Дерсу Узала - Арсеньєв Володимир

Він почував себе ніяково і довго не міг призвичаїтися до нових умов.

Я дав йому маленьку кімнату, в якій поставив ліжко, дерев'яний стіл і два табурети. Останні йому, мабуть, зовсім були не потрібні, бо він волів краще сидіти на підлозі або частіше на ліжку, підібгавши ноги по-турецьки. В такій позі він скидався на бурхана з буддійської кумирні. Лягаючи спати, гольд, за давньою звичкою, поверх сінника і ватяної ковдри щоразу підстилав під себе козину шкуру.

Улюбленим місцем Дерсу був куток біля груби. Він сідав на дрова і довго дивився на вогонь. У кімнаті для нього все було чуже, і тільки палаючі дрова нагадували тайгу. Коли дрова горіли погано, він сердився на грубу і говорив:

— Поганий люди, його зовсім не хочу горіти.

Інколи я підсідав до нього, і ми згадували все пережите під час подорожі. Ці бесіди нам обом давали велике задоволення.

Якось у мене виникла думка записати слова Дерсу фонографом. Він легко зрозумів, що від нього вимагають, і розповів довгу казку, яка зайняла майже весь валик. Потім я змінив мембрану на відтворюючу і завів машину знову. Дерсу, почувши свою розповідь, зовсім не здивувався, на його обличчі не ворухнувся жоден мускул. Він уважно вислухав кінець і потім сказав:

— Його,— він указав на фонограф,— каже правильно, жодного слова пропускай нема.

Дерсу був непоправний аніміст: він надав людських якостей і фонографу.

Після повернення з експедиції завжди буває багато роботи: складання грошових і службових звітів, креслення маршрутів, розбирання колекцій і т. д. Дерсу помітив, що я цілими днями сидів за столом і писав.

— Моя раніше думай,— сказав він,— капітан так сиди,— він показав, як сидить капітан,— їсть, людей судить, іншої роботи нема. Тепер моя розумій: капітан сопка ходи — працюй, назад місто ходи — працюй. Зовсім гуляй пе можу.

Таке уявлення у тубільців про начальників цілком природне. Із слів Дерсу ми узнаємо китайських чиновників, які головним чином виконують обов'язки суддів, милують і карають на свій розсуд. Дерсу, можливо, сам не бачив їх, але, напевне, багато чув од тих гольдів, які були в Сан-Сіні.

Якось увійшовши до нього в кімнату, я застав його одягнутим. В руках у нього була рушниця.

— Ти куди? — спитав я.

— Стріляти,— відповів він просто і, помітивши в моїх очах здивування, став говорити про те, що в стволі рушниці багато бруду. Під час пострілу куля пройде нарізами і очистить їх; після цього лишиться тільки протерти ганчіркою канал ствола.

Заборона стріляти в місті була для нього неприємним відкриттям. Він покрутив рушницю в руках і, зітхнувши, поставив її назад у куток. Чомусь ця обставина його особливо схвилювала.

Другого дня, проходячи повз кімнату Дерсу, я побачив, що двері до неї трохи відчинені. Сталося якось так, що я ввійшов тихо. Дерсу стояв коло вікна і щось впівголоса говорив сам до себе. Люди, які довго живуть самотньо у тайзі, звикають висловлювати свої думки вголос.

— Дерсу! — окрикнув я його.

Він обернувся. На його обличчі майнула гірка посмішка.

— Ти що? — звернувся я до нього із запитанням.

— Так,— відповів він.— Моя тут сиди все одно качка. Як можна люди в ящику сидіти? — Він показав на стелю і стіни кімнати.— Люди треба завжди сопка ходи, стріляй.

Дерсу замовк, повернувся до вікна і знову почав дивитися на вулицю. Він нудьгував за втраченою свободою. "Нічого,— подумав я.— Обживеться і звикне до дому".

Якось у його кімнаті треба було зробити невеликий ремонт: полагодити грубу, побілити стіни. Я сказав йому, щоб він днів на два перебрався до мене в кабінет, а потім, коли кімната буде готова, знову оселиться в ній.

— Нічого, капітане,— сказав він мені.— Моя можна на вулиці спи: цамет зроби, вогонь клади, перешкоджай нема.

Йому здавалося все таким простим, і мені нелегко було відрадити його від цієї витівки. Він не образився, але був незадоволений з того, що в місті багато незручностей і не можна стріляти, бо це заважатиме людям.

Одного разу Дерсу побачив, як я купував дрова; його вразило те, що я заплатив за них гроші.

— Як? — закричав він.— У лісі багато дров є, навіщо даремно гроші давай?

Він лаяв підрядчика, назвав його "поганий люди" і всіляко намагався переконати, що мене обдурили. Я пояснював йому, що плачу гроші не стільки за дрова, скільки за труд, але даремно. Дерсу довго не міг заспокоїтись і того вечора не топив груби. На другий день, щоб не доводити мене до витрат, він сам пішов у ліс по дрова. Його затримали і склали протокол. Дерсу по-своєму протестував, здіймав галас. Тоді його відправили в поліцейське управління. Коли мене повідомили про це телефоном, я постарався уладнати справу.

Скільки потім я не пояснював йому, чому не можна рубати дерев біля міста, він мене так і не зрозумів.

Цей випадок справив на нього велике враження. Він4 зрозумів, що в місті треба жити не так, як хоче він сам, а як цього хочуть інші. Чужі люди оточували його і заважали на кожному кроці. Старий почав замислюватися, цуратись людей; він схуд, змарнів і начебто ще більше постарів.

Друга маленька подія остаточно порушила його душевну рівновагу: він побачив, що я заплатив гроші за воду.

— Як!—знову закричав він.— За воду теж треба гроші платити? Подивись на ріку,— він показав на Амур,— води багато є. Землю, воду, повітря бог даром дав. Як можна?

Він не доказав, закрив обличчя руками і пішов у свою кімнату.

Ввечері я сидів у кабінеті і щось писав. Раптом почув, що двері тихенько рипнули. Я обернувся; на порозі стояв Дерсу. Я зразу ж побачив, що вій хоче мене про щось просити. На обличчі було збентеження і тривога. Не встиг я його спитати, як він став на коліна і почав:

— Капітане! Будь ласка, пусти мене в сопки. Моя зовсім не можу в місті жити: дрова купи, воду так само треба купи, дерево рубай — інший люди лаються.

Я підвів його і посадив на стілець.

— Куди ж ти підеш? — спитав я.

— Туди! Він вказав рукою на синіючий вдалині хребет Хехцір.

Жаль мені було з ним розлучатися, але жаль було і затримувати. Довелося поступитись. Я взяв з нього слово, що через місяць він повернеться назад, і тоді ми разом поїдемо на річку Уссурі. Там я хотів оселити його у знайомих мені тазів.

Я гадав, що Дерсу днів два ще побуде в мене, і хотів дати йому гроші, харчі та одежу.

Та вийшло інакше.

Другого дня, вранці, проходячи повз його кімнату, я побачив, що двері до неї відчинені. Я зазирнув туди — кімната була порожня.

Те, що Дерсу пішов, справило на мене тяжке враження, ніби щось обірвалося в грудях. Закралося недобре передчуття; я чогось боявся, щось казало мені, що я його більше не побачу. Я був схвильований цілий депь; робота не клеїлася. Нарешті я кинув писати, одягнувся і вийшов.

Надворі була весна: сніг швидко танув. З білого він став брудний, наче його посипали сажею. В кучугурах із сонячного боку з'явилися топкі льодові перетинки; вдень вони зникали,'а за ніч знову замерзали. По канавах бігла вода. Вона весело дзюрчала і ніби кожній сухій билинці поспішала передати радісну звістку про те, що вона прокинулась і тепер оживлятиме природу.

Стрільці, які поверталися з польових робіт, розповідали, що бачили по дорозі людипу з торбиною за плечима і з рушницею в руках. Вона йшла радісна, весело наспівуючи пісню. Це певно був Дерсу.

Тижнів через два після того, як віті пішов, я одержав від свого приятеля І. А. Дзюля телеграму такого змісту:

"Людину, яку ви послали в тайгу, знайдено вбитою".

"Дерсу!" — майнуло у мене в голові. Я згадав: щоб у місті його не затримувала поліція, я видав йому свою візит-ну карточку з написом на зворотному боці, хто він і що живе в мене. Мабуть, цю карточку знайшли і повідомили мене телеграфом.

Другого дня я виїхав на станцію Корфовська, розташовану— з південного боку хребта Хехціру. Там дізнався, що робітники бачили Дерсу в лісі на дорозі. Він ішов і розмовляв з вороною, яка сиділа на дереві. З цього вони зробили висновок, що він був п'яний.

На станцію Корфовська поїзд прийшов майже смерком.

Було пізно, і тому ми а І. А. Дзюлем вирішили іти до місця події вранці.

Всю ніч я не спав. Гнітила смертельна туга.

Я відчував, що втратив близьку людину. Як багато ми з ним пережили! Скільки разів він виручав мене тоді, як сам перебував на краю загибелЯ

Щоб заглушити тугу, я брався читати книжку, але це не допомагало. Очі механічно перебирали літери, а в мозку в цей час спливав образ Дерсу, того Дерсу, який востаннє просив мене, щоб я відпустив його на волю.

Я звинувачував себе в тому, що привіз його в місто. Але хто б міг подумати, що усе це так закінчиться!

Перед ранком я трохи задрімав і мепі одразу приснився дивний сон: ми — я і Дерсу — були на якомусь бівуаку в лісі. Дерсу ув'язував свій мішок і збирався кудись іти, а я умовляв його лишитися зі мпою. Коли все було готово, вій сказав, що йде до дружини, і швидко подався до лісу. Мені стало страшно; я побіг за ним і заплутався в багні. З'явилося п'ятипальчате листя женьшеня. Воно перетворилося на руки, схопило мене і повалило на землю.

Я тихо скрикнув і скинув з голови ковдру. Яскраве світло вдарило в очі. Переді мною стояв І. А. Дзюль і торсав за плече.

— Нічого собі заснули! — сказав вій.— Пора вставати.

Годині о дев'ятій ранку ми вийшли з дому.

Кінчався березень. Сонечко стояло високо па небі і посилало на землю яскраві промені. В повітрі ще відчувалася свіжість нічних заморозків, особливо в тіньових місцях, але вже по талому снігу, по воді в струмках і по веселому, святковому вигляду дерев видно було, що нічний холод нікого вже злякати не може.

Маленька стежка повела нас у тайгу. Ми ішли нею довго і майже не розмовляли. Кілометра через півтора праворуч од стежки я побачив багаття і коло нього три постаті. В одній з них я впізнав поліцейського пристава. Два робітники копали могилу, а поряд неї на землі лежало чиссь тіло, вкрите рогожею. По знайомому мені взуттю на ногах я впізнав покійника.

— Дерсу! Дерсу! — мимоволі вирвалось у мене з грудей.

Робітники здивовано подивилися на мене. Мені не хотілось при сторонніх давати волю своїм почуттям, я відійшов убік, сів на пень і віддався своїй печалі.

Земля була мерзла. Робітники розморожували її вогнем і вибирали те, що можна було захопити лопатою. Хви-лип за п'ять до мене підійшов пристав.