Тихий Дін. Книга третя - Шолохов Михайло

Стане з нами Краснокут-ська, — будемо і її боронити. Іти нема куди. Рада кінчилася. По сотнях! Зараз же виступаймо на позиції.

Через півгодини, коли густі лави кінноти без кінця-краю потекли вулицями, Григорій гостро відчув гордовиту радість: такою кількістю людей він ще ніколи не командував. Але поруч із самолюбною радістю важко ворохну-лася в ньому тривога, терпка гіркота: чи зумід він водити так, як треба? Чи . стане в нього вміння керувати тисячами козаків? Не сотня, а дивізія була під його волею. І чи йому, малограмотному козакові, властувати над життям тисяч і нести за них хресну відповідальність. "А головне — проти кого воду? Проти народу... Хто ж правий?"

Григорій, скрегочучи зубами, проводив сотню, що проходили зімкнутим строям. П'янюча сила влади зістарилась і зблякла в його очах. Тривога, гіркота зостались, навалюючись нестерпною вагою, горблячи плечі.

ХХХУІІ

Весна відкривала жили рік. Буйніші ставали* дні, гучніші нагірні зелені потоки. Сонце помітно порудішало, злиняла на ньому немічно — жовта барва. Ості сонячного проміння стали ворсуватіші і вже кололи теплом. Ополудні порувала огненна рілля, нестерпно сяв ніздруватий лускуватий сніг, повітря насичене прісною водогою? було густе й духовите.

Спину Григорієві гріло сонце. Гріло ввесь полк. Подушки сідел приємно потеплішали, бурі козацькі щоки відволожував мокрогубий вітер. Іноді приносив він і холодок ІЗ засніженого бугра. Але тепло перемагало зиму. По весняному яровито басували коні, сипався з них линючий волос, гостріше колов ніздрі кінський піт.

Козаки вже підв'язували коням мочулисті хвости. Вже непотрібними метлялись на спинах вершників башлики з верблюжої шерсті, а під папахами мокріли лоби, і жарку-вато ставало в кожухах та теплих чекменях.

Вів Григорій полк літнім шляхом. Віддалік, за розп'яттям вітряка розвертались у лаву ескадрони червоних: біля хутора Свиридова починався бій.

Ще не вмів Григорій, як годилось йому, керувати збоку. Він сам водив у бій сотні . вешенців, затикав ними найнебезпечніші місця. І бій вершився без загального керівництва. Кожний полк, порушуючи попередню умову, діяв залежно від того, як складались обставини. Фронту не було. Це давало змогу широкого розвороту в маневруванні.

Сила кінноти (в загоні Григорія вона переважала) була важливою перевагою. Використовуючи цю . перевагу, Григорій вирішив вести війну "козацьким" способом: обхоплювати фланги, заходити в тил, громити обози, тривожити й деморалізувати червоних нічними наскоками.

Але під Свиридовим вирішив він діяти інакше: швидкою риссю вивів на позиції сотні, одну з них зоставив на хуторі, наказавши спішитись, залягти в левадах у засідку, заздалегідь вирядивши коноводів углиб хутора, у двори, а з двома іншими вихопивсь на пагорок за півверстви від вітряка й помалу ув'язався в бій.

Проти нього було більш як два ескадрони червоної кавалерії. Це не були хоперці, бо в бінокль Григорій бачив маштакуватих, не дінських коників з підрізаними хвостами, а козаки хвости коням ніколи не різали, не соромили конячої краси. Отже, наступав або 13 кавалерійський, або новоприбулі частини.

Григорій з пагорка розглядав місцевість у бінокль. З сідла завжди просторішою здавалась йому земля і певніше почував він себе, коли носки чобіт покоїлись у стременах.

Він бачив, як тим боком ріки Чиру бугром посувалась бура довга колона в три з половиною тисячі козаків. Вона, помалу звиваючись, виїздила на гору, подавалась на північ, на грань (уланського та Усть-Хоперського юртів, щоб там зустріти супротивника, що наст паз від Усть-Медведиці, і допомогти знеможеним у боротьбі ланцям.

Верстви півтори відстані відділяло Григорія від лави червоних, що готувалась до атаки. Григорій похапцем, за старим зразком, розвернув свої сотні. Списи були не у всіх козаків, але ті, в кого вони були, висунулись до першої шеренги, від'їхали сажнів на десять уперед. Григорій вискакав поперед першу шеренгу, став півповоротом, витяг щаблю.

— Тихою риссю, марш!

В першу хвилину під ним спіткнувся кінь, потрапивши ногою в завалену снігом норину. Григорій виправився на сідлі, зблід від люті і сильно вдарив коня шаблею плазма. Під ним був добрий, взятий в одного з вешенських, муштровий рі-звач, але Григорій ставився до нього з затаєною недовірливістю. Він знав, що кінь за два дні не зміг звикнути до нього, та й сам він не вивчив його повадок та характеру, — боявся, що не розумітиме його чужий кінь з півслова, з най-дрібнішого руху поводами, так, як розумів свій, вбитий під Чистяковой). Після того, як вдар шаблі згарячив коня, і він, не слухаючись поводів, пустивсь учвал, Григорій внутрішньо похолов і навіть трохи розгубився. "Підведе він мене!"—майнула колюча думка. Та чим далі рівніше стелився розмашнок) бігою кінь, чим дужче корився* він ледве помітному рухові руки, що керувала його біг, певніший та холодніший ставав Григорій.

На секунду відірвавшись поглядом від хисткої роздробленої лави противника, що посувалась назустріч, ковзнув він очима по шиї коня. Руді кінські вуха були щільно й люто прищулені, шия простягнута, як на плаху, ритмічно здригалася. Григорій випростався в сідлі, жадно набрав у легені повітря, глибоко просунув чоботи в стремена, оглянувся. Скільки разів він бачив позад себе гуркотливу, злиту з вершників та коней лавину, і кожного разу його серце стискалося страхом перед наступним та якимсь нез'ясовним почуттям дикого, тваринного збудження. Від моменту, коли він випускав коня, і до того, поки доривавсь до супротивника, була невловима мить внутрішнього преображения. Розум, спокій, розважливість—все покидало Григорія в цю страшну мить і один звірячий інстинкт владно й неподільно перебирав керівництво його волею. Якби хтось міг подивитись на Григорія з юку під час атаки, той, напевне, думав би, що рухами його керуд холодний нерозгубливий розум. Такі були вони з вигляду певні, вивірені та розважені...

Відстань між обома сторонами скорочувалась з полек-шливою швидкістю. Більшали фігури вершників, коней. Короткий клапоть бур'януватої, засипаної снігом хутірської толоки, що була між двома кінними лавами, поглиналась кінськими копитами. Григорій примітив одного вершника, що скакав поперед свого ескадрону приблизно на три кінські корпуси. Карий рослий кінь під ним ішов куцим вовчим скоком. Вершник ворушив у повітрі офіцерською шаблею, срібні піхви теліпались і бились об стремена, огнисто полискуючи на сонці. Через секунду Григорій вгадав вершника. Це був каргінський комуніст з іногородніх, Петро Семиглазов. Сімнадцятого року з германської найперший прийшов він, тоді даадцягичотирилітній парняга, в невбачених досі обмотках; приніс із собою більшовицькі переконання та міцну фронтову напористість. Більшовиком він і зостався. Служив у Червоній армії і перед повстанням прийшов з частини влаштовувати в станиці раданьську владу. Оце Семиглазов і скакав на Гри-горія, впевнено керуючи конем, мальовничо потрясаючи відібраною під час трусу, придатною лйіііе для парадів, офіцерською шаблею.

Вискаливши щільно зціплені зуби, Григорій підняв поводи, і кінь слухняно наддав хода.

Був у Григорія один, йому лише властивий маневр, якого вживав він в атаці. Він брався до нього, коли чуттям і поглядом розпізнавав сильного супротивника, і тоді, коли хотів збити напевне, на смерть, збити одним ударом, хоч там що. З дитинства Григорій був лівшею, він і ложку брав лівою рукою і христився нею ж. Тяжко бив його за це Пантелей Прокопович, навіть хлопчаки-одноліт-ки прозвали його "Грицько-лівша". Побої та лайка, треба думати, подіяли на малолітнього Грицька. З десяти років, разом з окличкою "лівша" відпала в нього звичка заміняти праву руку лівою. Але до останнього часу міг він з успіхом робити лівою все, що робив правою. І ліва була в нього навіть дужча. В атаці Григорій користувався завжди і з незмінним успіхом цією перевагою. Він вів коня на вибраного супротивника, як і звичайно всі, заходячи лі-воруч, щоб правою рубати; так само намагався і той, що мав стятися з Григоріям. І от, коли до супротивника зостававсь якийсь там десяток сажнів, і той вже трохи звішувався набік, заносячи шаблю, —Гр игорій крутим, але м'яким поворотом заходив справа, перекидав шаблю в ліву руку. Збентежений супротивник міняє положення, йому незручно рубати справа наліво, через голову коня, він втрачає, певність, смерть дихає йому в обличчя... Григорій кидає страший силою різучий удар з потягом

Від часу, коли Чубатий вчив Григорія рубанки, "бакла-нівського" удару, спливло багато води. За дві війни Григорій "наломив" руку. Шаблею володіти — не за плугом ходити. Багато чого збагнув він у техніці рубанки.

Ніколи не простромляв п'ясть у темляк, щоб легше було кинути шаблю з руки в руки в коротку, невловиму мить. Знав він, що при дужому вдарі, якщо неправильний буде в щаблі нахил, вирве її з руки, а то й п'ясть вивихне

Знав спосіб, що дуже небагатьом дадтьсй, йп лёдбё помітним рухом вибити у ворога зброю, або коротким, несильним приторком паралізувати руку. Багато знав Григорій з тої науки, що вчить умертвляти людей холодною зброєю.

На рубанці лозиння від хвацького удару падаз косо стята хворостинка, не здригнувшись, не ворухнувши підставку. М'ягко увіткнеться гострим кінцем у пісок, поруч із стеблом, від якого відділила її козацька шабля. Так і калми-куватий вродливий Семигладов спустився під здибленого коня, ти*о сповз з сідла, затискаючи долонями навскоси розрубані груди. Смертним холодом вкрилося тіло. ..

Григорій тої ж хвилини випростався в сідлі, підвівсь на стременах. На нього сліпо летів, вже не в силі здержати коня, інший. За піднесеною запіненою конячою мордою Григорій не бачив ще вершника, але бачив горбатий спуск шаблі, темні доли її. Щосили смикнув Григорій поводи, прийняр і відвів удар, — забираючи в руку правий повід, рубонув по схиленій підголеній червоній шиї.

Він найперший вихопивсь із розсмиканого, смішаного натовпу. В очах — копошиться купа кінних. На долоні нервовий свербіж. Кинув шаблю у піхви, рвонув маузер, торкнув коня назад уже на ввесь мах. За ним подались козаки. Сотні йшли врозсип. То там, то там виднілись папахи й малахаї з білими перев'язками, схилені до кінських ший.