Дбайлива облога - Белль Генріх

Він вибачився перед Луїзою за свою небалакучість і заходився з подробицями розповідати їй про графа Гольгера Тольма — одне слово, плітки, які вона слухала залюбки й вочевидь з цікавістю.

— Шкода,— коротко мовила вона.— Він був, видно, не такий уже й поганий хлопець.

А Блюртмель його просто вражав; він позбувся вже сором'язливості — але не почуття власної гідності,— і тримався на певній відстані, водночас не відмежовуючись, з Кете розмовляв щиро, хоч і не робив ні найменшої спроби втертися в довіру; і все ж таки в його манерах було щось від професіоналізму, який завтра дасть йому, слузі, змогу знов невимушено приготувати ванну, зробити масаж і не розводити, поки його не спитають, зайвих балачок. Навіть те, як Блюртмель з суворою люб'язністю заборонив йому допомагати далі коло столу, поклавши край цьому, як Тольм і сам відчував, трохи аж демонстративному демократизму, з яким він хотів подавати омлет і розставляти салатні тарілочки, ця, сказати б, неавторитетна, а проте вельми розважлива впевяеність, що з нею Блюртмель мовчки урвав Євині теревені зі старим Шретером і послав її на кухню, де вона відразу ж почала хихотіти з Кете,— в усьому цьому було щось таке, що він міг назвати тільки ознаками особистості. Це була зважливість, рішучість, якої самому йому бракувало; Блюртмель, безперечно, міг би бути прекрасним головою правління концерну. Вперше в Блюртмелевій манері поводитись йому щось упало в око, вперше спало на думку для означення цієї манери слово, характеристика, якої він так довго шукав: молодецтво. У Сілезії таке збереглося б, либонь, довше. Може, саме це й примусило його згадати — помилково — про егов раіоМков

їхня вечеря обернулася на те, що звичайно називають вдалою вечіркою. Всі їли всмак, жваво підтримували за столом розмову, Блюртмель навіть зважився розповісти кілька інтернатських анекдотів, прихильно відгукнувся про єпископа, а Луїза Шретер сиділа така розкута, що невимушено заговорила навіть про те, як сутужно з грішми, як її брат ("Ви ж бо знаєте — він був завжди хлопець суворий") підвищує квартирну плату, наживається навіть на грошах за воду, яка нікчемна в Шретера пенсія... Він, Тольм, уже ладен був запропонувати їй гроші — в позичку, звісно, дарованого вони ніколи нічого не візьмуть,— але від цього кроку його стримала колишня його й теперішня сором'язливість. Гроші — це справа делікатна завжди і в усіх: одні квапляться їх узяти і то як можна більше, а інше, коли він пропонує їм гроші сам, стають холодні, як лід; ні, це діло має взяти в свої руки Кете. Луїза навіть простодушно поцікавилася, скільки коштує ікра, а тоді почервоніла, і йому довелося заспокійливо покласти їй на плече руку й пояснити, що ціни він не знає, бо ікру йому — нехай вона, мовляв, тільки не дивується — дарують. Хто? Звичайно ж, росіяни, з якими він хоч і не має безпосередніх ділових зв'язків ("Вони ж не хочуть купувати мою "Блетхен" і продавати її в Радянському Союзі!"), однак бачиться на прийомах та конференціях. Він розповів їй також, як нехтують вони своїми ж таки товаришами і, коли часом трохи підіп'ють, висловлюються про них досить недбало, майже зневажливо, немов ото... немов ото, мабуть, єпископи про причетників або кардинали про звичайних прелатів. А щодо ікри, то те саме і з кубинськими сигарами: їх йому теж дають росіяни, сам би він їх ніколи не купляв, як і ікру; і він признався Луїзі, що повік, повік не оговтається, певно,

1 Юнацьку пристрасть (грецьк.).

від деяких ран та упереджень, бо глибоко в душі у нього сидить голодний син бідного тольмсгофенського вчителя, і він ніколи не викине, хоч і давно вже має таку змогу, шість чи сім марок за одну сигару чи —"хіба ж я знаю!" — сорок марок за кілька ложок ікри. Він усе ж таки хотів обережно підвести її знов до розмови про гроші, нехай вона, крий боже, не думає, що він скупердяга, він не такий, ні, годі й сумніватися,— машина, навіть замок... Одначе сигари, ікра... Ні, цього порогу він не переступить повік. Треба тільки, щоб вона знала, якими манівцями потрапляють до рук західнонімецьких капіталістів сигари Фіделя Кастро. Як і ікра з випатраних осетрів...

Пити каву вони перейшли до салону, що його Кете, відколи їх відрадили від тераси, називає ще "наша чайна"; Єва Кленш наполягла на тому, щоб готувати каву самій.

— По-турецькому, якщо можна.

Чого ж, можна й по-турецькому. У буфеті в Кете знайшлися й невеличкі мідяні джезвочки. По-турецькому? Чи не в Лівані вона цього навчилася? А може, в Туреччині або в Сірії? А вона здогадується, що йому відомо про неї все-все? Що він мало не з подробицями поінформований про її ходіння до церкви, про недільні сніданки, про її біографію, торговельні справи, захоплення стрільбою з лука? Йому стало раптом так прикро, що він аж почервонів. Ця мила молода жінка, яка вочевидь утішалася цим вечором і виявилась трохи сміливішою, ніж він собі думав, побачивши її на знімку, ця роботяща, привітна маленька особа... На неї заведено ціле досьє, і він до нього зазирав — усупереч приписам, бо ж йому так кортіло довідатися більше про Блюртмеля, що, як-не-як, крутиться щодня коло нього ближче, ніж будь-хто інший. Нащо йому здалися ті Блюртмелеві мотоцикли, його друзі, коханка? Йому було прикро, і все ж він спокусився й зазирнув до того досьє.

У салоні вони нарешті посідали по-іншому: Кете поруч з Луїзою, Шретер — із Блюртмелем, а сам він — біля Єви Кленш, яка, до речі, не набагато старша від Сабіни. Кава вийшла непогана, може, правда, заміцна, але він її випив, з усмішкою вибачився, ще раз устав і пригостив усіх сигарами та сигаретами, а Кете поставила на стіл коньяк та лікер, щоб кожне наливало собі саме. Шретер заходився ретельно обнюхувати сигару, а тоді заявив, що це —"грандіозна штука, шкода навіть курити!" Єва взяла сигарету, тоді чарочку лікеру, поцікавилася в нього про внуків і відразу зашарілася Й закусила губу, проте він її заспокоїв.

_ Так,— мовив він,— один із моїх онуків, найстарший,

десь аж у південній півкулі, либонь, у Північній Африці. Чом би про це й не побалакати? А тепер ось уже четвертого ждемо... У Сабіни, дочки.— Він ледве стримався, щоб не запитати, чи не хоче Єва дітей; стримав у собі те, що крутилося на язику й лежало тягарем на серці: Сабінину біду й біду, яку сам мав тепер із Сабіною. Отож спитав тільки, ким Єва працює, поцікавився, як ідуть справи, висловив захоплення її сміливістю, діловитістю, але зазирнути їй в очі, глибоко в очі, побоявся. А вона розповіла йому про моди, про те, як швидко вони міняються і як доводиться ризикувати ("Це немов овочі, що скоро в'януть"), про конкуренцію і боротьбу за клієнтів, про розрахунки й витрати, і він дійшов висновку, що та її позірна зухвалість — усього лиш другий бік скромності; говорила Єва й про Алоїса — ("Він мені по-справжньому вірний і любий друг"), а також про те, як тужить за Берліном.

— Господи, оце місто!

Кете з Луїзою випили вже, судячи з усього, трохи забагато і тепер не розмовляли, а тільки шепотілися, і з того їхнього шепотіння вихоплювалися назви сіл, знов і знов прізвище Кольшредера... Але потім Шретер нагадав, що пора збиратися, нагадав рішуче — він просто встав, хоч на ногах тримався й не зовсім твердо, і в його руці застигла недонесена до рота напіввикурена сигара. Ні, запропонувати старому Шре-терові ще одну сигару, на дорогу, він не міг, адже це вже скидалося б на подачку, на благодійний жест; одна сигара — це ще нехай, але дві — ні. Та якщо діяти обережно, то можна буде, мабуть, надіслати йому цілу коробку сигар; за таке хвилюватися не варто, це буде вже не подачка, а подарунок. А в Кете й Луїзи справа явно наладилась, вони вже, як видно, перейшли на "ти", бо на прощання Кете запитала:

— Може, запропонувати тобі ще щось, Луїзо? А та відказала:

— Я б залюбки покаталась у твоїй машині!

— Сьогодні ж таки?

— А чого ж. Якщо можна.

Влаштувати це було не важко, тільки ж до Комерцової садиби зовсім близько. Тож вони вирішили поїхати кружним шляхом, і Блюртмель виявив готовність повезти їх. Єва Кленш заявила, що прибиратиме на кухні, й нікому не дозволила їй допомагати. Він, звісно, охочіше пішов би до спальні, але мусив їхати з усіма, до того ж треба було повідомити про їхній намір охоронця. їхню "гладку машину" Луїза безцеремонно назвала "справжнісінькою муркотухою. Тут навіть не відчуваєш, що сидиш у машині!" Під час цієї недовгої поїздки вона просто розкошувала. Блюртмель кілька разів проїхав тим самим кружним шляхом, назвавши його "колом пошани". Луїза уважно слухала розповідь Кете про всілякі зручності й вигоди в машині: шибки опускаються й підіймаються автоматично, є невеличкий бар, навіть телефон. Луїза попросила дозволу скористатися ним і набрала Катарінин номер; спершу вона побалакала з Рольфом, потім з дочкою ("Вітаю вас, а також любу пані Фішер з борту килима-самольота!.. Тільки не сприймайте цього так серйозно... Що? Політика!" А Блюртмель, якого простодушна Луїзи-на радість явно смішила, ще й увімкнув стереоустановку, поставив касету з Бахом, і в Луїзи аж сльози виступили. "Дивіться — то жених. Немов ягня, стоїть, притих..." Потім Луїза дозволила Шретерові втерти їй сльози. Тому, як видно, все це було трохи неприємно, однак він мирно пробурмотів:

— Ох, душко, не бери так близько до серця! А вона відповіла:

— Ага, я ще ж зроду отак не слухала, хоч сама стільки разів підспівувала...

Біля Комерцової садиби вони зупинилися, Кете попросила Блюртмеля перемотати плівку, і Луїза радо взяла касету.

— Господи, я ще зроду не слухала Бах а з такою насолодою,— сказала Кете.— На, візьми собі...

— А я й не знала,— промовила Луїза,— що таке записано й на плівки. Візьму залюбки!

Позаду зупинилася супровідна машина, і з неї вискочило двоє охоронців; загавкали собаки, всі відчули себе незручно, і Луїза на прощання сказала:

— Але тепер ви повинні якось і до нас завітати — ми ж таки родичі! Вони, звісно, не одружені, але ж це наші діти, і живуть у злагоді.

Ці кілька сот метрів до замку він охоче пройшов би попід руку з Кете пішки, але сів у машину — думка про ускладнення, що їх може викликати така нічна прогулянка, наперед псувала будь-яку втіху від прогулянки. Тольмсгофен з усіх чотирьох боків відкритий; групи дерев, кущі, верби над Ге-лербахом...