Тихий Дін. Книга третя - Шолохов Михайло

Все буйнішу пачечну стрілянину Задавив залп, завищали кулі, заклацали, вгризаючись в обшивку сараїв, у ворота. У дворі поранило червоноармій-ця. На майдан, жмакаючи й застромляючи до кишені папери, вибіг Громов. Коло ревкома шикувулись рештки караульної роти. Командир у куцому добленику човником шниряв серед червоноармійців. Колоною, на рисях, повів він роту на узвіз до Дону. Почалась погибельна паніка. На майдані забігали люди. Задерши голову, учвал промчав осідланий, без вершника, кінь.

Ошелешений Кошовий сам не пам'ятав, як опинивсь на майдані. Він бачив, як Фомін, у бурці, чорним вихорем вихопився зза церкви. До хвоста його рослого коня був прив'язаний кулемет. Коліщата не встигали крутитись, кулемет волочився боком, його метляв туди й сюди, ідучи кар'єром, кінь. Фомін, припавши до луки, зник під горою, зоставивши за собою срібний димок снігової куряви.

"До коней!" — було найпершою думкою Михася. Він, пригинаючись, перебігав перехрестя, ні разу не передихнув. Серце зайшлось, поки добіг до квартири. Омелян запрягав коні, з переляку не міг начепити посторонки.

— Що то, Михайле? Що таке? — лепетав він, вибиваючи дрібушки зубами. Запряг—загубив віжки. Почав вожжати — на хомуті, у лівого, розв'язалась супонь.

Двір, де вони стали на квартиру, виходив у степ. Михась поглядав на сосни, але звідти не показувались розстрільні піхоти, не йшла лавою кіннота. Десь стріляли, вулиці були порожні, все було звичайно й нудно. І в той же час творилось страшне, переворот вступав у права.

Поки Омелян возився з кіньми, Михась очей не зводив ІЗ степу. Він бачив, як 33а каплички, повз місце, де згоріла

В грудні радіостанція, побіг чоловік у чорному пальті Він мчав щосили, низько хилячись уперед, притисши до грудей руки. По пальто Кошовий пізнав слідчого Громова. І ще встиг побачити він, як зза тину майнула фігура кінного. І його пізнав Михась. Це був вешенський козак Чернічкін, молодий, запеклий білогвардієць. Відділений від Чернічкіна відстанню в сто сажнів, Громов на бігу оглянувся раз і двічі, дістав з кишені револьвер. Ляснув постріл, другий. Громов вискочив на вершину піщаного буруна, бив з нагана. З коня Чернічкін плигнув на ході ; придержуючи повід, зняв гвинтівку, приліг під замет. Після першого пострілу Громов пішов боком, хапаючи лівою рукою гілля чагарнику. Обкрутивши бурун, він ліг обличчям у сніг. "Убив!" Михась похолов. Був Чернічкін найкращим стрільцем і з принесеного з германської австрійського карабіна без похибки низав всяку на всякій відстані ціль. Уже в санях, вихопившись за ворота, Михась бачив, як Чернічкін, підскакавши до буруна, рубав шаблею чорне пальто, косо простерте на снігу.

Скакати через Дін на Базки було небезпечно. На білому просторі Дону коні й сідці стали 6 чудовою мішенню.

Там уже лягло двоє карротців, підтяті кулями. 1 тому Омелян повернув через озеро до лісу. На льоду стояв шерех, спід кінських копитів, шиплячи, летіли бризки та груддя, підрізи полозів креслили глибокі борозни. До хутора скакали шалено. Але на переїзді Омелян напнув віжки, повернув спалене вітром обличчя до Кошового:

— Що робити? А як і в нас така завірюха?

Туга пойняла очі Михася. Оглянув хутір. Крайньою до Дону вулицею проскакало двоє вершників. Здалось, видно, Кошовому, що це міліціонери.

— Поганяй у хутір. Більше нам нікуди діватись! — рішуче сказав він.

Омелян з великою неохотою торкнув коней. Дін переїхали. Виїхали на узвіз. Назустріч їм бігли Антип Брехо-вич та ще двоє дідів 3 верхнього кутка:

і 93

7. Тихий Дін

— Ох, Михасю! — Омелян, побачивши в руках Антийа гвинтівку, засмикнув коней, круто повернув назад.

— Стій!

Постріл. Омелян, не пускаючи з рук віжок, упав. Коні скоком увігналися в тин. Кошовий скочив з саней. Підбігаючи до нього, ковзаючись ногами, взутими в чирики, Антип хитнувся, став, кинув до плеча гвинтівку. Падаючи на тин, Михась помітив у руках в одного діда білі зубці вил-тройчаків.

— Бий його!

Від опіку в плечі Кошовий без крику впав униз, долонями закрив очі. Чоловік нахиливсь над ним з важким дихом, пнув його вилами.

— Вставай, твою мать!

Далі Кошовий пам'ятав усе, як уві сні. На нього, ридаючи, кидався, хапав за грудки, Антип...

— Батька мого смерті предав... Пустіть, добрі люди! Дайте, я на нім серце зірву!

Його відтягали. Зібрався малий натовп. Чийсь голос, урезонюючи, простудно басив:

— Пустіть хлопця ! Що ви, христа не ма§те, чи що? Покинь, Антипе! В батька життя не вдмухнеш, а людину загубиш... Розійдіться, братці! Там он, на складі, цукор ділять. Ідіть но ...

Опритомнів Михась— увечері під тим самим тином. Жарко пошипував зачеплений вилами бік. Зубці, пробивши кожух та теплушку, неглибоко увійшли в тіло. Але розриви боліли, на них грудочками запеклась кров. Михась підвівсь на ноги, прислухавсь. На хуторі, видно, ходили повстанські патрулі. Рідкі гухкали постріли. Гавкали собаки. Здаля чувся, наближаючись, гомін. Пішов Михась скотинячою стежкою над Доном. Вибрався на яр і повз попід тинами, мацаючи руками по черствій шкарупині снігу, обриваючись і падаючи. Він не пізнавав місця, повз навмання. Холод бив дрожем тіло, заморожував руки. Холод і загнав Кошового в чиїсь ворітця. Михась відчинив хвіртку, приклячену

Хворостиною, увійшов на задній двір. Ліворуч вйднілась половня. До неї забрався було він, але зараз же зачув кроки й кашель.

Хтось ішов до половні, порипуючи валянцями. "Доб'ють зараз", — байдужо, як про сторонню, подумав Кошовий. Чоловік став у темному просвіті дверей.

— Хто тут такий?

Голос був слабкий і неначе зляканий.

Михась ступив за стінку.

— Хто це ? — спитали вже тривожніше й голосніше.

Пізнавши голос Степана Астахова, Михась вийшов з

половні.

— Степане, це я, Кошовий... Врятуй, ради бога! Можеш ти не казати нікому ? Пособи!

— Он це хто ... — Степан, що тількищо підвівсь після тифу, говорив розслабленим голосом. Видовжений худорбою рот його широко й непевно посміхався. — Ну що ж, переночуй, а днювати вже йди кудись. Та ти як потрапив сюди?

Михась без відповіді намацав його руку, зсунувся у ворох полови. Другої ночі, ледве смерклось, наважившись на очайдушне, добрів додому, постукався у вікно. Мати відчинила йому двері до сінець, заплакала. Руки її мацали, хапали Михася за шию, а голова колотилась у нього на грудях.

— Тікай! Христа — ради тікай, Михасику! Приходили нині вранці козаки... Ввесь двір перерили, шукали тебе. Антипка Брех нага м мене шмагнув. "Ховаєш, — каже,— сина. Шкода, що не добили його відразу!"

Де були свої — Михась не уявляв. Що творилось на хуторі — не знав.

З короткого оповідання матері зрозумів, що повстали всі хутори Наддіння, що Штокман, Іван Олексійович, Да-видко й міліціонери геть поскакали, а Фільку й Тимофія вбили на майдані ще вчора ополудні.

— Тікай! Знайдуть тут тебе...

Мати плакала, але голос її, налитий "сумом, був твердий. 3а довгий час, вперше заплакав Михась, по дитячому схлипуючи, пускаючи ротом пузирі. Потім обротав недавно ожереблену кобильчину, лна якій служив у табунниках, вивів її на тік; слідом ішли лоша й мати. Мати підсадила Михася на коняку, перехристила. Кобила пішла знехотя, двічі заіржала, прикликаючи лоша. І обидва рази серце в Михася зривалось і неначе котилось кудись униз. —Але виїхав він на бугор безпечно, підтюпцем рушив гетьманським шляхом на схід, в напрямку Усть-Медведиці. Ніч розкохалась темна, втікачівська. Кобила часто іржала, боячись Загубити сисунка. Кошовий стискав зуби, бив її по вухах кінцями вуздечки, часто спинявся послухати, чи не виг-римлює позаду або назустріч гучний біг коней, чи не притягло чиєїсь уваги іржання. Але навкруги мертвіла казкова тиша. Кошовий чув тільки, як, користуючись із Зупинки, ссе, цмокає лоша, припавши до чорного вимені матері, упираючись задніми ніжками в сніг, і почував по спині коняки його вимогливі подштовхи.

ХХУ III

В кізячнику густо пахне сухим гноєм, випрілою соломою, з'їдинами сіна. Крізь пекановий дах вдень точиться сіре світло. В плетені ворота і, мов крізь решето, інколи гляне сонце. Вночі — хоч в око стрель. Мишачий писк. Тиша...

Господиня крадцем приносила Григорієві попоїсти раз на добу, увечері. Вритий у кізяки, стояв у нього відровий глек з водою. Все було б нічого, та кінчився тютюн. Григорій тяжко мучився першу добу і, не витримавши без курива, вранці повзав по долівці, визбируючи в пригорщу сухий кінський кізяк, кришив його в долонях, курив. Увечері господар прислав з бабою два затхлі паперові аркуші, вирвані з євангелії, коробок сірників та пригорщу суміші: сухий буркун та корінці недостояного самосаду —дюбеку. Радий був Григорій, накурився до нуду

і вперше міцно заснув на грудкуватому кізяку, загорнувши голову полою, як птах — крилом.

Вранці збудив його господар. Він вбіг до кізячника, різко окликнув:

— Спиш? Уставай! Дін зрушило! — І розсипчасто засміявся.

Григорій скочив з прикладку. За ним повалом глухо загуркотіли пудові квадрати кізяку.

— Що сталось ?

— Повстали уланські і вешенські по той бік. Фомін і вся власть з Вешок утекли на Токін. Нібито повстала Казанська, ІПумилінська, Мигулінська. Збагнув, куди воно махнуло ?

У Григорія здулись на лобі та на шиї в'язки жил, зеленкуватими іскорками приснули зіниці. Радості він не міг потаїти: голос затремтів, безцільно забігали по застібках шинелі чорні пальці.

— А у вас... на хуторі ? Що V Як ?

— Нічого не чути. Голову бачив — сміються: "Мені, мовляв, байдуже, якому богу молитись, аби бог був". Та ти вилазь із свого кубла.

Вони йшли до куреня. Григорій відмахував сажнівками, обіч його поспішав господар, розповідав:

— В (уланській найперший підійнявся Красноярський хутір. Позавчора двадцятеро уланських комунів пішло до Кривського та Плешаківського арештовувати козаків, а красноярські прочули про таке діло, зібрались і вирішили: "Доки ми терпітимемо знущання ? Батьків наших забирають, доберуться й до нас. Сідлай коні, їдьмо, відіб'ємо заарештованих". Зібралось чоловіка п'ятнадцять, все шибай-хлопці. Повів їх бойовий козачок Атланов. Гвинтівок у них тільки дві, в кого шаблі, в кого спис, а інші — з дрючком. Через Дін прискакали на Плешаків. Комуни в Мельникова в дворі відпочивають. Кинулись красноярці на двір в атаку кінно, а двір той обгорожений кам'яним муром.