Тихий Дін. Книга третя - Шолохов Михайло

Над

тісно скупченими дворами високо й низько спалахували й швиденько танули малесенькі хмарки шрапнельних розривів. Гранати то лягали на хуторі,—і провулках, в дикому жахові, ламаючи тини, мчав скот, перебігали, зігнувшись, люди, ——то рвались за старовірницьким кладовищем, біля вітряків, на безлюдних піщаних буграх, здимаючи буру, невідталу грудкувату землю.

15 березня Штокман, Михась Кошовий та Іван Олексійович виїхали з хутора Чоботарьова до Усть-Хоперської, прочувши про те, що там організуються дружина з комуністів та радянських робітників, утеклих з повстанських станиць. Ьіз їх козак-старовір з таким по дитячому рожевим та чистим обличчям, що навіть Штокман безпричинно щулив усмішкою губи, дивлячись на нього. У козака, не зважаючи на його молодість, кучерявилась гу-стюча світло-руса борода, скибкою кавуна рожевів у ній свіжий рум'яний рот, біля очей золотився пушок, і чи то від пухнастої бороди, чи то від повнокровного рум'янцю, очі якось особливо прозоро синіли.

Михась всю дорогу мугикав пісень, Іван Олексійович сидів у задку, вмостивши на колінях гвинтівку, похмуро щулячись, а Штокман почав розмову з підвідчиком з дрібниць :

— Не жалієшся на здоров'я, товаришу ? — питав він.

І буяючи силою та молодістю, старовір, розхристуючи кожуха, тепло всміхнувся.

— Ні, бог гріхи терпить ПОКИЩО. А З чого воно буде— нездоров'я? Спокон віку не куримо, горілку п'юмо натурально, хліб змалку ЇМО пшеничний. Звідки ж їй, хворості,

ВЗЯТИСЬ ?

— Ну, а на службі був?

— Трошки був. Кадети прихопили.

— Чого ж за Дінець не пішов?

— Чудно ти говориш, товаришу ? — Кинув, з кінського волосу сплетені віжки, скинув накожні і витер рота, ображено щурячись. — Чого б я туди пішов? По нові пісні?

257

9. Тихий Дій

Й б і в кадетів не служив, якби вони не силували. Ваша власть справедлива, тільки ви трошки неправильно зробили ...

— Чому ж?

Штокман скрутив цигарку, закурив і довго ждав відповіді.

— І нащо палиш зілля оце ? — заговорив козак, відвертаючи обличчя. — Диви, який навкруги весняний дух чистий, а ти поганиш груди смердючим димом... Не полюбляю! А чим неправильно зробили — скажу. Потіснили ви козаків, надуріли, а то б вашій власті і зносу не було. Дурастого народу у вас багато, через це й повстання сталось.

— Як надуріли? Тобто, по твоєму, дурниць накоїли? Так? Яких же?

— Сам, либонь, знаній... Розстрілювали людей. Нині одного, завтра, дивись, іншого. Кому ж інтерес свозї черги ждати? Вола ведуть різати, він і то головою мотаз. Ось, наприклад, в Буланівській станиці... Он вона видні-Зться, бачиш — церква їхня ? Дивись, куди батогом показую, бачиш ?.. Ну, і розповідають: комісар у них стоїть із загоном, Малкін на прізвище. Ну, і що ж він, справедливо поводиться із народом ? Ось розповім зараз. Збираз з хуторів стариків, веде їх у хмизняк, виймаз там з них душі, роздягав їх спочатку і ховати не велить рідним. А біда їхня в тому, що їх станичними почесними суддями обирали колись. А чи ти зна$ш, які з них судді? Один з них насилу своз прізвище розпише, а інший або пальця в чорнило вмочить, або хреста поставить. Такі судді тільки для годиться, бувало, сидять. Вся його заслуга — довга борода, а він уже від старості й матню забуваз застібати. Що З нього вимагати? Однаково, що з дитини малої... І ось цей Малкін чужим життям, як бог, орудуз і тим часом іде по плацу дід—Линьок по вулишному. Іде він з обротькою на свій тік, кобилу обратати й вести, а йому хлопці жартома та й скажи: "Іди, Малкін тебе кличе". Линьок цей зритичним своїм хрестом перехристився, — вони там усі в новій вірі живуть, ——шапку ще на плацу скинув.

Увіходить,—труситься. "Кликали"? — каже. А Малкін як не заірже, в боки руками взявся. — "А, — каже, — назвався грибом, — гайда до козуба ! Ніхт.о тебе не кликав, та вже як прийшов, — хай буде так. Візьміть, товариші! За третьою категорією його". Ну, натурально взяли його, і зараз же до хмизняку. Стара жде, виглядає, — нема. Пішов дід та й загинув. А він вже з вуздечкою в царство небесне майнув. А іншого діда, Митрофанова з хутора Андреянівського, побачив сам Малкін на вулиці, закликає до себе. "Звідки? Як на прізвище? — і ірже. — Ач, — каже, — бороду розпушив, як лис хвостяку. Занадто вже ти на вгодника Миколая схожий бородою. Ми,—каже, — з тебе, гладкого кнура, мила наваримо. За третьою категорією його". У цього діда, на гріх, борода справді, як просяний віник. І розстріляли його тільки за те, що бороду викохав та під лиху годину навернувся Малкіну перед очі. Це не знущання з народу?

Михась урвав пісню ще на початку оповідання й під кінець розлючено сказав:

— Нескладно брешеш ти, дядьку!

— Збреши краще. Перш ніж брехню завдавати, ти дізнайся, а тоді вже кажи.

— А ти ж це точно знаєш?

— Люди казали.

— Люди! Люди кажуть, що кур доять, а в них цицьок немає. Брехень наслухався, та й ляпаєш язиком, як баба.

— Діди ж були смирні...

Чи ба! Смирні! — лютячись, перекривив Михась. — Ці твої діди смирні, мабуть, повстання підготовляли, може в цих суддів зариті кулемети по дворах були, а ти кажеш, що за бороду та нібито заради жарту розстрілювали... чого ж тебе ото за бороду не розстріляли? А куди вже твоя борода широка, як у старого цапа!

— Я за що купив, за те й продаю. Чума його знає, може й брешуть люди, може й була за ними яка шкода супроти влади... — збентежено бурмотів старовір.

Він скочив з санёЙ, довго хлюпав обіч дороги ио талому снігу, ноги його роз'їздились, гребли синюватий від вологи, податливий сніг. Над степом ласкаво світило сонце. Світло-блакитне небо могутньо обіймало далеко видні навкруги горби й перевали. В ледве відчутному порухові вітру уявлялось запашне дихання близької весни. На сході, за білявим зигзагом наддінських гір, в залиловілому мариві виступом виднілась вершина Усть — Медведицької гори. Змикаючись з горизонтом, там, в далечині, величезним хвилястим покривом простирались над землею білі баранці хмар.

Підвідчик вскочив у сани, повернув до Штокмана погрубіле обличчя, заговорив знову:

— Мій дід, він і досі живий, зараз йому сто восьмий рік іде, розповідав, а йому теж дід повідав, що за його пам'яті, тобто прашура мого, був на наше верхів'я Дону царем Петром посланий князь,—от пошли господь пам'яті! — чи то Длиноруков, чи то Долгоруков. І цей князь спускався З Воронежа із солдатами і руйнував козацькі городки за те, що не хотіли никінську погану віру приймати і під царя йти. Козаків ловили, носи їм різали, а деяких вішали й на плотах пускали по Доні.

— Ти це до чого загинаєш ? — суворо насторожуючись, спитав Михась.

— А до того, що, мабуть, царь йому, хоч він і Длино-рукий, а таких правів не давав. А комісар у Буканівській, так, до прикладу навертав: "Я, мовляв, вас розкозачу, сучих синів, так, що ви вік пам'ятатимете ..." Так на майдані в Б —канівській і кричав при всьому станичному зборі. А чи дано йому такі права від радянської влади? Тожто й воно! Мандати, мабуть, нема на такі подібні діла, щоб усіх під одну гребінку стригти. Козаки — вони теж різні.

У Штокмана шкіра на вилицях зібралася груддям.

— Я тебе слухав, тепер ти мене послухай.

— Може, звісно, я здуру не так що сказав, ви вже мені вибачайте.

— Чекай, чекай.. . Так от. Те, що ти розповів про якогось комісара, дійсно не схоже на правду. Я це перевірю. І якщо це так, якщо він знущався з козаків і самодурствовав,— то ми його не простимо.

— Ох, навряд!

— Не навряд, а так точно! Коли йшов фронт у вашому хуторі, хіба не розстріляли червоноармійці й червоноармійця свозї ж частини за те, що він пограбував якусь козачку? Про це мені казали у вас на хуторі.

— От, от ! У Перфіловни нашкодив він у скрині. Це було! Це істинно. Воно, звісно ... Строгість була. А це ти правильно — зз токами його і вбили. Потім довго у нас сперечались, де його ховати. Одні, — на кладовищі, а інші постали, що це споганить місце. Так і зарили його, бідолаху, біля току.

— Був такий випадок? — Штокман похапцем скрутив цигарку.

— Був, був, не зречусь, — жваво погоджувався козак,

— А чому ж ти гадаєш, що комісара не покараймо, якщо встановимо його провину?

— Любий товаришу, може у вас на нього й старшого не знайдеться ? Адже то солдат, а це комісар...

— Тим суворіші до нього будуть вимоги. Зрозумів? Радянська влада розправляються тільки з ворогами, Т тих представників радянської влади, які несправедливо кривдять трудове населеня, ми нещадно караймо.

Тишу березневого степового полудня, порушувану тільки свистом полозів та чвакучим перебором кінських копитів, обвальним розкотом задавив гуркіт гармати. 3а першим пострілом пролунало з рівними перервами ще три. Батарея З Крутівського поновила обстріл лівобережжя.

Розмова на підводі урвались. Гарматний гуркіт могутньою, чужорідною гамою увігнавсь і порушив бліде зачаровання дрімотного в передвесінній млості степу. Коні, — і ті пішли швидше, підбористіше, безважно несучи й переставляючи ноги, діловито щулячи вуха.

Виїхали на Гетьманський шлях, і в очі тим, що сиділи на санях, кинулось просторе Задіння, величезне, плямисто-строкатий, з проталими плішинами жовтих пісків, з мисами та з сизими островами верб та вільхового лісу.

В Усть-Хоперській підвідчик підкотив до будинку ревкому, в сусідстві З яким містився й штаб московського полку. Штокман, порившись у кишені, дістав з кисета керенку в сорок карбованців, подав її козакові. Той розквітнув усмішкою, оголюючи під вологими вусами жовтаві зуби, збентежено пом'явся:

— Що ви, товаришу, спаси Христос! Не варто грошей.

— Бери, — твоїх коней праця. А про владу ти не сумнівайся. Пам'ятай, ми боремося за владу робітників і селян. І на повстання вас штовхнули наші вороги — куркулі, отамани, офіцери. Вони — основна причина повстання. А як хто з наших несправедливо скривдив трудящого козака, що співчував нам, допомагав революції, то на покривдника можна було знайти управу.

— Знадш, товаришу, приповістку: до бога високо, а до царя далеко... І до вашого царя однаково далеко... З дужим не борись, а з багатим не судись, ви й дуже, і багаті. — І лукаво вискалився: — Бач, ось ти сорок карбованців відвалив, а їй, подорожі, красна ціна п'ятирик. Ну, спаси Христос!

— Це він тобі за розмову накинув, — посміхався Михась Кошовий, плигнувши з підводи й підсмикуючи шаровари, — та за приємну бороду.