Тихий Дін. Книга третя - Шолохов Михайло

Той мовчки дививсь, як під босими ступнями Петра підтавав сніг. — Куме Іване, ти мою дитину хри-стив... Куме — не страчуйте мене! — попрохав Петро і, побачивши, що Михась вже підніс на рівень його грудей наган, розширив очі, наче збираючись побачити щось сліпуче, похапцем склав пальці у хресне знамення, як перед стрибком втяв голову в плечі.

Він не чув пострілу, падаючи навзнак, як від дужого поштовху.

Простягнута рука Кошового схопила його серце і враз витисла з нього кров. Останнім у житті зусиллям Петро насилу розгорнув комір натільної сорочки, оголивши під лівим соском кулевий надріз. З нього, перегородивши, височилась кров, потім, знайшовши вихід, із свистом Забила вгору дігтярно-чорною цівкою.

ХХХІУ

На світанку, розвідка, послана до Красного Яру, повернулась із звісткою, що червоних не виявлено до уланської грані, і що Петро Мелехов з десятьма козаками лежать порубані там же, біля вершини яру.

Григорій наказав послати по вбитих підводи, доночову-вати пішов до Христоні. Вигнали його з дому жіноче голосіння по мертвому, дурний плач вголос Дарки" До світанку просидів він у христониній хаті біля пригрубка. Жадно викурював цигарку — і, неначе боячись зостатись

віч-на-віч із своїми думками, з журбою по Петрі, знову поспішаючи хапався за кисет, вдихаючи докраю терпкий дим, заводив з Христонею, що куняв, сторонні розмови.

Світало. Відлига почалася з раннього рана. Годині о десятій на угноєній дорозі показались калюясі. З дахів капотіло.

Голосили по весняному півні, десь, як жаркого полудня, самотньо кудкудакала курка.

На пригріві, з сонячного боку дворів терлись об тини воли. Вітром несло з бурих спин їх посічений по весні волос. Пахло талим снігом солодкаво й прісно. Погойдуючись на голій гілці яблуні, коло христониних волів цвірінькала малюсінька жовтопуза синичка-зимнуха.

Григорій стояв біля воріт, ждав появи з горба підвід і мимоволі перекладав стрекотання синиці на знайому З дитинства мову. "Гостри-плуг, гостри-плуг", — радісно вимовляла синичка цього відлижного дня, а на. мороз — Звав Григорій — мінявся її голос; скоромовкою синиця радила, і виходило так само похоже: "Узувай чирики, узувай чирики".

Григорій перекидав погляд з дороги на скакливу зим-нуху. "Гостри-плуг, гостри-плуг"—лящала вона. І несподівано згадалось Григорієві, як разом з Петром в дитинстві пасли вони на степу гиндичата, і Петро, тоді білоголовий, з вічно облупленим кирпатим носом, майстерно наслідував гиндиче бурмотіння і так само перекладав їх гомін на свою дитячу, потішну мову. Він вміло видавав писк скривдженого гиндичати, тоненько вимовляючи: "Всі в чобітках, а я ні", "всі в чобітках, а я ні". І зараз же, витріщаючи оченята, згинав у ліктях руки, як старий гиндик, ходив боком, бурмотів: "Гур! Гур! Гур! Гур! Купимо на базарі пустунові чобітки!" Тоді Григорій сміявся щасливим сміхом, просив ще погомоніти по гиндичому, упрохував показати, як заклопотано бурмотить гиндичий виводок, виявивши в траві якусь сторонню річ, як от бляшанка або клапоть матерії...

В кінці вулиці показалась головна підвода. Обіч неї йшов козак. Слідом за першою виповзали друга й третя. Григорій змахнув сльозу й тиху усмішку непроханих спогадів, швиденько пішов до своїх воріт. Матір, збожеволілу 3 горя, хотів удержати в першу страшну хвилину і не допустити до підводи з трупом Петра. Поруч передньої підводи ступав без шапки Олекса Шаміль. Обрубком руки він притискав до грудей папаху і в правій держав волосяні віжки. Григорій, не задержавшись поглядом на обличчі Олекси, глянув на сани. На сблом'яній постилці, обличчям догори, лежав Мартин Шаміль. Обличчя, зелена гімнастерка на грудях та втягнутому животі залиті замерзлою кров'ю. На другій підводі везли Маницькова. Порубаним обличчям увіткнутий він у солому. У нього мерзлякувато втягнута в плечі голова, а потилиця зрізана начисто вмілим ударом; чорні бурульки волосся бахромою оторочували оголені черепні кістки. Григорій глянув на третю підводу. Він не пізнав мертвого, але руку з восковими жовтими від тютюну пальцями, примітив. Вона звисала з саней, креслила талий сніг пальцями, перед смертю складеними в хресне Знамення. Мертвий був у чоботах і шинелі; навіть шапка лежала на грудях. Коня четвертої підводи Григорій схопив за вуздечку, на рисах увів його до двору. Слідом убігли сусіди, дітвора, жінки. Натовп збився коло ганку.

— Ось він, лебедонько наш, Петро Пантелейович! Відхо див по землі, — сказав хтось тихенько.

Без шапки увійшов у ворота Степан Астахов. Не знать звідки появились дід Гришака та ще двод стариків. Григорій розгублено оглянувсь.

— Давайте понесемо до куреня...

Підвідчик взявся було за ноги Петра, але натовп мовчки розступився, шанобливо дав дорогу Іллівні, що сходила З приступок.

Вона глянула на сани. Мертвотна блідість смугою лягла у неї на лобі, вкрила щоки, ніс, поповзла по підборідді. Під руки підхопив її тремтячий Пантелей Прокопович.

Перша заголосила Докійка, їй відгукнулись у десяти кінцях хутора. Дарка, грюкнувши дверима, розпатлана, опухла, вискочила на ганок, впала на сани.

— Петюшко! Петюшко, ріднесенький! Встань! Встань!

У Гр игорія чорнота в очах.

— Геть, Дарко! — не тямлячись, дико закричав він і, не розрахувавши, штовхнув Дарку у груди.

Вона впала в замет. Григорій швидко підхопив Петра лід руки, підвідчик—за босі щиколотки Петрових ніг, але Дарка рачкувала за ними па ганок; цілуючи, хапала не* гнучкі, мерзлі руки чоловіка. Григорій відштовхував її ногою, почував, що ще мить — і він втратить над собою владу. Докійка силою відірвала Дарчині руки, притисла безтямну голову її до своїх грудей.

Стояла в кухні виморочна тиша. Петро лежав долі дивно маленький, неначе зсохлий увесь. В нього загострився ніс, пшеничні вуса потемніли, а все обличчя суворо витягнулось, погарнішало. Спід зав'язок шараварів вистромлялись босі волохаті ноги. Він помалу відтавав, під ним стояла калюжка рожевуватої води. І чим дужче відходило промерзле за ніч тіло, — гостріше відчувався солоний запах крові та солодкавий васильковий трупний дух.

Пантелей Прокопович стругав під повіткою дошки на труну. Жінки порались у горничці коло Дарки, що не при ходила до пам'яті. Часом звідти чувся чийсь різкий, істеричний схлип, а потім мов струмок дзюркотів голос свахи"Василиси, що прибігла "ділити" горе. Григорій сидів на лаві проти брага, крутив цигарку, дивився на жовте по краях обличчя Петра, на руки його з посинілими круглими нігтями. Великий холод відчуження вже ділив його 3 братом. Був Петро тепер не своїм, а недовгим гостем, З яким настав час розлучитись. Лежить тепер він, байдужо привалившись щокою до долівки, неначе ждучи чогось, із заспокоєною таємничою півусмішкою, замерзлою під

225

8. Тихий Дій

пшеничними вусами. А зайтра в остайніо дорогу зберуть його дружина й мати.

Ще звечора нагріла йому мати три чавуни теплої води* а жінка приготувала чисту білизну та найкращі шаравари 3 мундиром. Григорій — брат його однокровник — і батько обмиють віднині неналежне йому тіло, що наготи своєї не стидається. Одягнуть у святкове і покладуть на стіл. А потім прийде Дарка, покладе в широкі, ледяні руки, які ще вчора пригортали н, ту свічу, що світила їм оЬом у церкві, коли ходили вони крзг аналоя — і готов козак Петро Мелехов до проводів туди, звідки не повертаються на побивку до рідних куренів.

"Краще б загинув ти десь у Пруеії, ніж тут, на материних очах!"—у думці з докором казав братові Григорій і, глянувши на труп, враз побілів : по щоці Петра до пониклого вуса повзла сльоза. Григорій аж схопивсь, але вдивившись уважніше, зітхнув полегшено: не мертва сльоза, а крапелька з відталого кучерявого чуба впала Петрові на лоб, помалу скотилась по щоці.

ХХХУ

Наказом командувача об'єднаними повстанськими силами Верхнього Дону Григорій Мелехов призначений був командиром Вешенського полку. Десять сотень козаків повів Григорій на Каргінську. Наказував йому штаб за всяку ціну розгромити загін Лихачова і вигнати його за межі округу, з тим, щоб підняти всі чирські хутори Каргін-ської та Боківської станиць.

І Григорій 7 березня повів козаків. ,На відталому бугрі, вкритому чорними голизинами, пропустив він повз себе всі десять сотень. Обіч шляху, підбочившись, горбатився він на сідлі, туго напинав поводи, стримував баского коня, а повз нього похідними колонами йшли сотні над-дінських хуторів: Базків, Білогорки, Ольшанського, Мер-кулова, Громківського, Семенівського, Рибинськоґо, Водян-ського, Лебяжого, бфика.

Рукавичкою гладив Григорій чорного вуси, ворушив шу-лічачим носом, спід криластих брів похмурим, осадистим поглядом проводив кожну сотню. Сила за хлюста них кінських ніг місила буру потолоч снігу. Знайомі козаки, проїжджаючи, посміхались до Григорія. Над папахами їх хвилював і танув тютюновий димок. Від коней ішла пара.

Приєднавсь Григорій до останньої сотні. Верстви через три зустрів їх роз'їзд" Урядник, що водив роз'їзд, підскакав до Григорія:

— Відступають червоні дорогою на Чукарин!

Бою лихачівський загін не прийняв. Але Григорій кинув в обхід три сотні козаків і так натис із рештою, що вже по Чукарину почали кидати червоноармійці підводи, набійні ящики. На виїзді з Чукарина, біля вбогої церковці, застрягла в річці лихачівська батарея. їздові обрубали посторонки, левадами поскакали на Каргінську.

П'ятнадцять верстов від Чукарина до Каргінської козаки пройшли без бою. Праворуч, за Ясенівкою, роз'їзд супротивника обстріляв розвідку вешен ]ів. На тому справа й кінчилась. Козаки вже почали шутку вати: "До Новочеркаська піде" !

Григорія тішила захоплена батарея. "Навіть замки не встигли попсувати" — зневажливо подумав він. Волами виручали застряглі гармати. Із сотень миттю набралась прислуга. Гармати йшли в подвійній запряжці: шість пар коней тягли кожну. Півсотня, призначена в прикриття, супроводила батарею.

Присмерком з наскоку забрали Каргінську. Частина лпхачівського загону з останніми трьома гарматами та дев'ятьма кулеметами була взята в полон. Решта, разом З каргінським ревкомом, встигла хуторами втекти в напрямку Боківської станиці.

Усю ніч ішов дощ. На ранок зашуміли видолинки й байраки. Дороги стали непроїзні; як байрачок — так і пастка.

Насичений водою сніг провалювався до землі.