьку племінницю була для неї понад усе.
Сен Клер весь час сидів у тій самій позі, прикривши очі рукою. Він не зрушив з місця й тоді, коли всі пішли з кімнати.
– Тату! – мовила Єва, лагідно торкнувшись його руки.
Він аж стенувся, але нічого не відповів.
– Любий тату! – знову сказала Єва.
– Ні, я не можу! – вигукнув Сен Клер, підводячись.– Не можу я цього знести! За що мені така гірка доля?!
В голосі його була невимовна туга.
– Тату, ти краєш мені серце! – сказала Єва, встаючи й кидаючись йому в обійми.– Не треба так побиватися!
І вона зайшлася такими буйними риданнями, що всі аж злякались, а батькові думки враз повернули на інше.
– Та ну ж бо, Єво... ну, моя ластівко! Годі вже, годі!.. Це я винен, я тебе засмутив. Я буду спокійний, буду який ти хочеш, тільки не плач...
І невдовзі Єва, мов зморена пташка, затихла в нього на руках, а він, схилившись над нею" втішав її всіма лагідними словами, які тільки міг придумати.
Марі схопилася з місця, метнулася в свою кімнату й зчинила там страшну істерику.
– А мені кучерика ти, Єво, так і не дала,– сумно всміхнувся Сен Клер.
– Вони всі твої, тату,– з усміхом відказала Єва.– Твої і мамині. І любій тітоньці дасте скільки вона захоче. Я тільки нашим бідним слугам хотіла роздати їх сама, бо, знаєш, тату, коли мене не стане, про них можуть забути, а мені хочеться, щоб і вони мали щось на згадку про мене...
Від того дня Єва швидко почала згасати. Тепер уже ніхто не сумнівався в цьому, і марно було плекати хоч якусь надію. її гарну кімнату вже неприховано обернули
на лікарняний покій, і міс Офелія день і ніч була там за доглядальницю. Тільки тепер усі в домі зрозуміли, на що вона здатна, і вперше склали їй справжню ціну. Напрочуд вправні руки й несхибне око, скрупульозна охайність і дбайливість у кожній дрібниці, дивовижне вміння приховати від сторонніх очей усі неприємні прояви хвороби, безпомилкове чуття часу, ясна голова й бездоганна пам'ять, в якій не губилося жодного припису чи настанови лікаря,– усе це зробило її найпершою його помічницею. І ті, хто раніше знизував плечима, осуджуючи її маленькі дивацтва та не такі, як їхні, звичаї, тепер мусили визнати, що вона справді незамінна людина.
Дядечко Том часто бував у Євиній кімнаті. Дівчинку виснажувало постійне нервове збудження, і вона заспокоювалась лиш тоді, коли її носили на руках. Для Тома було великою втіхою колисати на подушці її тендітне тільце, походжаючи з нею по кімнаті чи по веранді. А іноді вранці, коли з озера повівав свіжий вітерець і Єва почувала себе трохи краще, він носив її по саду в затінку апельсинових дерев або сідав з нею в одному з їхніх улюблених куточків і наспівував їй старовинних пісень.
Батько також часто носив Єву на руках, але він був не такий дужий, швидше стомлювався, і тоді вона казала:
– Тату, нехай візьме мене Том. Йому, бідолашному, це так приємно! Адже він нічого більше не може для мене зробити, а йому дуже хочеться!
– Мені теж, Єво,– відказував батько.
– Ну, тату, ти можеш робити що завгодно, та ти й так для мене все. Ти читаєш мені, сидиш біля мене ночами, а в Дома це єдина змога прислужитися мені. До того ж йому легше носити. Він такий сильний!
Бажання зробити щось для Єви опанувало не тільки Тома. Кожен у домі прагнув якось виявити свою приязнь до дівчинки й робив для цього все, що міг.
Бідолашна няня всім серцем поривалася до своєї пестунки, але ні вдень ні вночі не могла вибрати на це хвилини. Марі заявила, що від тривоги за дочку на неї напало безсоння, і певна річ, що давати спати комусь іншому було б проти її звичаю. По двадцять разів на ніч вона будила няню, щоб та розтерла їй ноги, чи поклала на чоло мокрий рушник, чи знайшла хусточку, чи
подивилася, що там за гамір у Євиній кімнаті, чи спустила завісу, бо в спальні надто світло, чи підняла завісу, бо в спальні надто темно. А вдень, коли няня намагалася хоч чим небудь допомогти коло своєї крихітки, Марі знову знаходила для неї безліч всіляких справ чи то по господарству, чи при власній персоні, і сердешній жінці лише вряди годи випадало крадькома побачити Єву й перемовитися з нею кількома словами.
– Тепер я вважаю за свій обов'язок особливо пильно піклуватися собою,– казала Марі.– Я ж така нездорова, слабосила, а тут ще мушу доглядати свою любу дитину.
– Ще б пак, голубонько,– промовив Сен Клер.– Та тільки мені здавалося, що сестриця Офелія звільнила тебе від турбот про дитину.
– Ти міркуєш суто по чоловічому, Сен Клер. Неначе матір можна звільнити від турбот про дитину, коли вона в такому стані! А втім, нічого дивного,– адже ніхто не знає моїх почуттів! Я ж нездатна так легковажити цими речами, як ти.
Сен Клер посміхнувся. Нехай читач дарує йому цю посмішку – він не зумів стримати себе. Так, Сен Клер ще міг посміхатися. Бо Єва відходила так легко й спокійно, аж не вірилось, що то наближається смерть. Вона не мучилась – її лиш дедалі більше огортала тиха, закрадлива слабість, що майже невідчутно зростала з кожним днем. Дівчинка була така мила й лагідна, така щиросерда й безжурна, що кожен мимоволі скорявся миротворному духові невинності та спокою, яким, здавалося, дихало все навколо неї. І на Сен Клера теж зійшло якесь дивне вмиротворення. То не була надія – для неї не лишалося місця; то не була й покора, а просто собі спочинок у сьогоденні, яке видавалось йому таким прекрасним, що про майбутнє і думати не хотілося. Таке відчуття спокою огортає нас у ясному й тихому осінньому лісі, коли дерева палають золотим багрянцем, а понад струмком одцвітають останні квіти, і ми ще дужче тішимося всією тією красою, бо знаємо, що скоро, дуже скоро вона одійде в небуття.
Єдиний, хто знав чи не всі Євині думки й передчуття, був її вірний друг Том. Дівчинка повіряла йому все, що не наважувалася казати навіть батькові, щоб не засмутити його.
Зрештою Том перестав ночувати в своїй комірчині, а лягав на веранді, щоб схопитися на перший поклик,
– Дядечку Томе, з чого це ти надумав спати де попало, мов той бездомний собака? – спитала міс Офелія.– Мені здавалося, що ти чоловік поважний і звик спати в ліжку.
– Та воно так, міс Фелі,– таємниче відказав Том.–. Але тепер...
– Що "тепер"?
– Не говоріть так голосно, бо нас може почути хазяїн. Знаєте, міс Фелі, треба, щоб хтось чатував...
– Про що це ти, Томе?
– Панночка Єва казала мені, що їй була ознака... Я повинен бути тут, міс Фелі, бо скоро ця благословенна душа полине від нас.
– Томе, хіба панночка Єва казала, що їй сьогодні погіршало?
– Ні, але вона сказала, що її кінець уже близько...
Ця розмова відбулася десь між десятою і одинадцятою годиною вечора, коли міс Офелія, приготувавши все на ніч, пішла замкнути надвірні двері й побачила Тома, що простягся біля порога на веранді.
Вона мала міцні нерви й добре володіла собою, але Томів урочистий і зворушений тон дуже вразив її. Того вечора Єва була на диво жвава й весела і довго сиділа в ліжку, перебираючи свої дрібнички й призначаючи, кому з її друзів що віддати. Вона мала помітно бадьоріший вигляд і гучніший голос, ніж протягом багатьох останніх тижнів. Батько весь вечір був коло неї, і зауважив, що вона майже така сама, якою була колись, ще до хвороби. Поцілувавши її на добраніч, він сказав міс Офелії:
– Може, ми все таки врятуємо її, сестрице. Сьогодні їй безперечно краще,– і пішов з такою полегкістю в серці, якої давно вже не відчував.
Але опівночі – о цій незбагненній таємничій годині, коли відхиляється заслона між тлінним сьогоденням та" безвічним майбуттям,– смерть подала знак!
У Євиній кімнаті почався якийсь рух. Спочатку звідти долинули звуки чиєїсь швидкої ходи. То була міс Офелія, що вирішила сидіти біля хворої до ранку і саме | над північ помітила те, що досвідчені доглядальниці значливо називають "поворотом". Вона рвучко розчинила надвірні двері, і Том, що чатував на веранді, миттю підхопився на ноги.
– Біжи по лікаря, Томе! Не гай ні хвилини! – звеліла міс Офелія.
Потім тихо постукала в двері кімнати Сен Клера.
– Огюстене! – сказала вона.– Ви мені потрібні.
Ті слова впали йому на серце, наче грудки землі на віко домовини.
