Тихий Дін. Книга третя - Шолохов Михайло
— по бабачиному скрик}гвав Анікушка, обводячи цеп пустовливими очима.
Праворуч від нього до сліз заходився Степан Астахов, а ліворуч сердито матюкав Антипка Брех.
—— Кинь, гадюка! Знайшов час жарти жартувати!
— Агхю!.. — повертався в його бік Анікушка, в нарочитому переляці округляючи очі.
В батареї червоних, певне, відчувалась недостача набоїв: випустивши: коло тридцяти набоїв, вона змовкла. Петро
нетерпляче доглядав назад, на гребінь пагорба. Він послав двох вістівців на хутір з наказом, щоб усе доросле населення хутора вийшло на горб, озброївшись вилами, кіллям, косами. Хотілось йому завдати червоним остраху і теж розсипати три цепи.
Незабаром на пружку гребеня появився й посунув з гори густим натовпом народ.
— Диви, галич чорна висипала!
— Ввесь хутір вийшов.
— Та там, здасться, і жінки!
Козаки перегукувались, посміхались. Стрілянину припинили зовсім. З боку червоних працювало лише два кулемети, та коли-не-коли гримотіли залпи.
— Шкода, батарея їхня принишкла! Кинули б один набій у баб'яче військо, от знялось би там! З мокрими подолами бігли б на хутір! — задоволено казав косорукий Олекса, видимо всерйоз жалкуючи, що на жіноцтво не кинули червоні жодного набою.
Натовп' почав вирівнюватись, дробитись. Незабаром він розтягся в два широкі цепи. Стали. Петро не велів їм підходити навіть на постріл до козацького цепу. Але сама поява їх на червоних помітно вплинула. Червоні цепи почали відходити, сходячи на днище западини. Коротко порадившись із сотенними, Петро оголив правий фланг, знявши два цепи фланців, — наказав їм кінно йти на північ, до Дону, щоб там піддержати наскок Григорія. Сотні на видноті в червоних вишукувались на тім боці Красного яру, пішли на низ, до Дону.
Стрілянина по червоних цепах, що відступали, поновилась. В цей час з "резерву" складеного з жінок, дідів та підлітків, до бойового цепу прохопилось кілька жінок одчайдушніших та купка дітвори. З жінками заявилась і Дарка Мелехова.
— Петю, дай я стрельну в червоного! Я ж умію гвинтівкою орудувати.
Вона й справді взяла Петрів карабін, з коліна, по чолр-216 нічому, впевнено притисла приклад до вершини грудей, до вузького плеча, двічі стрельнула.
А "резерв" мерз, потупуючи ногами, підплигуючи, сякаючись. Обидва цепи ворушились, як від вітру. У жінок синіли щоки й губи ; під широкими подолами спідниць нахабно хазяїна вав мороз* Ветхі діди геть померзли. Багатьох з них, в тому числі й діда Гришаку, під руки вели на круту гору від хутора. Але тут, на горбі, приступному вишнім вітрам, від далекої стрілянини й холоду діди пожвавішали. В цепу йшли проміж них нескінченні розмови про колишні війни та бої, про важку теперішню війну, де б'ються брат з братом, батько з сином, а гармати б'ють так здалеку, що простим оком і не побачиш їх..,
XXXIII
Григорій з півсотнею потріпав обоз першого розряду Заамурців. Вісім червоноармійців було зарубано. Взято чотири підводи з патронами та дво§ верхових коней. Півсотня відбулась забитим конем та незначним дряпком на тілі одного з козаків.
Та поки Григорій посувавсь понад Дінцем з відбитими підводами, ніким не переслідуваний, до краю ощасливлений успіхом— на горбі наспіла розв'язка бою. Ескадрон заамурців далеким круговим шляхом ще перед бо§м пішов у обхід, зробив десятиверстовий круг і, раптом вихопившись зза горба, вдарив атакою на коноводів. Все змішалось. Коноводи вилетіли з кіньми з відножини Красного яру, деяким козакам встигли подати коні, а над рештою вже заблищали леза заамурців. Багато беззбройних коноводів порозпускали коней, поскакали врозтіч. Піхота, позбавлена Змоги стріляти, з опаски попасти в своїх, — як горох з мішка, посипалася в яр, перебралась на той бік, безладно побігла. Ті з кінних (а їх була більшість), що встигли переловити коней, кинулись до хутора наввипередки, міряючи "ЧИЙ добріший",
В перший момент, як тільки Петро на крик повернув голову й побачив кінну лаву, що сунула на коноводів,— скомандував:
— На коней! Піхота! Латишов! Через яр ...
Але добігти до свого коновода він не встиг. Коня його держав молодий парубок Андрюшка Безхлебнов. Він учвал біг до Петра; двоз коней, Петра і Федота Бодовськова, скакали поруч, ио праву руку. Але на Андрюшку збоку налетів червоноармідць у розхристанім жовтім дубленику, з маху рубонув його, крикнувши:
— Ех, ти, вояка, розтаку!..
На щастя Андрюшки, за плечима в його метлялась гвинтівка. Шабля, замість сікнути Андрющину, вкриту білим шарфом, шию, заскреготіла по цівці, вискнувши, вирвалась З рук червоноармійця і, розпрямляючись дугою, злетіла в повітря. Під Андрюшкою баский кінь шарахнув набік, помчав геть. Коні Петра й Бодовськова подались слідом за ним...
Петро ахнув, на секунду став, побілів, піт відразу залив йому обличчя. Глянув Петро назад: до нього підбігало З десяток козаків.
— Загинули!—кричав Бодовськов. Жах потворив його обличчя.
— Плигайте в яр, козаки! Братця, в яр!
Петро опанував себе, перший побіг до яру, і покотився вниз тридцятисажневою кручею. Зачепившись, він подер кожуха від нагрудної кишені до облямівки поли, схопився, стряхнувся по собачому, всім тілом відразу. Згори, дико перекидаючись, перевертаючись на льоту, сипались козаки.
За хвилину їх нападало десять чоловіка. Петро був одинадцятий. Там, нагорі, ще постукували постріли, звучали крики, кінський тупіт. А на дні яру, попадавши туди, козаки по дурному струшували з папах сніг та пісок, дехто потирав забиті місця. Мартин Шаміль, вихопивши затвор, пробивав забиту снігом цівку гвинтівки. В одного паруб-чини, Маницькова, сина покійного хутірського отамана, щоки, посмуговані мокрими стежками текучих сліз, тремтіли від великого переляку.
— Що робити? Петре, веди! Смерть перед очима... Куди кинемось! 08, повбивають нас!
Федот заклацав зубами, кинувся вниз теклиною, до Дону. За ним, як вівці, шарахнули і інші.
Петро насилу спинив їх:
— Стійте! Вирішимо ... Не біжи! Постріляють !
Всіх вивів під водорий у червоноглинястому боці яру, запропонував, заїкаючись, але намагаючись зберегти спокійний вигляд:
— На низ не можна йти. Вони далеко поженуть наших... Треба тут... Розходься по водориях... Трьом на той бік Зайти... Відстрілюватись будемо .. . Тут можна облогу видержати...
— Та пропадаймо ж ми! Батечки! Ріднесенькі! Пустіть ви мене звідсіля... Не хочу... Не бажаю вмирати! — Заголосив раптом білявий парубчина Маницьков, що плакав ще й до цього.
Федот, блиснувши калмицьким оком, враз тяжко вдарив Маницького кулаком в обличчя.
У парубчини бухнула з носа кров, спиною він обвалив ЗІ стінки яру глину і ледве вдержався на ногах, але голосити перестав.
— Як відстрелюватись ? — спитав Шаміль, хапаючи Петра за руки. — А патронів скільки? Нема патронів!
— Гранату метнуть. Каюк нам!
— Ну, а що ж робити? — Петро враз посинів, на губах його під вусами скипіла піна. — Лягай!.. Я командир, чи хто ? Уб'ю!
Він і справді замахав наганом над головами козаків.
Свистючий шепіт його неначе життя вдмухнув у них. Бодовськов, Шаміль та ще двод козаків перебігли на той бік яру, залягли у водориї, решта розтошувалася з Петром.
Весною рудий потік нагірної води, ворочаючи саморідне каміння, вимивав на те клині ямини, зрушуй шари червоної глини, в стінах яру рид заглибини та проходи. В них ото й позасідали козаки.
Поруч Петра, держачи гвинтівку напоготові, стояв зігнувшись Антип Брехович, нестямно шепотів:
— Степан Астахов за хвіст свого коня спіймав... поскакав, а мені от не довелось... А піхота покинула нас... Пропадаймо, братці!.. Видить бог, загинемо !..
Нагорі почувся хруск бігучих кроків. В яр посипались крихти снігу, глина.
— Ось вони! — шепнув Петро, хапаючи Антипку за рукав. Але той несамовито вирвав руку, зазирнув угору, держачи пальця на спускові.
Вгорі ніхто близько не підходив до прорізу яру. Звідти почулись голоси, погуки на коня...
"Радяться", — подумав Петро, і знову піт, неначе широко розверлись всі пори тіла, покотився по спині його, по жолобинці грудей, обличчю...
— Гей ви! Вилазьте! Однаково повбиваймо! — закричали Згори.
Сніг падав у яр густіше, білою молошною цівкою. Хтось, видимо, близько підійшов до яру.
Інший голос звідти ж упевнено промовив:
— Сюди вони плигали, ось сліди. Та я ж сам бачив!
— Петре Мелехов ! Вилазь !
На секунду сліпа радість полум'ям обгорнула Петра. "Хто мене з червоних знад? Це ж свої! Відбили!" Але той самий голос примусив його задрожати дрібним дрожем:
— Говорить Кошовий Михайло. Пропонуймо здатись по доброму. Однаково не втечите!
Петро витер мокрий лоб, на долоні зосталися смуги рожевого кров'яного поту.
Якесь дивне почуття байдужості, граничної з забуттям, підкралось до нього.
І диким здався крик Антипки Бреха;
— Виліземо, коли пообіцяйтесь відпустити нас. А ні,— будемо відстрілюватись! Беріть!
— Відпустимо... — помовчавши, відповіли згори.
Петро страшним зусиллям стряхнув З себе сонний одур. У слові "відпустимо" причулась йому невидима усмішка. Глухо крикнув:
— Назад! — але його вже ніхто не слухався.
Петро вийшов останнім В нім, як дитина під серцем жінки, владно ворухнулось життя. Керований самозбереженням, він ще дорозумівся викинути з магазинки патрони, поліз крутим схилом. Мутилось у нього в очах, серце Займало всі груди. Було душно й важко, як у важкому сні в дитинстві. Він пообривав на комірі гімнастерки гудзики, подер комір брудної натільної сорочки. Очі його Застилав піт, руки ковзали по холодних виступах яру. Хриплячи, він вибрався на втоптану площадку біля ті кинув під ноги собі гвинтівку, підніс вгору руки. Тісно купчились козаки, що вилізли поперед нього. До них, відділившись від великого натовпу піших та кінних за-амурців, ішов Михась Кошовий, під'їздили кінні червоно-армійці.
Михась підійшов щільно до Петра, тихо, не підводячи від землі очей, спитав:
— Навоювався? — Пождавши відповіді й усе так же дивлячись Петрові під ноги, спитав:—Ти командував ними?
У Петра затіпались губи. Жестом великої втоми насилу доніс він руку до мокрого лоба. Довгі, вигнуті вії Михася Затріпотіли, пухка верхня губа, всіяна виразочками пропасниці, поповзла догори. Такий буйний дриж забив Ми-хасеве тіло, що здавалось, — він не встоїть на ногах, впаде. Але він зараз же, ривком, скинув на Петра очі, дивлячись йому просто в зіниці, впинаючись в них дивно-чужим поглядом, скоромовкою буркнув!
— Роздягайся!
Петро швиденько скинув кожуха, бережно згорнув і поклав його на сніг, скинув папаху, пояс, сорочку і, присівши на полу кожуха, почав стягати чоботи з кожною секундою все дужче й дужче бліднучи.
Іван Олексійович спішився, підійшов збоку і, дивлячись на Петра, стискав зуби, боячись розридатись.
, — Білизну не скидай, — прошепотів Михась і, здригнувшись, враз пронизливо крикнув:
— Мерщій, ти!..
Петро заметушився, зібгав скинуті з ніг вовняні панчохи, засунув їх у халяви, випроставшись ступив з кожуха босими, на снігу шафранно-жовтими ногами.
— Куме! — ледве ворушачи губами, покликав він Івана Олексійовича.
