Баламутка - Бальзак Оноре де

Він його бачив у диліжансі.

— Щелепи в нього конячі, а руками розмахує, наче божевільний.

— Цей молодик, видно, здатен на все; це, певно, він збив з пуття брата, гарного, рославого хлопця.

— Сердешна пані Брідо, видно, не дуже щаслива, маючи такого сина. А що як його попросити змалювати нас?

Ці висловлювання, рознесені по місту наче вітром, розбудили надзвичайну цікавість. Усі, хто мав право заходити до Ошонів, вирішили, що навідають їх увечері, аби придивитись до парижан. Прибуття цих двох людей до такого застійного міста, як Ісуден, справило такий ефект, як деревина, що впала в ставок із жабами.

Перенісши свої та материні речі в дві мансардні кімнати й оглянувши їх, Жозеф почав оглядати весь тихий будинок, де стіни, сходи, панелі не мали ніяких прикрас і дихали холодом, де не було нічого, крім найпотрібнішого. Його ніби скувало це перенесення з поетичного Парижа до німої, сухої провінції. Та коли, спускаючись, він побачив, як пан Ошон сам нарізає для всіх по скибці хліба, то вперше в житті зрозумів Мольєрового Гарпагона.

"Краще було б оселитись у заїзді",— подумав він.

Обід підтвердив його побоювання. Після супу, такого прозорого, що видно було: тут важить більше кількість, ніж якість,— подали варене м'ясо, урочисто обкладене петрушкою. Овочі, подані на тарелі, видно, числились за окрему страву. М'ясо царювало на столі посеред іще трьох тарелів: із крутими яйцями та щавлем, що стояли навпроти овочів, та ще з салатом, заправленим горіховою олією, а навпроти були маленькі горщечки з кремом, у якому ваніль замінював підсмажений овес, такий схожий на ваніль, як кава з цикорію на мокко. Цю сервіровку, схвалену пані Ошон, доповнювали дві тарілки на кінцях столу, з маслом та редискою, чорною редькою та корнішонами. Славна старенька кивала головою як жінка, щаслива тим, що її чоловік, принаймні першого дня, зробив усе як слід. Старий у відповідь знизав плечима і глянув так, ніби промовляв: "Це через тебе я таких дурниць наробив!"

Як тільки пан Ошон відрізав кожному скибочку м'яса, з підошву бального черевичка завтовшки, натомість поставили трьох голубів. Проте вино замінили старим, 1811 року. На бабусину пораду Адольфіна поставила з обох кінців столу букети.

"Як війна, то вже війна",— подумав художник, дивлячись на стіл. І заходився їсти, як людина, що поснідала у В'єрзоні о шостій годині ранку чашкою препоганої кави. Коли Жозеф проглинув свій хліб і попросив ще, пан Ошон підвівся, повільно знайшов у глибокій кишені сурдута ключ, відімкнув буфета в себе за спиною, вийняв половину дванадцятифунтової хлібини, урочисто відрізав від неї скибку, розрізав на дві, поклав на тарілочку й подав її через стіл молодому художникові мовчки й незворушно, мов старий вояк, що каже собі перед боєм: "Ну що ж, сьогодні мене можуть і вбити". Жозеф узяв половинку скибки й зрозумів, що просити ще хліба не слід було. Нікого в родині не здивувала ця сцена, така огидна для Жозефа. Розмова точилась далі. Агата довідалась, що дім, де вона народилась, той будинок, що її батько успадкував по Деквенах, купили Борніші, й виявила бажання побачити його.

— Напевне Борніші сьогодні прийдуть,— сказала їй хрещена, бо ж усі в місті захочуть вас побачити,— вона обернулась до Жозефа,— і запросять вас до себе.

Служниця внесла на десерт знаменитий туренсько-беррійський м'який сир з козячого молока; його вгортають у виноградне листя, і жилки відбиваються на ньому так чітко, що це, певне, вони підказали туренським граверам їхню техніку. Гріта церемоніально обклала сирки з обох боків горіхами і неодмінним печивом.

— А фрукти, Гріто! — нагадала пані Ошон.

— Так надгнилих уже нема, пані,— відповіла Гріта.

Жозеф зареготав, як, бувало, в своїй майстерні серед товаришів: він зрозумів, що тут уже обернулось у звичку поїдання насамперед пошкоджених плодів.

— Дарма, з'їмо й цілі! — сказав він весело, як людина, що ввійшла в роль.

— Піди принеси, пане Ошон! — гукнула старенька господиня.

Пан Ошон, прикро вражений словами художника, приніс персиків, груш і слив.

— Адольфіно, сходи зріж нам винограду,— попросила пані Ошон.

Жозеф дивився на обох юнаків з таким виразом, ніби казав: "Невже ви на оцих харчах наїли такі квітучі обличчя?" Барюк зрозумів цей проникливий погляд і усміхнувся, бо вони з кузеном обидва демонстрували скромність. Домашній побут був не дуже важливий для тих, хто тричі на тиждень обідав у Коньєтти. Крім того, перед обідом Барюкові переказали, що Великий магістр скликає орден опівночі, аби почастувати їх розкішно й розпорядитися щодо нової витівки. Обід, яким зустрів гостей старий Ошон, свідчить про те, наскільки нічні бенкети в Коньєтти були потрібні цим дорослим хлопцям, яким ще не бракувало жодного зуба.

— Лікер візьмемо до вітальні,— сказала пані Ошон, підводячись і рухом руки кличучи за собою Жозефа. Виходячи попереду, вона встигла сказати художникові: — Бідний хлопчику, цим обідом ти шлунку не розладнаєш, але я мала багато клопоту, щоб тобі його забезпечити. Тут ти попостуєш, їстимеш лише стільки, аби прожити. Отож наберись терпіння...

Простосердя цієї доброї бабуні, що вміла так судити сама себе, сподобалось художникові.

— Я прожила з цим чоловіком п'ятдесят років, і ні разу у мене в гаманці не бряжчало двадцяти екю! Ох, якби йшлось не про те, щоб урятувати вашу спадщину, я б ніколи не затягла твою маму й тебе до своєї тюрми.

— А як же ви живете взагалі? — наївно спитав художник із тією веселістю, що ніколи не кидає французьких митців.

— Так і живу,— відказала вона.— Молюся.

Жозеф ледь здригнувся, почувши те слово: ця стара жінка так виросла в його очах, що він відступив на три кроки, аби роздивитись її обличчя, і воно здалось йому таким осяйним, позначеним таким спокоєм, що він сказав:

— Я намалюю ваш портрет!

— Ні, ні,— заперечила вона,— мені вже так набрид цей світ, що я й на портреті не хочу тут лишатись.

Весело вимовляючи ці сумні слова, вона дістала з буфету карафку зі смородиновим лікером, який виготовила сама, бо мала для того рецепт від одного з тих знаменитих ченців, що їм ми завдячуємо ісуденські ласощі, один з найвеличніших витворів французького виноробського мистецтва, що його не може перевершити жоден куховар, цукерник чи кондитер. Пан де Рів'єр, посол у Константинополі, щороку замовляв величезні кількості його для сералю Махмуда. Адольфіна принесла лаковану тацю зі старовинними чарочками, в яких гравіровані стінки й позолочені вінця, а коли бабуся наливала чарочку, вона зразу підносила її комусь.

— По колу, як любив наш батько! — весело вигукнула Агата, що їй ця споконвічна церемонія нагадала юність.

— Ошон зараз піде до свого Товариства читати газети, і ми матимемо часинку для себе,— тихо сказала стара господиня.

І справді, через десять хвилин три жінки й Жозеф лишились самі в цій вітальні, де паркет ніколи не натирали, а тільки замітали, а шпалери в дубових рамках повіддимались від стін, і всі прості темні меблі здались пані Брідо такими, як тридцять років тому. Монархія, Революція, Імперія, Реставрація, які щадили мало що, пощадили цю вітальню, де їхні розкоші і їхні злигодні не лишили й найменшого сліду.

— Ох хрещена, моє життя супроти вашого було жахливо неспокійне,— сказала пані Брідо, здивовано поглядаючи на опудало чижика, якого пам'ятала живим: тепер він був на каміні між старим годинником, потемнілим мідним бра та срібними свічниками.

— Дитино моя,— відказала стара,— всі бурі лютують у нашому серці. Чим більше в нас самих боротьби, тим потрібніше й величніше смирення. Не говорімо про мене, поговорімо про ваші справи. Тепер ви якраз навпроти своїх ворогів,— і вона показала на вікна вітальні Руже.

— Вони саме сідають за стіл,— озвалась Адольфіна. Ця дівчина, начебто відлюдна, часто виглядала у вікна, сподіваючись підгледіти щось із того дивного життя, яке приписували Максансові Жіле, Баламутці, Жанові Жакові: говорячи про них, її звичайно відсилали з кімнати, але декілька слів вона таки вхопила. Стара жінка й тепер звеліла онучці лишити її на самоті з паном і пані Брідо, поки не прийдуть якісь гості.

— Я ж бо знаю свій Ісуден як п'ять пальців,— пояснила вона, дивлячись на парижан.— Сьогодні ввечері в нас буде добрий десяток цікавих.

Ледве пані Ошон устигла розповісти обом парижанам обставини й подробиці дивного панування, яке встановили над Жаном Жаком Руже Баламутка й Максанс Жіле,— не дотримуючись послідовності й системи в їх змалюванні, але вплітаючи в розповідь безліч пояснень, описів та здогадів, що ними обснували їх добрі й лихі язики в місті,— як увійшла Адольфіна й повідомила, що з'явились Борніші, Босьє, Лусто-Прангени, Фіше, Годе-Еро, всього чотирнадцять душ, та ось уже показались і вони самі.

— Бачиш, маленька моя,— докінчила стара жінка,— що це буде нелегке діло — видерти твою спадщину з вовчої пащі.

— В такої пари негідників, як оце ви нам змалювали,— мабуть, і зовсім неможливо,— зауважив Жозеф.— Нам треба буде пожити в Ісудені принаймні рік, щоб побороти їхній вплив і повалити їхню владу над моїм дядьком. Доля не хоче такого перевороту — не кажучи вже про те, що довелося б ганьбити себе, вдаючись у всякі паскудства. Маму відпустили всього на два тижні, служба в неї певна, і компрометувати себе їй не можна. А в мене на жовтень є дуже важливе замовлення — Скіннер виклопотав мені в одного пера Франції... Бачте, пані Ошон, моя доля й моє багатство — в моїх пензлях!..

Ці слова вкинули господиню в сторопіння. Пані Ошон, хоча й культурніша за своє оточення, не вірила в живопис. Вона глянула на хрещеницю й знову потисла їй руку.

— Цей Максанс — друге видання нашого Філіппа,— на вухо сказав Жозеф матері.— Тільки хитріший і має більше витримки.— Отже, ласкава пані,— промовив він голосно,— ми недовго дратуватимемо пана Ошона своєю присутністю.

— Ех, ви ще молодий, не знаєте людей,— сказала стара жінка.— За два тижні, маючи трохи хитрості, можна чогось досягти, тільки слухайтесь моїх порад і робіть те, що я підкажу.

— Та залюбки! — відповів Жозеф.— Я знаю, що катастрофічно нездарний у родинній політиці; я, наприклад, не знаю, що порадив би пан Дерош, якби, скажімо, дядько завтра відмовився нас прийняти.

Ввійшли пані Борніш, Годе-Еро, Босьє, Лусто-Пранген і Фіше з почтом зі своїх чоловіків.