Дбайлива облога - Белль Генріх

Потім вона, мабуть, повернеться додому, до Губрайхе-на, вже не Ерною Бройєр і все ще не Ерною Шублер, а знов Ерною Гермес, повернеться, ще не забувши, як треба поратися біля доїльних апаратів, подавати хворому батькові в ліжко їсти, прибирати за ним, доглядати його... З Бройєром її там ніколи не зустрічали дуже радо; він був для її рідні надто "вітряний", а брат називав його "якимсь слизьким". А з Петером... їхати туди з Петером вона не зважується. Хоча, зрештою, там у неї є своя кімнатка, і вона завжди стоїть вільна: ліжко горіхового дерева з високими бильцями, умивальник з мискою, нічний горщик ("Кімната всякчас тебе жде, але тільки тебе". І ще: "Як приїдеш, не починай тільки знову викидати своїх коників").

Хто ж їх викидає, ті коники? Юпп Гальстер, що якось у неділю вранці ні сіло ні впало взяв та й застрелив свою жінку, чи молодий Шмерген, що теж ні сіло ні впало якось у неділю пополудні взяв та й повісився. Це правда, з одним одруженим чоловіком, Гансом Польктом, у неї "дещо було", але Ганс не став же розлучатись, і вона переїхала до міста. Що було, то було. А отому Тольмовому сину, Сабіниному братові, в якого рильце в пушку ще більше, ніж у Петера, вони дали спокій, і він так собі там і живе, хоч із тією жіночкою, комуністкою, теж не одружений і вона має від нього дитину.

Оце надзвонювання з телефонної будки її аж дратує. Коли Фішер не взяла трубки й за третім разом, вона набрала номер Блюм, почула, що Сабіна поїхала до Тольмсгофена, зателефонувала туди й почула, що давати довідки вони не мають права, атож, по телефону не мають права, однак вона не вгамувалась, поки не додзвонилася до Сабіниної матері; кінець кінцем стара повинна її пам'ятати, адже вони бачилися іноді за чаєм — першокласна, до речі, жінка; але та спершу теж вагалась, потім таки пригадала її і після довгих умовлянь та зволікань ("Я ж не маю права, їй-богу, не маю права, люба пані Бройєр... Мені вже стільки разів за це перепадало...") сказала, що її дочка "переїхала" — саме "переїхала", висловилась вона, а не поїхала — в Губрайхен, до її сина й дала навіть номер його телефону. Але вона туди не дзвонитиме, ні, вона туди сама поїде — мабуть, на велосипеді, ще й, може, візьме з собою Петера. А в тої Фішер, певно, можна буде й грошей попросити. Адже гроші в неї є.

Перед телефонною будкою стояло, побризкуючи дрібняками троє хлопчаків; вони багатозначно посвистували, а один із них процвірінькав:

— А я й не знав, що тепер дівчатка видзвонюють клієнтів самі!

Невже в неї справді такий — уже такий — вигляд? Якийсь багатообіцяючий? Ох, пора, пора забиратися звідси геть! Може, їй ще пощастить улаштуватися економкою в осиротілому Гальстергофі. Працювати вона ще не забула, і її шкірі це не зашкодить, а Петер... Петер там навіть зможе, мабуть, застосувати свої знання з економіки, до того ж він, здається, вже не цурається ніякої роботи, навіть найбрудні-шої, треба тільки, щоб кожне з них мало свою спальню, тоді все буде гаразд,— це ж зовсім не означає, що вони мають нарізно спати. От молодому панові Тольму окрема спальня не потрібна, той має право ночувати разом зі своєю комуніс-точкою, навіть у тіні пасторського будинку, а тим часом і сам не далеко відбіг від отих "підозрілих". Принаймні був чи міг би стати гіршим за ЇЇ Петера.

Услід їй усе ще посвистували ті юні кретини.

9

Сабіна не виходить йому з голови. І це не тільки оте розчарування, не тільки думка про сварку з Фішером і "дружню увагу", яку тепер знов виявлять до них люди Цумерлінга; це й сама дитина, стурбованість зд те, що з нею буде. Якби Фішер усе ж таки вирішив, незважаючи ні на що, усиновити чи удочерити дитину, то Сабіна, мабуть, однаково на це не пішла б, і виникли б правові проблеми, розв'язати які не просто. Думка про те, що з Тольмсгофена доведеться поїхати, міцно засіла в голові, глибоко пустила коріння й набирає сили. Крім того, він стомився, дуже стомився і вже шкодує, що запросив Блюртмеля з його Свою на вечерю. Ті прийняли запрошення навдивовиж одразу — певно, тут доклала зусиль сама Кленш, яка виявилася вродливішою, ніж на фотографії, до того ж, видно, допитливою і не байдужою до авторитетів. А коли він спробував її уявити, то вона здалася йому навіть екзальтованою, схожою чимсь на осу й хоч і не надокучливою, але й не дуже несміливою чи, тим більш, затурканою. Блюртмелеві все це було, мабуть, досить прикро, однак він, незважаючи ні на що, поводився тактовно, стримано, вмів майже з упевненістю канатохідця влазити то в шкуру слуги, то в шкуру гостя, виявляв готовність допомогти, водночас нічим не виказуючи свого залежного становища. Поки Кете з Євою справляли на кухні хихоньки, Блюртмель навіть узявся накривати на стіл, і ця його старанність нагадувала готовність допомогти скоріше уважного гостя, ніж запрошеного слуги. В цій його здатності до перемін, у цих майже непоясненних і все-таки відчутних нюансах було щось навіть заспокійливе. Це була гра, майже вистава, і він, Тольм, добре розумів, що на домашніх вечірках Блюртмель міг би виконувати які завгодно ролі: господаря, слуги, швейцара, щомиті ладного допомогти гостю, дивлячись на якого, забуваєш, що він, власне, слуга. Блюртмель приготував йому коктейль, після якого він справді забув про втому, про Сабіну, конференцію, інтерв'ю, Бляйбля і про те, що Тольмсго-фен мають знести. Потім Блюртмель поставив касету,— полилася тиха музика, Шопен,— весело, навіть збуджено нарізав на кухні цибулю і анітрохи не збентежився, так ніби це його й не обходило, коли Кете, оскільки Сабіна не залишилась, а поїхала далі, все ж запропонувала його Єві кімнату для гостей, сказавши: "Там вас хоч не розділятимуть цілі поверхи!". Він чув на кухні сміх — там якнайретельніше збивали яйця на омлет, відкривали заради такої нагоди бляшанки з супами, відкорковували пляшки. Блюртмель признався, що, хоч і дуже любить ікру, однак іще ніколи не важився купляти її собі, і навіть ці слова, що недвозначно засвідчували соціальну відмінність між ними, не порушили гармонію в домі.

А коли прийшли ще й Шретери — нарешті Кете "таки пощастило" їх запросити,— то для нього це було вже трохи аж зайве. Та все ж таки вони живуть в одному селі, доводяться одні одним, хоч і не офіційно, родичами, у них, як-не-як, є онук... Особливо делікатним питанням було те, як їм одне одного називати, і вони так ні на чому й не стали навіть після того, як разів три чи чотири бачилися в Рольфа. Звертатися до нього на "ти" Шретер просто не насмілювався. Найбільше, чого від Шретера можна було добитися,— це "Тольм" і "ви"; Луїза, його дружина, зупинилась на "Фріц Тольм" і "ви"; зате Кете просто-таки заборонила обом казати на неї "пані Тольм" чи "пані Кете" й просила називати її лише "Кете" і "ви". Але зустрічалися вони дуже рідко, щоразу плутались у звертаннях, отож кінець кінцем усе зводилося знов до "пана" та "пані". Кете в таких випадках починала згадувати про давноминулі часи: "Уявляєте, ми ж могли б познайомитися ще тоді, коли я жила у своєї свекрухи в учительському будинку й ходила з Рольфом на руках селом або коли жила в графині, чи й іще раніше, коли була в Іфенгофені ще Кете Шмітц... Може, познайомилися б десь на карнавалі чи на храмовому святі — пішли б разом танцювати, і я сказала б: "Називайте мене Кете!"

— Але ж цього не сталося,— відповідав Шретер зі своєю лагідною і водночас гіркою усмішкою.— Цього не сталося. "Тольм" і "ви" — це я розумію, але "Кете" і теж "ви" — цього я вже не розумію. А просто "ви" — це, як на мене, надто нешанобливо, надто безглуздо, до того ж я не можу казати й на вас "Тольм" і "ви". Всі ці вигадки з іменами мені однаково здаються надто американськими. Ні, цього я не розумію.

— Коли він ще ходив у селі до школи, та й пізніше,— казала Луїза Шретер,— я була надто мала, щоб на нього "тикати", а то тепер мені, либонь, легше було б перейти на "Фріц" і "ти". Атож, шампанське я люблю... А що ми, власне, святкуємо? А-а, ну звісно! Пардон, звичайно! Ну, тоді щиро вітаємо! Щастячка вам!

Шретер не схотів пити нічого, крім пива, закурив люльку й, коли стіл уже накрили і Єва Кленш принесла суп, промовив :

— Ну, отепер я поласую! Тільки ні слова про політику.

— Згода,— сказав Тольм.— Я — ні слова, обіцяю.

Як посадити за столом гостей, придумала Кете: Кленш — поруч із Шретером, сама вона — біля Блюртмеля, а він, Тольм,— коло Луїзи Шретер. Отож усі матимуть про що поговорити. Він дістав змогу тактовно поцікавитися про Анну Пютц та Берту Кельц і довідався, що перша лежить паралізована, а другої вже й на світі немає; дізнався також, що Кольшредер уже довго не протримається, бо ж він, як-не-як... Тут люба Луїза, що була в пастора однією з головних помічниць, зашарілася. Одне слово, у нього нібито щось було з дівчатками — школярками й іншими такими ж юними; вони, як хотіли там щось улаштувати, чи то самі "оголялися" перед ним, чи то мусили "оголятись". Луїза тільки зауважила: "Але він зайшов таки надто далеко".

Щоб додати Блюртмелеві впевненості в тому, що він тут гість, а не слуга, він, Тольм, час від часу вставав, доливав вина, відкривав пляшки з мінеральною водою, брав із буфета келихи, потім розповів Луїзі Шретер про переваги ікри, показав їй, скільки треба чекати, щоб грінка трохи — не зовсім — прохолола і була ще й хрумка, й не гаряча — саме така, щоб масло на ній одразу розпливалося і на нього можна було класти ікру ("акуратненько-акуратненько, Луї-зо, і набирайте повну ложку!"). Балачки за столом він слухав краєм вуха, дивувавсь, що Шретер так жваво розмовляє з Євою Кленш, і все ж сам почав про політику — соціалізм, католицизм, історія християнської профспілки, арешти за часів нацизму, зрада Аденауера, про ХДС не може бути й мови, СДПН ослаблена... Він чув, як Єва розважливо й водночас затято захищала свою СДПН, а заразом і католицьку церкву, і йому було шкода, що Кете посадила його не біля Єви, він залюбки подивився б цій на диво чарівній особі ближче в очі; а втім, якби він зайняв був місце поруч неї, то Луїзі довелося б сідати коло свого Шретера.

Він допоміг також прибрати після закуски посуд, поналивав червоного вина і мимохідь відчув, як у нього трохи запаморочилось у голові: як на один день, то цього було вже, мабуть, забагато — вибори, інтерв'ю, нестримні думки про ширяння птахів, все оце з Сабіною...