Дженні Герхардт - Драйзер Теодор

На очі у Дженні набігли сльози; їй раптом захотілося померти. Справді ж, так було б краще.

Тимчасом Лестер танцював з м-с Джералд, а в перервах між танцями розмовляв з нею про знайомі місця й людей. Він дивився на Летті й дивувався її молодості й красі. Не така тоненька, як у юності, вона й зараз була струнка й велична, мов Діана. В її випещеному тілі відчувалася сила, чорні очі світилися вологим блиском.

— Слово честі, Летті,— не стримався він,— ви стали ще кращою. Ви напрочуд гарні. Ви все молодієте.

— Вам справді так здається? — посміхнулась вона, скинувши на нього очі.

— Ви чудово знаєте, що інакше я б цього не сказав. Пусті компліменти — це на мене не схоже.

— Ой, Лестер, ведмедю ви такий, з вами вже й по-манірнічати не можна? Хіба ви не знаєте, що жінки люблять пити лестощі краплями, а не ковтати одним духом?

— Про що це ви? — спитав він.— Що я такого сказав?

— Нічого. Просто ви — ведмідь. Великий хлопчик, безпосередній і упертий. Але все це дурниці. Ви мені подобаєтесь. Цього вам досить.

— Цілком,— сказав він.

Музика замовкла, вони вийшли в сад. Лестер ніжно стиснув їй руку. Він не міг стриматися, у нього було таке почуття, немов ця жінка належить йому. А вона з усіх сил намагалася навіяти йому це. Сидячи з ним у саду, дивлячись на розвішані між деревами ліхтарики, вона думала: коли б ві" був вільний і покликав би її, вона пішла б за ним. Вона, мабуть, пішла б за ним і так, та тільки він, мабуть, не захоче. Він такий пуританин, так дбає про пристойність. Бувши не таким, як інші знайомі їй мужчини, він ніколи не зробить негідного вчинку. Ніколи.

Нарешті Лестер встав і почав прощатися. Вранці вони з Дженні їдуть далі, вгору по Нілу, до Карнака й Фів і до храмів острова Філе, які виростають з води. Вставати доведеться рано-вранці, отже час спочивати.

— А коли ви збираєтесь до Штатів? — запитала засмучена м-с Джералд.

— У вересні.

— Ви вже замовили квитки?

— Так, ми відпливаємо дев'ятого з Гамбурга, пароплавом "Фульда".

— Я, можливо, також восени поїду додому,— засміялася Летті.— Не дивуйтесь, якщо ми зустрінемось на пароплаві. Я ще, правда, нічого не вирішила.

— Ні, справді, поїдемо разом,— сказав Лестер.— Я сподіваюсь, що ви не роздумаєте... Ми ще, може, побачимось завтра вранці.

Він замовк, і вона звернула на нього сумно-запитливий погляд.

— Не журіться,— сказав він і потиснув їй руку.— Багато чого буває в житті. Іноді здається, що справа зовсім погана, а виходить на краще.

Він думав, що їй, мабуть, шкода втрачати ного, і йому було шкода, що її бажання не можна здійснити. І ще він говорив собі, що такий вихід із становища для нього неприйнятний; а тимчасом це також вихід. Чому він не зробив цього багато років тому?

Але тоді вона була не така гарна, як зараз, і не така розумна, і не така багата... Ой, коли 61.. Проте він не може зрадити Дженні чи бажати їй злого. їй і так довелося нелегко, і вона хоробро несла свій тягар.

Розділ XL VII

Повертаючись назад, Лестер і Дженні справді провели ще цілий тиждень з м-с Джералд, яка вирішила, що спробує пожити трохи на батьківщині. Вона прямувала до Цінціннаті, маючи намір заїхати до Чікаго, розраховуючи й надалі хоч інколи зустрічатись з Лестером. Побачивши її на пароплаві, Дженні дуже здивувалась, і тривожні думки знову почали опановувати її. Тепер становище було для неї зрозуміле: не було б її, м-с Джералд обов'язково б вийшла заміж за Лестера. А зараз... Важко що-небудь сказати. Летті — найбільш підхожа для нього дружина — за своїм походженням, вихованням, становищем у суспільстві. Але в більш широкому людському плані Дженні все-таки була йому ближчою, це вона відчувала безпомилково. Можливо, час допоможе розв'язати це складне питання, а поки що вони всі втрьох, як і раніше, залишалися друзями. В Чікаго вони розлучилися: м-с Джералд поїхала до Цінціннаті, а Лестер з Дженні знову оселилися в своєму будинку в Хайд-Парку.

Повернувшись з Європи, Лестер серйозно почав під-шуковувати собі нове поле діяльності. Жодна з великих компаній не зверталась до нього з пропозиціями, головним чином, через те, що в нього була репутація сильної й владної людини, яка, увійшовши до будь-якого підприємства, неодмінно захоче грати в ньому першу скрипку; про зміну в його фінансовому становищі нічого не було відомо. Дрібні компанії, про які він збирав відомості, ледве животіли або випускали нікчемну, на його думку, продукцію. В невеличкому містечку на півночі штату Індіана він, правда, знайшов одно підприємство, яке мало начебто деякі перспективи. На чолі його стояв досвідчений май-стер-каретник — таким у свій час був батько Лестера,— не обдарований, проте, особливими діловими здібностями. Він одержував дуже скромний прибуток з п'ятнадцяти тисяч доларів, вкладених у підприємство вартістю тисяч щось з двадцять п'ять. Лестер вирішив, що коли запровести належні методи, то при наявності справжньої" ділової хватки тут можна дечого.домогтися. Про швидкі успіхи не могло бути й мови, великі бариші якщо й були можливі, то лише в дуже далекому майбутньому. Все ж Лестер думав про те, щоб розпочати переговори з хазяїном цього підприємства, та ось до нього дійшла чутка про утворення каретного тресту.

Весь час Роберт енергійно займався давно задуманою ним докорінною реорганізацією виробництва екіпажів. Він всіляко намагався довести своїм конкурентам, що об'єднання дасть їм куди більші прибутки, ніж суперництво і намагання одних витиснути з ринку інших. Докази його були такі переконливі, що великі компанії приставали до них одна за одною. Через кілька місяців угода була оформлена, і Роберт став президентом "Об'єднаної асоціації по виробництву екіпажів", що мала акціонерний капітал у десять мільйонів доларів і основний капітал у три чверті цієї суми. Він досягнув свого і був щасливий.

Лестер нічого не знав про ці важливі зміни. Кілька маленьких газетних заміток про майбутнє злиття ряду підприємств по виробництву екіпажів не потрапили йому на очі, бо в цей час він був за кордоном. Повернувшись-до Чікаго, він дізнався, що чоловік Імоджін, Джеффер-сон Міджлі, як і раніше, керує чікагським відділом і живе у Івенстоні; проте сварка з родичами перешкодила Лестеру одержати будь-які відомості з перших рук. Ви-, падок незабаром відкрив йому очі на те, що трапилось, і, треба сказати — при досить прикрих обставинах.

Приголомшливу новину розказав йому не хто інший, як м-р Генрі Брейсбрідж з Клівленда, з яким Лестер зустрівся клубі через місяць після приїзду з Європи.

— Ти, чув, розійшовся з батьківською компанією,— сказав Брейсбрідж з люб'язною посмішкою.

— Так,— сказав Лестер.— Розійшовся.

— А тепер які в тебе плани?

— Та я тут обмірковую одну справу. Хочу завести власне підприємство.

— Але проти брата ти навряд чи підеш? Він це непогано придумав із своєю асоціацією.

— З якою асоціацією? Я нічого не чув. Я тільки що повернувся з Європи.

— Ой, гляди, Лестер, так ти все на світі проспиш,— сказав Брейсбрідж.— Твій брат утворив найкрупніший трест у вашій галузі виробництва. Я був упевнений, що ти в курсі справи. Об'єдналися всі великі компанії — Буде, Лайман-Уінтроп, Майер-Брукс. Твій брат обраний президентом. Він, напевно, на одному розподілі акцій заробив мільйонів зо два.

Лестер звів брови, очі його дивилися холодно.

— Ну що ж, я дуже радий за Роберта. Брейсбрідж зрозумів, що Лестер вражений у саме

серце.

— До побачення, дорогий, мені пора,— сказав він.— Коли будеш у Клівленді, заглядай до нас. Ми з дружиною тебе любимо, ти це знаєш.

— Знаю,— сказав Лестер.— До побачення.

Він побрів до курильні. Після того, про що він дізнався, його нова вигадка втратила для нього всякий інтерес. Добрий він буде в ролі хазяїна занедбаної фабрики, коли •його брат — президент каретного тресту! Та Роберт через рік зробить так, що він піде з торбою. Колись він сам мріяв про таку асоціацію. Він мріяв, а Роберт взяв та й створив її.

Одна справа зносити удари долі, які так часто звалюються на обдарованих людей, коли ти молодий, сміливий, сповнений войовничого духу. І зовсім інша справа, коли молодість уже позаду, коли основні твої достатки зислизають у тебе з рук, а нові шляхи до багатства й .успіху закриваються перед тобою один за одним. Одвер-те небажання "товариства" визнати Дженні, створений навколо неї газетний галас, незгода з батьком і його смерть, втрата майна, розрив з батьківським підприємством, поведінка Роберта, нарешті новий трест — все це збивало з пантелику, пригнічувало Лестера. Він старався і взнаки не давати, й досі в нього це начебто виходило, але тепер він раптом відчув, що всьому є край. Додому він повернувся чорніший від хмари. Дженні одразу це помітила, вірніше, вона цього чекала. Цілий вечір, поки його не було вдома, її гнітив якийсь невиразний сум. І ось він повернувся, і вона зрозуміла — у нього серйозні неприємності. Першим бажанням її було запитати: "Що трапилось, Лестер?", але вона стрималась і мудро вирішила, що він, якщо захоче, сам їй про це розкаже. Вона удала, наче нічого не помітила, і намагалася розважити його лагідно й не докучливо.

— Веста сьогодні дуже задоволена собою,— почала вона.— Принесла зі школи відмінні оцінки.

— Це добре,— відповів він похмуро.

— І танцювати вона почала дуже гарно. Саме перед тим, як ти прийшов, вона показувала мені нові танці, які щойно вивчила. Це так чудово — ти просто уявити собі не можеш.

— Дуже радий чути,— пробурмотів він.— Я ж говорив, що їй варто вчитися. І час, мабуть, перевести її до іншої школи, кращої.

— А тато все сердиться, навіть смішно. Вона його дражнити наважується, пустуха така. Сьогодні все пропонувала навчити його танцювати. Коли б він так не любив її, то нам'яв би їй вуха.

— Можу собі уявити! — посміхнувся Лестер.— Наш дід танцює. Ну й картина!

— Він бурчить, лютує, а їй хоч би що.

— Молодець дівчинка,— сказав Лестер.

Він щиро любив Весту і все більше цікавився нею.

Дженні говорила далі, і їй удалося трохи розвіяти похмурий настрій Лестера. А коли прийшов час лягати спати, він сам заговорив, нарешті, про свої турботи.

— Поки ми були за кордоном, Роберт тут зробив непогану фінансову комбінацію.

— А що таке? — насторожилася Дженні.

— Утворив каретний трест, не більше й не менше.