Дженні Герхардт - Драйзер Теодор

Чи захоче Роберт або хтось із сестер передати йому частину своїх акцій? Чи погодяться вони, в найгіршому разі, продати йому ці акції? Чи родичі не вживуть якихось нових заходів на шкоду новим прерогативам Роберта? Всі вони, мабуть, вороже ставляться до Лестера. Так, єдиний вихід з цього заплутаного становища — покинути Дженні. Якщо він її покине, не доведеться випрошувати акцій. Якщо ні — це буде порушенням останньої волі батька, і тоді він мусить бути готовий до будь-яких наслідків. Знову й знову він зважував суперечні доводи, і картина ставала все виразнішою. Він мусить відмовитись або від Дженні, або від свого майбутнього.

Роберт, хоч і запевняв, що все можна було б улаштувати інакше, був цілком задоволений тим, як склалися обставини. Його плани наближалися до здійснення; а він уже давно й докладно опрацював їх, бо передбачав не тільки реорганізувати батьківську справу, але й поширити її шляхом об'єднання з іншими компаніями по виробництву екіпажів. Таке об'єднання з двома-трьома великими підприємствами на заході і на сході країни дозволило б знизити продажні ціни, запобігти надлишку виробництва і значно зменшити загальні витрати.

Через свого представника в Нью-Йорку Роберт уже придбав деяку кількість акцій інших компаній і тепер був майже 'Готовий діяти. Найперше треба було, щоб його обрали президентом компанії Кейн; після цього, оскільки на Лестера можна було не зважати, він збирався призначити віце-президентом чоловіка Емі і, можливо, замінити Лестера ким-небудь іншим на посаді секретаря й скарбника. За умовами духівниці, до обов'язків Роберта входило керівництво часткою спадщини, призначеної Лестеру, в надії, що він схаменеться. Видно, батько розраховував, що Роберт допоможе йому вплинути на брата. Роберту така роль здавалася трохи бридкою, але саме завдання не було важким. У певній мірі це був навіть почесний обов'язок. Лестер мусить або взятися за розум, або ж дати можливість старшому братові керувати фірмою на власний розсуд.

Виконуючи свої обов'язки по чікагському філіалу, Лестер уже відчував нові віяння. Він бачив, що опинився за бортом, що він — усього лише завідувач відділу на службі у власного брата, і свідомість цього обурювала його. Роберт жодним словом не згадував про якісь зміни; все, здавалося, йшло, як і раніше, але було зрозуміло, що тепер кожна вказівка Роберта — закон. По суті, Лестер служив у брата і одержував від нього зарплату. Це було зневажливо й гидко.

Через кілька тижнів він відчув, що більше не витримае,— адже досі він діяв цілком самостійно. Наближався день щорічних зборів акціонерів, який раніше був не більше, ніж формальність, оскільки батько керував усіма справами сам. Тепер головуватиме Роберт, сестер, можливо, заступатимуть їхні чоловіки, а сам він навіть не буде там. Оскільки Роберт не запропонував передати або продати Лестеру акції, які б дали йому право стати членом правління і посісти якусь відповідальну посаду, він вирішив, як це не важко було для його самолюбства, послати братові прохання про відставку. Це розрядить атмосферу. Роберт зрозуміє, що він, Лестер, не хоче користуватись з його ласки і згодний одержувати тільки те, що заробить завдяки своїм здібностям і за повною згодою родичів. А якщо він все ж покине Дженні й повернеться до участі в справах, то вже аж ніяк не на посаду керівника філіалу. І він продиктував простий, одвертий, діловий лист:

"Дорогий Роберт! Я знаю, що найближчого часу компанія буде реорганізована під твоїм керівництвом. Оскільки в мене немає акцій, я не маю права ні бути членом правління, ні займати посаду секретаря та скарбника. Вважай, будь ласка, цей лист офіціальною заявою про моє увільнення з обох цих посад, і нехай правління обговорить питання як про заміщення цих посад, так і про дальше використання моїх послуг. Місцем, завідувача філіалу як таким я особливо не дорожу, але я в жодному разі не хочу порушувати твоїх планів. З усього сказаного тобі повинно бути зрозумілим, що я поки що не збираюсь виконати умову, про яку"йдеться в батьковій духівниці. Мені хотілося б точно знати, як ти дивишся на цю справу. Ждатиму від тебе відповіді.

Твій Лестер".

У своїй конторі в Цінціннаті Роберт старанно обміркував цей лист. Отже, Лестер ставить питання руба,— це на нього схоже. Коли б до його одвертості та більше обачливості — чудова була б людина! Але в нього немає лукавства, немає тонкості. Він ніколи не піде на обман, а Роберт у глибині душі вважав, що без цього не досягти справжнього успіху. "Іноді потрібні і спритність, і жорстокість,— думав він часто.— Чому б не сказати цього од-верто самому собі, коли робиш велику ставку?" І він дотримувався цього правила досить твердо.

Зараь Роберт відчував, що хоч Лестер — чудовий хлопець і до того ж його брат, йому невистачає певної гнучкості. Він надто прямолінійний, надто любить сперечатися. Якщо Лестер підкориться бажанню батька і одержить свою долю спадщини, він неминуче стане активним учасником у керівництві фірмою. Він зв'яже руки старшому братові. Чи хотілося б цього Роберту? Безперечно, ні. Його куди більше влаштовувало, щоб Лестер, у всякому разі, на найближчий час, залишився з Дженні і в такий спосіб сам відійшов від справ.

Обміркувавши все як слід, Роберт продиктував ввічливого листа. Він ще не певен, як краще зробити. Він не знає, якої думки дотримуються зяті. Треба буде з ними порадитись. Особисто він дуже хотів би зберегти Лестера на посаді секретаря й скарбника, якщо тільки це пощастить влаштувати. Чи не краще зачекати з остаточним вирішенням?

Лестер вилаявся. На якого біса Роберт крутить і зволікає? Адже він чудово знає, як це можна влаштувати. Дати Лестеру одну акцію — і він буде повноправним пайовиком. Роберт його боїться, ось де закопана собака. Ну що ж, на ролі завідувача філіалу він не залишиться, будьте певні. Він негайно подасть у відставку.

І Лестер написав Роберту, що все обміркував і вирішив спробувати щастя па діловому поприщі самостійно. Нехай Роберт відрядить до Чікаго кого-пебудь, кому він міг би здати справи. Він готовий ждати місяць, але не більше. За кілька днів прийшла відповідь. Роберт писав, що дуже шкодує, але коли Люстер так вирішив, він зі свого боку не хоче заважати йому в здійсненні нових планів. Чоловік Імоджін, Джефферсон Міджлі, давно виявляв бажання перебратися до Чікаго. На перший час завідування філіалом можна передати йому.

Лестер посміхнувся. Роберт, очевидно, намагається мати користь з ускладнень, що виникли. Роберт знає, що він, Лестер, може вдатися до суду й заперечувати призначення зятя, але знає й те, що Лестеру найменш цього хочеться. Вся історія потрапить до газет. Знову почнуться плітки про його стосунки з Дженні, які затихли. Найкраще було б розлучитися з нею. Так усе знову поверталося до вихідної точки.

Розділ ХЬ/ V

Лестеру минуло сорок шість років. У таких літах опинитися зовсім одному, без друзів і ділових зв'язків, було сумно й страшнувато, навіть при наявності п'ятнадцяти тисяч прибутку на рік (включаючи десять тисяч, які заповів йому в спадщину батько). Він розумів, що коли ближчого часу не натрапить на яку-небудь золоту жилу, його кар'єра закінчена. Звичайно, можна б одружитися з Дженні. Це забезпечило б йому десять тисяч прибутку до кінця його днів, але також позбавило б останньої надії одержати свою пайку капіталу компанії Кейн. Крім того, він міг продати свої акції — їх було в нього на сімдесят п'ять тисяч: з них же він і одержував біля п'яти тисяч доларів процентів — і вкласти гроші в якесь підприємство, наприклад, в іншу фірму по виробництву екіпажів. Але чи хочеться йому вступати в конкуренцію із старою батьківською компанією? До того ж це було б дуже нелегко. Конкуренція й так загострювалася з кожним днем, причому компанія Кейн уперто посідала перше місце. Всього капіталу було в Лестера сімдесят п'ять тисяч доларів. Чи є рація розпочинати бій з такими мізерними коштами? За нинішньої кон'юнктури, щоб закріпитися в цій галузі виробництва, потрібні великі гроші.

У Лестера, обдарованого багатою уявою і неабияким розумом, як на біду, не було тупої, самовдоволеної впевненості у власній вищості, що так потрібна для досягнення серйозних успіхів у комерційних справах.

Посісти визначне місце в діловому світі щастить звичайно лише людині однієї ідеї, яка твердо переконана, що сама доля визначила їй блискучу кар'єру на тому чи іншому обраному нею поприщі. Новий сорт мила, чи ніж для відкривання консервних банок, чи безпечна бритва, чи перемикач швидкостей — щось одно неподільно заполонює уяву людини, пече, як розжарене вугілля, і до краю заповнює її існування. Щоб так горіти, потрібна бідність і молодість. Справа, якій людина вирішила присвятити своє життя, повинна відкривати їй шлях до незліченних можливостей і незліченних радостей. І метою повинно бути щастя, інакше вогонь не горітиме досить яскраво, рушійна сила не буде досить могутньою,— і успіх не буде повним.

Але Лестер не був здатним на таке горіння. Він уже зазнав більшої частини так званих радощів життя. Ілюзії, які часто й гучно називають утіхами, вже не вабили його. Гроші, звичайно, потрібні, і гроші в нього є, в усякому разі, досить для безбідного існування. Що ж, невже поставити їх на карту? А втім, чом би й ні. Куди страшніше весь останок життя сидіти склавши руки й дивитися, як інші посуваються вперед.

Так зрештою він вирішив пошукати, де ж прикласти йому свої сили. Він запевняв себе, що поспішати нікуди; що жодного промаху він не припустить. Для початку треба, щоб у колі промисловців, причетних до оптового виробництва екіпажів, було відомо, що він не зв'язаний більше з батьківським підприємством і готовий вислухати інші пропозиції. І він широко повідомив усіх про те, що виходить з компанії Кейн і їде в Європу відпочити. Він ніколи не був за кордоном, та й Дженні треба побалувати. Весту можна. залишити вдома із служницею та Герхардтом, а Дженні нехай поїздить, подивиться, що є цікавого в Європі. Лестер вирішив побувати в Венеції, в Баден-Бадені й на інших курортах, про які багато чув. Йому давно хотілося побачити і єгипетські міста, і Парфенон. Він погостює в чужих, краях, освіжиться, а потім, повернувшись додому, серйозно візьметься до чогось нового.

Подорож відбулася весною того ж року, коли помер старий Кейн.