Дженні Герхардт - Драйзер Теодор

Але він нічого не знав і тому нічого не робив. А редактор все зробив по совісті. Кореспондентам у Цінціннаті, Клівленді та Колумбусі запропоновано було повідомити телефоном, чи відома історія Дженні в цих містах. В Клівленді звернулися до Брейсбріджів, щоб дізнатися, чи працювала Дженні в їхньому домі. З Колумбуса надійшли дуже перекручені чутки про родину Герхардт. Виявилося, що саме на Північній околиці Дженні прожила кілька років до свого гаданого заміжжя. Так з окремих шматочків складений був роман. У редактора й гадки не було щось картати або обурюватися, він скоріше вважав, що робить люб'язність. Були виключені всі неприємні подробиці — те, що Веста, мабуть, позашлюбна дитина, що, очевидно, Лестер і Дженні довго були в незаконному співжитті, що для відомого всім невдоволення родини Лестера з приводу його шлюбу є важливі підстави. Редактор вигадав своєрідну історію про Ромео і Джульетту, в якій Лестер фігурував як запальний, самовідданий коханець, а Дженні як бідна, але чарівна дівчина з народу, яку віддане кохання мільйонера піднесло до багатства й знатності. Художник газети послідовно проілюстрував фази романа. Портрет Лестера дістали за пристойну винагороду у фотографа в Цінціннаті, а Дженні фоторепортер непомітно зняв на прогулянці. Одно слово — все було зроблено за випробуваними рецептами бульварної преси.

І от газета вийшла в світ,— суцільні лестощі й солодкі слова, але поміж рядків вгадувалася вся прихована сумна, похмура правда. Дженні дізналася про це не одразу. Лестер, випадково натрапивши на фатальну сторінку, поспішив її вирвати. Він був дуже здивований і прикро вражений. Подумати тільки, що якась чортова газета може отаке зробити приватній особі, людині, яка жила спокійно, нікому не заважаючи. Щоб не виявити гіркого почуття образи, він пішов з дому. Прямував він не до бурхливого центра міста, а геть від нього, по Коттедж-Гроув авеню, до широкої прерії. Похитуючись на сидінні в трамваї, він намагався собі уявити, що думають зараз його колишні друзі — Додж, Бернхем Мур, Генрі Олдріч. Так, це справжній удар. Що робити? Стиснути зуби і мовчати, чи байдуже відмахнутися від цього нового клопоту? Одно йому було зрозуміло: більше він цього не стерпить. Додому він повернувся в спокійнішому стані і став нетерпляче чекати понеділка, щоб зустрітися з своїм повіреним м-ром Уотсоном. Проте, коли вони зустрілися, то обидва швидко прийшли до висновку, що подавати справу до суду було б нерозумно. Краще промовчати.

— Але більше це не повинно повторюватись, — закінчив Лестер.

— Про це я потурбуюсь,— заспокоїв його повірений Лестер підвівся.

— Чорт його знає, в якій країні ми живемо! — вигукнув він.— Якщо людина багата, їй нікуди не сховатися,, неначе вона — пам'ятник на міській площі.

— Якщо людина багата,— сказав м-р Уотсон,— вона нагадує кішку з дзвіночком на шиї. Кожна миша точно знає, де вона й що робить.

— Так, порівняння вдале,— пробурмотів Лестер.

Дженні ще кілька днів нічого не знала. Лестер навмисно не торкався болючого питання, а Герхардт не читав грішних недільних газет. Але потім одна з сусідок, просвітила Дженні, нетактовно згадавши в розмові, що-вичитала про неї надзвичайно цікаву історію. Дженні спочатку не зрозуміла.

— Про мене? — вигукнула вона здивовано.

— Так, так, про вас і про м-ра Кейна,— відповіла гостя.— Весь ваш роман.

Дженні спалахнула.

— Я нічого не знаю,— сказала вона.— А ви певні, що-це про нас?

— Ще б пак! — розсміялася м-с Стендл.— Помилитися я ніяк не могла. І газета в мене збереглася. Я, якщо" хочете, пришлю її вам з дочкою. Ви чудово вийшли на" фото.

Дженні вся зщулилась.

— Я буду вам дуже вдячна,— пролепетала вона.

її мучила думка, де могли дістати її фото і що написано в газеті. А головне — що скаже Лестер? Чи бачив він замітку? Чому він нічого їй не сказав?

Дочка сусідки принесла газету, і в Дженні серце завмерло, коли вона глянула на страшну сторінку. Ось воно — чорним по білому. Ліворуч портрет Лестера, праворуч — портрет Дженні, а посередині заголовок великими літерами й стрілки: "Ось цей мільйонер захопився ось цією покоївкою". У тексті пояснювалося, що Лестер, син відомого фабриканта екіпажів у Цінціннаті, пожертвував завидним громадським становищем, щоб одружитися з коханою жінкою. Далі йшли малюнки — Лестер розмовляє з Дженні в особняку м-с Брейсбрідж, Лестер стоїть поруч неї перед шановним, суворим на вигляд пастором, Лестер їде з нею в розкішній колясці, Дженні, стоячи біля вікна багато обставленої зали (про багатство свідчили важкі зборки гардин), дивиться на ледве помітний удалині убогий будиночок.

Дженні відчула, що готова крізь землю провалитись від сорому. Вона страждала не стільки за себе, скільки за Лестера. Що він повинен був пережити? А його рідні? Тепер у них в руках є нова зброя проти неї й Лестера. Вона намагалася заспокоїтися, оволодіти своїми почуттями, але сльози знову й знову наверталися в неї на очах. То були сльози обурення. Навіщо її переслідують, травлять? Невже не можуть залишити її в спокої? Вона так старається робити добре. Хіба люди не могли б допомогти їй, замість того щоб штовхати в безодню?..

Розділ ХЫ1

Того ж вечора Дженні переконалася, що Лестеру .давно все відомо: він сам приніс додому злощасну газету, вирішивши після зрілого обміркування, що зобов'язаний це зробити. Свого часу він сказав Дженні, що поміж ними не повинно бути таємниць, і тепер вважав, що не має права приховати від неї те, що так несподівано й грубо порушило їх спокій. Він скаже їй, щоб вона не турбувалась, що це не має значення, хоч для нього це мало величезне значення. Мерзенна газетка заподіяла йому непоправної шкоди. Хоч трохи тямущі люди — а до числа їх належать всі його знайомі і безліч незнайомих—

зрозуміють тепер, як він жив усі ці роки. У газеті розповідалось, що він поїхав слідом ( за Дженні з Клівленда до Чікаго, що вона трималася соромливо й неприступно, і він довго залицявся до неї, перш ніж одержав її згоду. Це повинно було пояснити їхнє спільне життя на Північній околиці. Ідіотська ця спроба прикрасити справжню історію їхніх відносин обурювала Лестера, хоч він і розумів, що це все ж краще, ніж якісь нахабні вихватки. Увійшовши до вітальні, він дістав газету з кишені і розгорнув її на столі. Дженні, яка знала, що зараз буде, стояла поруч і уважно стежила за його рухами.

— Тут є дещо цікаве для тебе,— сказав він сухо, показуючи на ілюстровану сторінку.

— Я вже бачила, Лестер,— відповіла вона стомлено.— Мені якраз сьогодні місіс Стендл показала цей номер. Я тільки не знала, як ти — бачив чи ні.

— Ну й розписали мене, нічого сказати. Я й не підозрював, що можу бути таким палким Ромео.

— Мені надзвичайно жаль, Лестер,— сказала Дженні, вгадуючи за невеселим жартом тяжкий його настрій. Вона давно знала, що Лестер не любить і не вміє говорити про свої справжні почуття й серйозні турботи. Стикаючись з неминучим, невблаганним, він вважав за краще відбиватися жартами. І зараз його слова означали: "Якщо справі однаково не зарадити, не будемо вболівати".

— Я зовсім не вважаю це трагедією,— продовжував він.— А вжити якихось заходів тут не можна. У них, мабуть, були найкращі наміри. Просто ми зараз надто у всіх на очах.

— Я розумію,— сказала Дженні, підходячи до нього.— І все ж мені дуже жаль.

В цей час їх покликали обідати, і розмова урвалася.

Проте Лестер не міг приховати від себе, що справи його кепські. Батько досить виразно дав йому зрозуміти це в час останньої бесіди, а тепер, на завершення всього, ними зацікавилась преса! Нічого далі вдавати, ніби він, як і колись, близький з людьми свого кола. Вони знати його не хочуть, в усякому разі, ті з них, які дотримуються більш чи менш суворих поглядів. Є, звичайно, і веселі холостяки, й одружені гульвіси, й досвідчені жінки — і заміжні й одинокі,— які, знаючи правду, добре до нього ставляться; але не з цих людей складається його "товариство". По суті, він опинився в становищі ізгоя, і ніщо не може врятувати його, крім рішучого відмовлення від теперішнього способу життя; інакше кажучи, йому слід порвати з Дженні.

Але він не хотів з нею рвати. Сама думка про це була йому дуже огидна. Дженні невпинно поширювала свій кругозір. Вона тепер багато що розуміла не гірше від самого Лестера. Дженні—не просто якась честолюбна кар'єристка. Вона — незвичайна жінка і добра. Покинути її було б підло, а крім того, вона дуже вродлива. Йому сорок шість років, їй — двадцять дев'ять, а на вигляд їй не більше як двадцять п'ять. Виняткове щастя, коли в жінці, з якою живеш, знаходиш молодість, красу, розум, лагідну вдачу й власні свої погляди, тільки в м'як-шій і емоціональнішій формі. Батько правду говорив,— він сам влаштував своє життя, сам і проживе його, як уміє.

Досить скоро після неприємного випадку з газетою Лестер дізнався, що батько його тяжко хворий, і з хвилини на хвилину став ждати виклику до Цінціннаті. Проте справи затримували його в конторі, і він ще був у Чікаго, коли прийшла звістка про смерть батька. Лестер був приголомшений і поспішив до Цінціннаті. Образ батька невідступно стояв у нього перед очима. Незалежно від їхніх особистих взаємовідносин, батько завжди був для нього великою людиною — цікавою й визначною. Він пригадував, як у дитинстві батько садовив його до себе на коліна, як розповідав йому про свою юність, яку провів він в Ірландії, і про свої зусилля вибитись в люди, а пізніше прищеплював йому ділові принципи, які склалися в нього на підставі власного досвіду. Старий Арчібалд був правдивий і чесний. Як і він, Лестер не терпів крутійства й вивертів. "Ніколи не бреши,—завжди твердив Арчібалд.—Ніколи не намагайся подавати факти такими, якими сам їх бачиш. Правдивість — це дихання життя, це основа всілякої гідності, і в діловій сфері вона забезпечує добре ім'я кожному, хто міцно її дотримується". Лестер вірив у цей принцип. Він завжди захоплювався войовничою одвертістю батька і тепер важко переживав його втрату. Він шкодував, що батько не дожив до примирення з ним. Йому вже починало здаватися, що, коли б старий побачив Дженні, вона б йому сподобалась. Він не уявляв собі, як саме все могло б влаштуватися,— він просто відчував, що Дженні припала б старому до душі.